Сад пам’яті Данила Денисевича, українського Дозорця

Це історія про життя й перехід у Вічність Данила Денисевича. Одного з тих, хто в перший день повномасштабної війни став  солдатом,захисником України. Рашистські зайди обірвали в травні  2023-го, під Бахмутом, нитку його зовсім юного життя, яке відкривало перед ним багатообіцяючі перспективи. До віроломно-підступного нападу російських ординців на нашу землю він мріяв стати кінорежисером.

І не тільки мріяв. У тому довоєнному житті він вже знімався в кіно і навіть дебютував як сценарист і режисер мультиплікаційної кінострічки, яку назвав «Народження». То не був розважальний мультик, яких багато, а серйозна робота, кінострічка-роздум з філософським підтекстом. Це відзначають усі, хто її переглянув, і, насамперед, кінофахівці. На їхню думку, з якою важко не погодитися, Данило Денисевич володів неабияким кінематографічним хистом і мав потужний творчий потенціал.

А ще це історія про справжнього українського патріота, який зростав і виховувався в родині, де сповідувалася непоказна, щира любов до рідної землі, християнські цінності й національні традиції. Стверджую це, бо знаю родину Медведів – Денисевичів вже багато літ. Власне, перед моїми очима пройшло все земне Данилове життя. На превеликий жаль, так трагічно обірване. Але воно триває – в Божому світі, в інших вимірах і проявах, у нашій пам’яті.  І про це проникливо говорили мені найрідніші Данилові люди – Оксана і Борис – його батьки. І про це наша розповідь.             

ДІДУСЬ І ОНУК

вісімдесятих років. Тоді він був головним редактором газети «Прикордонник України» і виділявся в нашому київському журналістському гурті не стільки своєю посадою і трьома полковницькими зірками на погонах, скільки особливими людськими якостями – дружелюбністю, щирістю, емоційністю, відкритістю душі, готовністю підставити своє товариське плече кожному, хто до нього звертався. Мабуть, тому й було в нього так багато друзів.

Вже згодом, потоваришувавши з Петром Медведем, зокрема, після того, як я познайомився з його мамою та прочитав подаровану ним чудову книжку «Мамина колиска» (такий документальний твір міг, на моє переконання, написати тільки Петро Іванович) я зрозумів, звідки ці риси його характеру, витоки тієї життєвої людинолюбної філософії, яку він сповідував. Родом Петро Медвідь – із села Володькова Дівиця Носівського району на Чернігівщині. Його раннє дитинство припало на війну, на фронтах якої воював його батько – Іван Силович. Безмірні тривоги й клопоти багатодітної сім`ї  лягли у ті важкі роки, на плечі його матері Тетяни Митрофанівни. У згаданій документальній повісті «Мамина колиска» Петро Іванович щемливо і зворушливо описав  її нелегку долю. Зі шкільної пори він цікавився журналістикою, захоплювався літературною творчістю, і це визначило його вибір  професії та наступний життєвий шлях. Після школи Петро Медвідь закінчив Вище військово-політичне училище й редакторський факультет Військово-політичної академії, став військовим журналістом, був редактором газети одного з прикордонних округів. Дванадцять років очолював редакцію газети «Прикордонник України». У 1992—1995 роках працював начальником пресслужби Держкомкордону України.

«НЕ ПЛАЧ, МАМУСЮ»

народженням синочка, що в нього неабияка душа, якій треба допомогти прийти в цей світ і проявити себе в ньому.

І тоді, в лікарні, і згодом Оксана не раз пригадувала й інше: як одного разу, вже й не пам’ятає з якої причини, накричала на сина і навіть замахнулась на нього. Це було тільки один раз. Після цього він сказав: «Батьки, не робіть так більше. Мені за вас соромно». І Оксана з Борисом більше так не робили. Вони прийняли синову пораду: «Ми маємо у випадках непорозумінь обійнятися, помовчати,  попросити один в одного пробачення, а після того вже можна про щось говорити, з’ясовувати, домовлятися. «І це був введений ним ритуал. – розповідає Оксана. –  Коли я сердилася, він приходив до мене, обіймав міцно і, поки я не заспокоювалася, просив у мене пробачення, але при цьому казав, щоб і я в нього попросила пробачення. І тоді починалась наша розмова. А взагалі ніколи не доводилося забороняти йому щось робити. Завжди було достатньо просто поговорити з ним, пояснити, чому йдеться про заборону. А ще він був неймовірно чесний. Данило з самого дитинства говорив все те, що думав, не боячись, що за свою правду може бути наказаний». Можливо, й не показні, але щирі стосунки склалися в  Данилка з бабусею Надією, берегинею Медведевого сімейства. Їхнє спілкування часто зводилося до жартів, обмінів веселими епізодами, історіями. Але це, думається, були, так би мовити, зовнішні прояви їхніх взаємин, бо за всім цим стояли глибинні почуття сердечної любові один до одного.

