Пам’яті командира взводу Валерія "Роланда" Дорохова

Командир взводу лейтенант Валерій "Роланд" Дорохов був серед тих, хто 40 днів тому успішно штурмував ворожі позиції, та, на жаль, не повернувся з них живим.

Військовослужбовець, лейтенант 68-ї окремої єгерської бригади Збройних сил України Валерій Дорохов народився 21 червня 1991 року в Тернополі.  У 2008 році він вступив до юридичного факультету класичного університету Тернополя, був старостою, очолював молодіжний правовий гурток, брав активну участь у громадському та волонтерському житті факультету й університету.

З початком повномасштабного російського вторгнення, Валерій, залишивши роботу, маму, друзів та кохану, мобілізувався й обійняв посаду командира взводу роти охорони Тернопільського міського ТЦК та СП. Згодом був переведений у бойову бригаду командиром взводу.

Герой дав інтерв'ю ТРО Медіа за тиждень до загибелі.

Він розповів, що у нього був маленький бізнес, заклад харчування азіатського напрямку, і коли почалось повномасштабне вторгнення – він за один день поставив все на автопілот належним людям, щоб вони продовжували справу, а сам пішов до військкомату.

“Там як почули, що у мене є офіцерське звання – як десерт забрали. 25-го лютого мобілізувався та ось уже поза 400 днів ми ведемо боротьбу”, – зазначав Дорохов.

Він говорив: “Я – командир, за мною люди, в операціях я беру безпосередньо участь, не просто по радіозв'язку, а безпосередньо. Тому від того, як я буду мінятися, залежить життя інших”.

Дорохов казав, що під час повномасштабного вторгнення змінився кардинально, у дуже багатьох аспектах. Йому було дуже шкода, що це сталось через війну, але він був радий, що він змінився саме таким чином, а не встав слабкішим.

“Я знаю точно, що я став кращою версією себе. Я став веселіший, став радіти дуже простим речам. Я дуже довго можу проводити час у повній тиші. Ментальна витривалість в мене зросла в рази, став більш зосередженим. Набагато швидше вчуся, багатьом речам вчусь майже миттєво. Почав цінити людей по-новому, читати, розуміти їх по-новому”, – зазначав Герой.

Найбільше Валерію запам’ятався перший обстріл. Він з побратимами в той момент тримав позицію і їх мали поміняти.

“Починаємо виходити, і я відчуваю, як біля мене починають летіти кулі, але коли ти вже в певний час «тут», то тебе це не бентежить, звикаєш. Коли летять звичайні кулі – ну, це «таке». А тут ми почули постріли від «Дашки», – розповідав Дорохов.

Він відчув, тому що дерево біля нього вибухом просто розсипалося в друзки. Валерій зрозумів, що опинився трошки в невдалому місці, пірнув дельфінчиком в землю головою і дуже швидко переповз.

“Там були насипи земляні, я туди міг заповзти тільки тулубом і головою. Ноги стирчали. Я собі так ліг на спинку і думаю: «Ну, раз по ногах, так по ногах, головне – не по печінці». Ми почули, як перестала працювати «Дашка», відбувався лише дрібний обстріл, і поміж «краплями дощу» пробігли. Раніше біля мене тільки вибухи були, танки чи ще щось, а ось куль таких близьких я ще не відчував, тому мені це закарбувалось”, – підкреслював Дорохов.

Він відзначав, що не кожна людина – солдат, не кожен солдат – воїн. Валерій був переконаний, що це важливий аспект, тому що люди дуже по різному переносять цю війну. Багато хто покидає участь у цій війні через те, що він не може її продовжувати.

“Ми – як хірурги, які зайшли на операцію на серце. Ми не можемо вийти на половині операції, сказати "Ми втомились". Ти вже рятуєш людину, вона без тебе помре. Або якщо ти не завершиш операцію, вона помре, якщо ти зробиш її неправильно, вона теж помре – оце наша ненька Україна”, – казав Валерій.

Вірний військовій присязі, проявивши стійкість та мужність, Валерій Дорохов загинув 17 квітня 2023 року під час штурму позицій ворога біля села Павлівка Донецької області.

Герой віддав своє життя заради перемоги у боротьбі за нашу свободу! У своїх останніх роздумах він зазначав: «Я йду шляхом правильних моральних цінностей, усвідомлюючи, що ціна шляху інколи занадто велика, ніж очевидно простого вибору».

21 квітня 2023 року відбулося прощання із Валерієм Дороховим та Олегом Барною у Михайлівському Золотоверхому соборі й на Майдані Незалежності в Києві. Поховали бійця на Микулинецькому кладовищі в Тернополі, рідному місті Валерія.

Вічна слава і пам’ять Герою!