Нам просто треба вижити до ранку

Минає третя річниця відтоді, як київські передмістя Буча, Ірпінь і Гостомель були звільнені від російських загарбників. Незважаючи на щодобові нальоти ворожих «шахедів» і ракет, Київщина поступово оговтується, розчищає руїни і попелища, відбудовується. Люди поволі, але повертаються до рідних міст і селищ. На місцях, де ще на початку 2022 року точилися запеклі бої, нині, поруч зі зведеними укріпрайонами, місцеві комунальники засаджують клумби і встановлюють обеліски.

Із «Сарматом», «Мухою» і «Балабасом» ми розмовляємо в Ірпені на тому самому місці, де три роки тому був облаштований їхній блокпост.

Хлопці делегують спілкування з пресою своєму колишньому командирові, погоджуючись, що він розкаже «все як було», а коли що, нагадають деталі.

У НОВІЙ РЕАЛЬНОСТІ

- Це район «Ірпінських Липок». До «повномасштабки» тут, поблизу військового шпиталю, серед корабельних сосен виріс сучасний житловий комплекс. Це був затишний і дуже мальовничий район нашого міста. Чисте повітря, виїзд у бік Гостомеля на Київ, краса. Усе змінилося за лічені години від початку російського вторгнення, – розповідає «Сармат».

Віталій Кожокарь, він же «Сармат» – колишній командир підрозділу місцевих добровольців. Тут, поблизу «Ірпінських Липок», у лютому–березні 2022 року він і його побратими тримали оборону міста біля виїзду на «Варшавку». Свою позицію хлопці «охрестили» «Караван Гала», за назвою місцевого ресторанчика, розташованого неподалік. Їх блокпост контролював один із чотирьох виїздів з Ірпеня. Були ще інші: «Синергія», «Жираф» і «Стоянка».

Тоді, у перші дні великої війни, добровольчий підрозділ Віталія сформувався стихійно – із ветеранів-атовців, волонтерів, активістів та й просто звичайних чоловіків, подекуди таких, які раніше ніколи не служили у війську, але були сповнені рішучості боронити своє місто, рідних і близьких.

- Із 2014-го я волонтерив, – згадує «Муха» – підтягнутий, моложавий 58-річний Олександр Благій. – На війну в Ірпені я потрапив «із корабля на бал». 23 числа з напарником виїхали з Донбасу додому, і ранок наступного дня зустріли вже тут, у новій реальності. Звісно, одразу пристав до товариства, ніяких роздумів чи сумнівів у своїх діях не було.

Зброю хлопці отримали у військкоматі вже наступного дня, 25 лютого.

- Одразу вирушили на «Варшавку», до мосту, де на той час догорала розгромлена українською артою колона орків, які намагалися прорватися до Гостомеля, – пригадує «Сармат». – Тоді й стався наш перший вогневий контакт із росіянами.

ПРО ХАЛЕПУ, АДРЕНАЛІН І ПЕРШУ КОНТУЗІЮ

На мосту все ще чаділа техніка окупантів, детонували боєприпаси, до неба здіймалися стовпи чорного їдкого диму. На підході до того побоїща група, яку очолив Кожокарь, розбившись на трійки-двійки, наштовхнулася на одягнутих у чорне, озброєних росіян. Це були недобитки з ОМОНу і Росгвардії, яких наші артилеристи «накрили» на мосту. Зав’язалася перестрілка. Орки швидко зрозуміли, що навпростець, через дорогу, їм не пройти, і почали через ліс обходити групу «Сармата», сподіваючись її оточити.

- В якийсь момент ми з побратимом опинилися поруч удвох. На ходу важко було зорієнтуватися, звідки по нас ведеться вогонь, і ми заскочили за укриття із складених бетонних блоків, – згадує той бій Віталій.

Хлопці побачили, як один із бійців їхньої групи висунувся занадто далеко вперед і росіяни затисли його стрілецьким вогнем. Довелося, відволікаючи увагу ворога на себе, прикривати відступ товариша. А коли тому вдалося вирватися з халепи і відійти, залишившись удвох, «Сармат» із напарником зрозуміли, що це така собі, поганенька, історія в них виходить. Боєприпаси закінчуються, по паркану поруч цокотять кулі, і орки, судячи зі всього, уже обходять їх із флангу – через двори приватного сектора. Потрібно було також відходити.

Шлях відступу лежав через дорогу, а вона наскрізь прострілювалася із дворів, в яких засіли окупанти. Не встигли Олександр із товаришем вирішити, що робити далі, як в цей момент прилетіло…

Рвонуло за кілька метрів від їхнього імпровізованого укриття.

- Пам’ятаю дзвін у вухах і чорний дим. Диво, але нас не зачепило уламками, лише вдарило щебнем по ногах, ото й усе. Ну, і контузило, звичайно, – усміхається Кожокарь. – Голова як бубен, гуде. Пощастило.

Через дорогу напарники рвонули не змовляючись, «на адреналіні». Проскочили її по діагоналі, до високих кущів, за якими був паркан. Уже десь у дворах приватного сектора, з купи навалених одна на одну дошок, «Сармат» помітив, як через дорогу услід за ними бігли одягнуті в чорне фігурки зі зброєю. Нарахував шістьох, і коли вони скупчилися, «полоснув» туди з автомата, а для гарантії ще й закинув Ф-1.

Після цього хлопці таки дісталися мосту, куди поступово стягувалися й інші бійці їхнього добровольчого загону.