І ще я був свідком міцної дружби та взаємної підтримки між Данилком і його старшим братом Ванюшею. Іван Денисевич успадкував від батьків і розвинув своїми захопленнями з раннього дитинства малярством і ліпленням та наполегливим самовдосконаленням непересічний талант творця. Він здобув стипендію, а з нею можливість збагатити свої здібності у престижній італійській Художній академії, а зараз навчається в Італії, в Падуанському університеті на факультеті античної літератури і водночас займається перекладами з давньогрецької і латині на українську мову.

Воно теж проливає світло на характер, уподобання і духовний світ Данила.

ВУСАТИЙ ЯНГОЛ

яких були, зокрема, такі видатні митці, як Джузеппе Де Сантіс, Даміано Даміані, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Маріо Монічеллі.

Я побачила ці сокровенні для нього слова, коли він розібрав цей телефон, їх сфотографувала, і згодом, коли вже Данилка не стало, ця Молитва розлетілась по світу, і багато людей згадують про неї, промовляють її, коли нас атакують російські шахеди і ракети. І ще ця історія про Вусатого Янгола пригадалась мені в день прощання з Данилком. У школі в нього майже не було друзів. Він був інакшим, переважно одиноким, можливо, трохи дивним. Але коли в Хотові

проводжали його в останню дорогу, то його однокласники, не по писаному, не високими словами, а відклавши папірці, від щирого серця біля мікрофона говорили: «Пробач нам. Ти був неймовірний». І я подумала: «О, Боже! Це ж історія про Вусатого Янгола, який вільно жив і творив ті речі, в які мало хто вірив. Але прийшов час, і ці речі прозвучали іншим змістом…» І ще одне продовження історії про Вусатого Янгела. Коли вже Данило був на передовій, я запитала його: «Що тобі прислати?» «Мені нічого не треба. Я приїду в Київ і сам собі все куплю». Я все-таки перепитала його: «Що тобі передати особисто?» «Якщо можна, передай мені бальзам для вусів». І в останній нашій розмові він сказав: «Особливо тобі дякую за бальзам для вусів. Вуса я вже накрутив…»

БУДИНОЧКИ ВІД ДАНИЛА

Данило багато чим цікавився. Він і співав, і хотів після війни навчитися танцювати, про що просив свою подругу, щоб вона навчила. У 15-річному віці, ще а школі, почав цікавитися платівками і програвачем. Куплений йому «беушник» поламався, і він знову просив у батьків купити програвач. Вони запропонували йому: «Синок, давай тобі купимо не «беушний», а новий. Але замість грошей дамо тобі «вудочку» – навчимо тебе ліпити будиночки, ти їх продаватимеш і купиш собі новенький програвач».

Він охоче взявся за це і наліпив багато-багато будиночків. Оксана Денисевич зробила в інтернеті допис про те, що в Данилка є мрія – купити програвач. Хто хоче підтримати цю мрію, може купити наліплені ним будиночки. «Боже мій, виникла черга бажаючих придбати ці будиночки і допомогти Данилкові здійснити його мрію. – пригадує Оксана. – Навіть після того, коли необхідні кошти були зібрані і він купив програвач, люди продовжували цікавитися цими будиночками. Вже пізніше, коли дізналися про загибель Данилочка, люди писали про те, що коли, гнані війною, виїжджали зі своїх домівок, то в свою тривожну валізку брали Данилкові будиночки.

І тепер ці будиночки – в різних куточках світу. І коли йде мова про Данилка, то навіть нині люди сприймають їх як будиночки Вусатого Янгола. Думаю, що зараз ці будиночки – як квінтесенція нашого миру, нашої країни, це метафора свободи, затишку, любові, правди – те що надзвичайно важливе для нас, українців. І виходить, що ще перед війною, не розуміючи, що нас чекає, ми зробили в маленькій формі те, що можна покласти в кишеньку, в долонці тримати, те що допомагатиме нам мати зв’язок зі своєю домівкою, рідною нам землею».

