Було тяжко, але не без світла в кінці тунелю
Якби хтось узявся назвати найважчий для України день Великої війни, 8 грудня 2025 року мало би «прекрасні» шанси. Білий дім опублікував нову Стратегію нацбезпеки США, в якій зійшлися ледве не всі апокаліптичні прогнози і колективні страхи, які нависали над цивілізованим світом протягом уже майже 11 місяців. На тлі цього західні ЗМІ видали (а деякі українські колеги їх завзято підхопили) купу публікацій – і про те що Штати дедалі сильніше тиснуть на Україну з вимогою погодитися на неприйнятні вимоги агресора, тобто капітулювати, і як все погано для України на фронті – Покровськ, Куп’янськ, Вовчанськ, Гуляйполе... Європа, про яку вже говорили і писали з очевидним «авансом» – наче вона прокинулася і готується до протистояння російській агресії – мовляв, розгубилася, і це вплинуло на тональність і рівень рішучості заяв європейських лідерів. І все це на тлі візиту Гітлера сучасності, Путіна – до Індії, «найбільшої демократії світу», де кривавого покидька зустрічали гірляндами квітів і народними танцями...
Додайте до цього емоційне тло моменту, незалежне від земних справ, – найкоротші дні і найдовші ночі, сіре важке небо. Плюс щоденні прильоти ворожих ракет і дронів…
Так, це все було дуже важко, але шукати прийнятні варіанти виходу з ситуації, емоційну опору – теж було необхідно. І Україна, українці традиційно, уже на автоматі до цього взялися і дещо знайшли – і на фронті, і в тилу, і в дипломатії.
Стратегія національної безпеки США. Вона справді нова? Якщо придивитися, то нічого нового в ній немає. Ми докладно її розібрали разом з експертами. Так, приємного малого. США велеречиво заявляють, що віднині вони не будуть «світовим жандармом». Насправді це означає, що вони відмовляються від ролі провідника демократії у світі, агресорам і тираніям на кшталт Росії, Північної Кореї та Ірану надається повна свобода дій, а нації, які прагнуть приєднатися до вільного світу, сильні кидають напризволяще. Європа позбавляється надійного партнера-однодумця і моральної підтримки. НАТО перетворюється на казна-що і нікому нічого вже не гарантує. Про все це давно мріяли у Кремлі. А ще там мріяли про дезінтеграцію ЄС, не в останню чергу, як сатисфакцію за розпад СРСР. Саме на це де-факто працюють деякі залежні від Росії країни-члени – порушуючи обов’язкові для Євросоюзу принципи, блокуючи прийняття рішень, передусім рішень у сфері безпеки, до яких відноситься допомога Україні. Заяви, які трактуються саме так, лунали протягом тижня і з Будапешта, і з Братислави. А американський мільярдер-технофашист Ілон Маск набрався нахабства говорити про необхідність розпаду ЄС прямим текстом.
А ще ми спостерігали за черговим розворотом Дональда Трампа у його ледве не мелодраматичних взаєминах з Путіним. Хоча наприкінці тижня Трамп і сказав, що «розчарований Путіним», але знову – разом з Зеленським. І взагалі, з Вашингтона весь тиждень виливався потік відповідної риторики: що Зеленський «не читав» мирного плану Трампа; що в Україні конче «потрібні вибори» під час війни, тобто, знову, як хоче Путін, для нашої дестабілізації; що Україна «програє», а Росія ніколи на програє, хоча вже тисячу раз було доведено, що і перше, і друге насправді не так.
Як зреагували на нову Стратегію Європа і Україна? Здається, що розгубленість швидко минула, бо згадалось, що саме в таких умовах у відносинах зі США Європа живе вже майже рік. Саме такий вектор у відносинах Старого світу з Новим витікав із промови віцепрезидента США Дж. Ді Венса, проголошеної у Мюнхені на безпековій конференції. Тоді, в лютому, це шокувало європейців, але сьогодні можна порівняти тодішній виступ Венса з необхідним для безпеки щепленням: було неприємно, але всі були готові.
Що дає право так говорити? Зустріч у вівторок у Лондоні вищого керівництва Великої Британії, Франції, Німеччини і України – те, що їй передувало і говорилося потім. Спочатку оглядачі в усьому світі стверджували, що попередні заяви лідерів були надто вже лаконічними і з присмаком песимізму в тональності. Потім ці настрої підсилив факт: канцлер ФРН і президент Франції якось надто швидко залишили резиденцію британського прем’єра на Даунінг стріт, 10. Але як дуже швидко виявилося, це свідчило зовсім не про демонстративну незгоду, а про те, що відповідь європейських лідерів і України була погоджена заздалегідь і швидко введена в дію. Європа заявила, що так само наполягає на тому, щоб її позиція щодо «мирного плану Трампа» була врахована, бо вона є зацікавленою стороною, що тиск на Україну є неприпустимим і що вибори під обстрілами були і залишаються неможливими. Можна зробити висновок: Європа, звісно, не хоче позбутися американської безпекової парасольки, але готова проводити свою політику і відстоювати свої інтереси. І вона не згодна з поверненням агресора у світову економіку, наче нічого не трапилось. Європейські лідери неодноразово (і після оприлюднення американської стратегії – теж) заявляли, що не можна допустити де-факто винагородження воєнних злочинів Росії.
