Більше, ніж точка на карті
«Russian warship go f**k yourself!» - цей відомий український мем прикрасив пам’ятну монету США, присвячену звільненню українського острова Зміїний від російських загарбників. Ця подія потрапила на перші шпальти провідних світових ЗМІ. Чому безлюдний острів, на якому жоден європеєць чи американець ніколи в житті не бував і не побуває, такий важливий для світу?
Бо Україна стає все більш помітною. Ми наносимо себе на карту світу — як не просто географічний вимір, велику чи малу територію, а як державу, де живуть сміливі люди, із загостреним почуттям гідності.
Але як було раніше?
У перші роки нашої незалежності далеко не кожен європеєць, а тим більше американець міг показати на карті не те що острів Зміїний — саму Україну! “Somewhere close to Russia” — можна було почути від найбільш обізнаних.
Наші сусіди - поляки, звісно ж, про Україну знали. Але якою вони її бачили?
«Як тільки ти переїжджав кордон, тебе вітала інша реальність», — згадує відомий польський журналіст Зємовіт Щерек у своїй статті в популярному часописі Polityka. У його сприйнятті, у цій реальності були «гопники в костюмах Адідас, російська попса й російський шансон у маршрутках і таксі та жінки на шпильках до самого неба з обличчями сніжних королев, які удавали, наче в їх сумочках із подрібненої крокодилової шкіри немає ліхтариків, щоб освітлювати собі дорогу додому, бо вуличні ліхтарі не працювали».
Можна по-різному ставитися до такого опису — як на мене, він давно втратив актуальність. Проте, ще відносно нещодавно українці самі не могли або не хотіли показувати себе та свою країну в позитивному світлі.
Звідки взявся сумнозвісний “комплекс меншовартості”?
Причина — невивчені уроки минулого, відсутність його переосмислення. Україна, особливо до 2013 року — глибоко постколоніальна країна, з громадянами, які щиро вірять у власну меншовартість, нав’язану з Москви. Ми довгий час були позначені на карті як політична та культурна частина росії. Кремль навіть після розпаду тоталітарної імперії продовжував визначати нас як свою недорозвинену периферію. А ми занадто довго не лише дозволяли іншому (як зараз очевидно — ворогу) розповідати про нас, але і самі були переконані у власній неповноцінності.
Часто цей спотворений образ України ми власними руками презентували для зовнішнього світу. Саме тому, про нас часто думали гірше, ніж є насправді. У перші тижні війни в іноземних медіа можна було помітити деяке здивування, що російські ракети летять не просто в міста, а у великі розвинені міста, де люди ведуть спосіб життя, такий як і на Заході. Самі ж українські біженці, отримавши досвід перебування в економічно розвиненіших країнах, усвідомили, наскільки багато переваг у житті українця, які не доступні в інших країнах — від можливості отримати державну послугу в смартфоні до банальних для нас зручних банківських або кур’єрських операцій.
Що робить нас українцями?
Жорстока війна підштовхнула нас до змін. Ми почали самі чітко ідентифікувати себе — ми українці. А тепер ми відповідаємо собі на питання — хто ж такі українці? Починаючи із Революції гідності та війни 2014 року, ми щодня окреслюємо своє місце на глобальній мапі світу — для росіян, європейців чи американців. А головне — для самих себе.
Це роблять військові на передовій, волонтери на складах, пересічні громадяни, що не припиняють донейтити на потреби фронту, діячі культури та підприємці. Навіть діти, які пішли до польського чи німецького дитсадку та розповідають там про Україну своїм одногрупникам.
Ми розуміємо, за що воюємо — за власну землю і право на існування. І не просто фізичне існування, а можливість самостійно та свідомо обирати власний життєвий шлях. Я не маю ілюзій — ми на початку процесу самоусвідомлення, хоча цей початок динамічний та дуже емоційний. Наша війна — екзистенційна, за право бути — нагадала та ще нагадає мільйонам людей по всьому світі про базові речі — свободу, гідність та демократію.
Якою буде Україна завтра?
Тепер Україну неможливо не помітити. Наші прапори майорять скрізь, у Київ ледь не кожен день приїздять лідери думок та високопосадовці з різних куточків світу. Я вірю, що після нашої перемоги, охочих відвідати Україну будуть мільйони. Якою вони побачать її?
У багатьох сьогодні — в Україні та поза нею — є передчуття кардинальної зміни ролі України у світі. Знову дамо слово Зємовіту Щереку: «Україна швидко віддаляється від пострадянського світу. І йде дуже виразно в тому напрямі, куди вже давно пішли Литва, Латвія та Естонія. І якщо їй вдасться подолати цю війну, а поки що все на це вказує, Європа отримає нового, дуже важливого гравця. Повністю іншого, ніж вона запам’ятала з передвоєнних стереотипів».
Впевнена, що так і буде. Але це залежить лише від нас самих.
Олена Шуляк
реклама