Вони пішли на війну разом. Уже в  перший день підступного нападу рашистів на українську землю Борис Денисевич і його син Данило добровільно прийшли до Голосіївського військкомату Києва, щоб стати в ряди оборонців столиці. Ворог був відкинутий від її стін, але війна палала на східних і південних рубежах України, і Денисевичі, знову ж таки – добровільно,  зголосилися воювати в одному з найпекельніших її котлів – на Бахмутському напрямку. Поступити інакше вони не могли. Захист рідної землі української був для них справою священною.

Написав ці слова і пригадалось мені, як нам з дружиною показали в родині Медведів-Денисевичів  уривок із фільму «Чорний козак». У цій стрічці дебютували як актори батько й син, Борис і Данилко. Борис, крім цього, став художником фільму. Власне, він і Оксана Медвідь якраз і познайомилися як майбутні художники, навчаючись на стаціонарі Харківського державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Одружилися. Працювали за одержаним в університеті фахом і своїм покликанням. Оксана після переїзду сім’ї до Хотова захопилась керамікою і є авторкою безлічі талановитих творів цього виду декоративно-образотворчого мистецтва, художнім керівником Центру культури села Хотів. Борис, крім участі в кінозйомках, став відомим  художником-аніматором, теледизайнером. Він, зокрема, є автором ідеї та художником-постановником анімаційного кіно для дітей «Украдений місяць».

Їхні діти успадкували від батьків мистецько-художні здібності й захоплення. Данило, зокрема, став студентом кінофакультету Київського університету культури. На початку вже згадувалося, що він створив незвичайну мультиплікаційну стрічку «Народження». Ще коли він був малий, то піднімав символічний тост за безсмертя. У нього вже тоді визріло переконання, що коли людина тут народжується, вона на тому світі помирає. А коли тут помирає, то вона народжується в іншому світі. І його фільм «Народження» саме про це. І саме звідти, з «Народження», його переконання і філософія ставлення до всіх процесів у житті, фізичних і духовних.  А коли він став старшим і навчався в університеті культури, то зробив ще один фільм, який  назвав «Вглиб». За словами батьків, тоді вони цей фільм не зрозуміли. Але сьогодні, коли його вкотре переглядають, то розуміють, що це також є посланням його душі, яке їх дуже підтримує.

Як їм не вистачає сьогодні Данила! Дозволю собі привести у цьому зв’язку вражаюче батькове звернення до сина як до свого надійного, доброго друга: «Дорогий мій Друг, вірний Товариш, Побратим Світла, Син. Мій Герой! Я мав велику честь і великодушність Всевишнього знати тебе і бути поряд з народження. Я бачив тебе в справі "Дозор", у перші дні цього страшного сну ти був безстрашним в момент, коли ми були лише вдвох і цю рішучість бачив лише я. Ти прикривав мене увесь час, з самого малку. Ти прикривав мене так сильно, так досконало, що Бог, узрівши цей неймовірний талант Любові, не зміг втриматись і взяв тебе до Себе – ти став Пером Його крила, завдяки якому існує Світ Добрих Людей на цій прекрасній планеті... 

У нас було багато планів, тепер вони змінилися – дороги розійшлися – твоя земна місія завершилась. Ти так швидко і легко пройшов земну Школу Життя, Школу, учні якої вчаться бути Людьми, все засвоїв, навчився головному і став Золотою Людиною. Мені з Мамою, нам всім тепер важко без тебе, проте, я впевнений, Богу стало легше... З тобою Йому стало легше прикривати цей прекрасний Світ від недосконалості і зла. Тепер я знаю, що зараз ти живий, як ніколи, адже життя не кінчається тут, воно й не скінчиться ніколи, бо життя вічне, і колись, одного Прекрасного Дня, ми знов побачимось з тобою і в якомусь прекрасному Саду під великими деревами будемо гомоніти довго-довго про все прожите нами за час нашої розлуки, і навіть Бог затамує дихання від цієї славної та прекрасної розмови. Живи, мій Дорогий Друже!»

САД ВІЧНОЇ ЛЮБОВІ

своєї матері… Недавно батькам Данила надійшла книжка з Парижа від французької журналістки і письменниці. У ній – про війну в Україні  та історія про Данила Денисевича для французьких читачів. А ще приїжджали до Денисевичів у Хотів друзі з п’єсою про Данила...

*   *   *

Михайло Сорока, заслужений журналіст України