ЗБРОЇ НА ВСІХ НЕ ВИСТАЧАЛО

- Біля мосту ми почали облаштовувати свій перший «Караван Гала». Із часом, через невдале розташування, його довелося перенести сюди, ближче до району «Липок». І вже на цьому місці блокпост залишався в системі оборони міста аж до визволення Ірпеня: до кінця березня 2022 року, – доповнює розповідь побратимів Олександр Лимар, позивний «Балабас». – Оскільки у «Сармата» був бойовий досвід, здобутий в АТО у 2014–2015 роках, його призначили командувати спочатку нашим взводом добровольців, а вже потім і ротою.

Доки хлопці налагоджували службу на «Караван Гала», їхній командир підбирав до лав спротиву нових бійців.

Зброї на всіх охочих, які приходили в Ірпінський будинок письменників, де натоді розміщувався штаб добровольців, не вистачало. Доводилося відмовляти навіть тим, у кого був військовий досвід. До спротиву записували переважно тих, хто раніше вже брав участь у бойових діях.

Те, що кістяк добровольчого формування склали хлопці з досвідом боїв на Донбасі, у подальшому, мабуть, мало вирішальне значення. У найважчі моменти ірпінської оборони добровольці утрималися на позиціях і виграли для регулярних військових частин Сил оборони найцінніше, що могли, – час.

НЕСКІНЧЕННО ДОВГИЙ ДЕНЬ

Група «Сармата» за весь період боїв в Ірпені й на його околицях не тільки обороняла «Караван Гала», а й виходила в перших числах березня на «зачистку» у Бучу, потім допомагала утримувати водоканал, брала участь у боях з боку Стоянки і в районі «Жирафа».

Із 17 березня хлопці остаточно заступили на блокпост «Караван Гала». До того дня серед оборонців позиції вже були й поранені, і загиблі, систематично прилітало, але якоїсь особливої активності ворог не виказував.

- Тут була більш-менш спокійна, якщо так можна висловитися, служба, – пригадує «Муха». – Між чергуваннями я навіть примудрявся вириватися додому, щоб погодувати кішку. Щоправда, ці візити закінчилися одразу, як одного дня, під’їхавши до свого будинку, помітив поруч із ним танк із жирною білою Z на броні. Відтоді до кінця оборони міста моя «вуха-лапи-хвіст» на самоті в квартирі «харчувалася» водою, яка потекла з холодильника. Електрики ж не було, але вижила, худюща…

Усе змінилося 21 березня. Із сьомої години ранку блокпост опинився під шквальним артилерійським обстрілом. Вогонь вівся одразу з двох напрямків: із району Гостомеля та з боку Ворзеля. Так тривало до четвертої години дня. Росіяни гатили з усього, що в них було: артою, мінометами, прямою наводкою з танків і БМП.

Разом із бійцями «Сармата» під цей обстріл потрапили й хлопці із 130 батальйону ТРО з Києва (підрозділ «Латиша»), які тоді також перебували на «Караван Гала».

- Я думав, що цей хаос не закінчиться ніколи. Це був дуже довгий, нескінченно довгий день. Весь приватний сектор поблизу блокпоста росіяни зруйнували вщент. Кожен із нас, хто був там тоді й вижив, як мінімум зазнав контузії. На жаль, не минулося й без значних втрат: із близько сорока наших бійців, які тут були, троє – поранені, один побратим загинув, ще один потрапив у полон, – Віталій змовкає і після глибокого видиху додає: – Ті нелюди закатували його до смерті. Тіло повернули за обміном, аж у 2024 році…

ВИСТОЯЛИ І ПЕРЕМОГЛИ

Коли обстріл дещо вщух, ухвалили рішення про евакуацію. Більшу частину оборонців блокпоста слід було відводити з «передка». Залишатися всім серед руїн і згарища не мало сенсу. Стертої з лиця землі «під нуль» позиції «Караван Гала» більше не існувало, і зачепитися хоч би за щось, аби утримувати її надалі, уже не було ніякої можливості.

- Відійшли на сотню метрів назад, углиб «Липок», закріпилися. На першій лінії, там, де ще вчора був блокпост, лишилися восьмеро добровольців. Хлопці мали автомати, кілька одноразових гранатометів РПГ-22, один штатний РПГ із пострілами і кулемет, який весь час «клинив».

Чекали, що після обстрілу русня попре на «Караван Гала».

Нашою найпотужнішою зброєю в той момент був бойовий дух. Усі розуміли, на що йдемо, і якою може бути ціна нашого рішення діяти так, а не інакше. Уже тоді ходили жарти про «Львівський котел», і потрапити до нього ніхто з нас не бажав. Може, це якось високопарно зараз сприймається, але тоді ми відчували саме так: маємо робити своє, будь-якою ціною, – згадує Кожокарь.

Разом із залишками групи «Сармата» утримувати позиції зголосилися ще одинадцять бійців із «Омеги». Упродовж доби орки обходили їх із флангів, намагалися зайти в тил через військовий госпіталь, але хлопці не зрушили. Вони протрималися ті дорогоцінні години, доки наступного дня не надійшла допомога, і на позиціях у цій «сірій зоні» їх замінили бойові підрозділи ЗСУ.

Коли я вже вимкнув диктофон, Віталій сказав:

- Кажуть, що найтемніша ніч – перед світанком. Її ми пережили, вистояли і перемогли.

Іван Ступак, Ірпінь
Фото Євгена Котенка