Те, що відповів Президент Зеленський, відрізнялося по тону і пропозиціях, що й зрозуміло, бо це у нас іде війна. Але можна припустити, що саме така відповідь й була погоджена з європейськими партнерами: Зеленський виборів під час війни не заперечує, але Україна буде готова до них після того, як Верховна Рада – з залученням експертів – вивчить питання, розробить і прийме відповідне законодавство. Це все час… Бо як гарантувати безпеку під час таких, «воєнних» виборів? Як у них візьмуть участь військовослужбовці на фронтах? Як будуть складені нові списки виборців і забезпечене голосування мільйонів українців, які виїхали за кордон? Як убезпечити процес від ворожих впливів через Мережу?
Чи бували якісь історичні аналоги проведення виборів під час війни такого масштабу? Пригадується лише один подібний випадок: вибори 1917 року до Установчих зборів в постреволюційній Росії, яка на той час не вийшла ще з Першої світової війни. Чим це закінчилося для країни і світу – добре відомо…
У середу, 10-го грудня, у вечірньому зверненні Президент України заявив, що українцям слід бути готовими до референдуму з «важкими запитаннями». Про що запитання – про згоду/незгоду на «передачу земель», про ті ж вибори – наразі не відомо. Але все це – теж час. Досі у світі превалювала оцінка, що час «грає на Росію». Наш ворог наполегливо її конструював та поширював. Але неупереджений аналіз об’єктивних джерел вказує на те, що все з точністю до навпаки: нині час грає проти Кремля – українські дрони добивають нафтогазовий експорт, економіка сідає, соціальні проблеми наростають, тимчасово захоплені клаптики української землі обходяться непомірною ціною… То якщо час грає на Україну то можна припустити, що слова про вибори і референдуми – це дипломатичний маневр – начебто хід назустріч побажанням Трампа з одночасним посиленням проблем у противника.
Принагідно, наш представник в ООН Андрій Мельник лаконічно заявив: Україна своїми територіями не торгує. Ці слова на підтримку сказаного вище прозвучали дуже вчасно. Не торгує, але продовжує разом з союзниками і партнерами шукати прийнятний варіант замороження війни, бо повноцінного миру ще довго не буде.
З Нью-Йорка ще є новини. Генасамблея ООН ухвалила українську резолюцію щодо Чорнобиля, яка засуджує атаку дрона у лютому 2025 року на новий саркофаг реактора №4 (він тепер за визнанням МАГАТЕ уже не виконує своєї основної функції – захисту від радіації), зміцнює співпрацю для подолання наслідків аварії 1986 року та закріплює українську транслітерацію назви — Chornobyl замість Chernobyl. 97 країн були «за». А проти – Росія, Північна Корея, Іран, Китай … і раптом США. Цікаво це в рамках нової Стратегії Сполучені Штати опинилися в такій компанії?
У світі продовжують обговорювати перспективи намірів США відірвати Росію від Китаю. Між тим, відповідь фігурантів завжди буває промовистою… Цього тижня стратегічні бомбардувальники Росії та Китаю в рамках спільної операції облетіли Японію. Тож, як бачимо, «відірвали».... А взагалі-то Росія поводиться, як дама «з полегшеною соціальною відповідальністю» (нагадуємо, це вислів Путіна), вправно граючи на ревнощах претендентів на взаємність.
Те, що внутрішній порядок денний (за винятком фронту) за таких зовнішніх факторів залишається на другому плані, не дивує. Призначення нового керівника ОП не в пріоритеті Президента і він про це прямо заявив: легше розформувати ОП, ніж призначити її керівника. Може, пожартував? Не чути нічого й про пошуки нової, ефективної парламентської конфігурації. Між тим, насуваються Різдво і Новорічні свята, тож якщо на наступному тижні (максимум півтора) нічого в цій сфері не станеться, рішення, ймовірно, відкладеться на середину січня. Обійдемося без оцінок, але далі точно буде неможливо відкладати.
Новина про проведення «інноваційної», в чаті ОП, прес-конференції Президента Зеленського прозвучала обнадійливо. Україна зачекалася такого формату – актуальні чесні запитання і відповіді по суті, без офіціозу – хотілося б, щоб він став регулярним і без нагадувань.
Олег Новиченко, Київ
