«Припустимо, я ветеран, сиджу вдома, у мене немає рук. Хто мені подзвонить?»
Аеророзвідник із позивним Джигіт воював ще у 2014 році. Коли військові отримали наказ припинити вогонь, він пішов з армії, але після початку повномасштабної війни повернувся на Донбас.
У новому відеосюжеті, який опублікував проєкт «Український Свідок», Артур Гаспарян із позивним Джигіт. Він аеророзвідник 53 ОМБр ім. князя Володимира Мономаха, яка працює на Авдіївському напрямку.
Артур під час Революції гідності служив у міліції, але перейшов на бік Майдану. Воювати пішов відразу у 2014 році, але залишив армію після наказу про припинення вогню. «Всі були налаштовані на те, аби захищати країну, — згадує Артур. — А потім виходить президент і каже: припинити вогонь. Тоді в мене всередині ніби все вмерло».
Після 24 лютого Артур повернувся на фронт: сказав сім’ї, що їде отримувати зброю, аби захищати свою домівку. Але не встиг, бо дамба на в’їзді в село на той момент вже була зруйнована, на отримання зброї утворилися черги. Сім’я Джигіта залишилася в районі окупованого Гостомеля. Згодом дружині та дитині Артура вдалося виїхати, після чого чоловік відправив їх за кордон.
Разом із Джигітом журналісти проєкту заїхали у село Нетайлове, Донецька область. Вони поспілкувалися з місцевими жителями та побували у школі, яка постраждала від вибухів. На щастя, під час прильотів тут вже нікого не було. Почитали послання з «капсули часу», яку лишили місцеві діти. Більшість записок — з побажанням миру. Журналістка проєкту читала ці слова під звуки канонади.
Артур — вірянин. І може розповісти про безліч випадків, які, на його думки, пояснюються тільки втручанням вищих сил. Це і міна, яка впала в нього перед обличчям і не розірвалась. І автомобіль, який зламався та затримав його у дорозі, фактично врятувавши життя. Джигіт показав один з розбомблених православних храмів Донбасу: він був зруйнований прямим влученням російського снаряда.
Чоловіка непокоїть, що чекає на Україну після війни. Зокрема, подальша доля «трьохсотих». «Деякі хлопці дзвонять і кажуть: братан, я більше не можу, — розповідає Артур. — Ти розмовляєш із ним годину, згодом дзвониш, питаєш у родичів: де він? А тобі кажуть — повісився».
Джигіт вважає, що цю проблему частково можуть вирішити кол-центри для поранених. «Припустимо, я ветеран, у якого немає рук. Я сиджу вдома один, — каже чоловік. — Хто мені подзвонить? Всі мої друзі там [на фронті], половини з них вже немає в живих. Ми ж можемо створити кол-центр, який буде дзвонити та питати: хлопці, як у вас справи? Поїхали на шашлики, давайте в гості до вас заїдемо. Просто дзвонити та питати як справи - цього буде достатньо».
