Місце злочину російського фашизму: чому і як росія знищила Маріуполь

Мы знали, что бомбят и обстреливают улицы рядом. Видели как по проспекту Мира проехали танки с буквой зет на боку. Дом через два перекрестка заснул вечным сном. Люди говорили, он сложился от авиаудара. Под его завалами погибли не все. На поверхность доносились их стоны и крики. Достать их было некому. Перед этим обстреляли базу спасателей.

Так стрелять по живым людям, как это делали рашисты, могут только монстры. … Мы для них были человечками в компьютерной игре. Они нас убивали и посмеивались». 

Таке написала у своєму дописі в соціальній мережі мешканка Маріуполя, журналістка Надія Сухарукова, якій пощастило вирватися з міста.

Кілька сотень тисяч мешканців міста опинилися в пекельній пастці «русского мира»: серед холоду, голоду, вибухів і смерті. За оцінкою радника мера міста, Петра Андрющенка, в місті загинуло близько 22 тисяч людей. Весною 2022 року воно перетворилося на одне велике кладовище через неможливість поховати людей, з могилами ледь не у кожному дворі. Майже півмільйоний Маріуполь, який розвивавався після війни 2014 року, як витрина України на Донбасі – тепер брутально знищений.  

То ж чому росія наважилася на такий злочин, як знищення міста на очах у сотень тисяч його мешканців та усього світу? Який шанс, що те саме могло статися з Києвом, на околицях якого вже йшли бої – можливо, 30%? 

Чому росія не дозволила вийти людям перед штурмом? Чи мала українська влада діяти інакше та провести евакуацію допоки пастка не замкнулася? Які висновки мають зробити українці та світ, аби трагедія Маріуполя не повторилася? А дехто навіть питає – чи існує Бог, якщо він дозволив Маріуполь-2022?

Облога та штурм Маріуполя

Журналіст з Маріуполя Максим Грабовський був ведучим на місцевому телеканалі «Донбас» та першим на регіональному ТБ 24 лютого об 11:00 розповів у спеціальному випуску новин про те, що почалася війна. 

Переглядаючи той випуск стає зрозумілим, що головний посил центральної і регіональної влади був такий: ми не маємо піддаватися паніці, ми віримо у ЗСУ. Про це на першому брифінгу говорив і мер міста Вадим Бойченко. 

«Ніхто не вірив, що Маріуполь будуть аж так руйнувати, – розповідає Максим Грабовський. – Я думав, ну ок, місто захоплять, можливо будуть якісь бої, руйнування, що ж – будемо сидіти в окупації, робити свою справу і чекати, коли нас звільнять. Ніхто не вірив, що Маріуполь хочуть не захоплювати, а знищити. Досі це виглядає, як абсурд». 

Найуспішніше ворожий наступ розвивався на півдні. 26 лютого російська армія захопила Бердянськ. А 27-го, на четвертий день війни, підійшла з західного боку до Маріуполя. В перші дні війни мешканці міста, в якому проживало 432 тис. людей – виїжджали, але не масово. Наприклад, місця в поїздах ще були. 

Вже через тиждень вторгнення, 1 березня, Маріуполь опинився в повному оточенні. З часом російські фашисти відтіснили українські сили на відстань 120 км північніше міста. Окупанти контролювали суходіл, море і повітря довкола Маріуполя. Деблокада потребувала таких сил, яких на тому напрямку не було в розпорядженні українського командування. 

Розпочалися жорстокі сутички на околицях міста. Протягом березня лінія зіткнення з запеклими боями перетинала житлові райони. 

Решта українців, у багатьох з яких є досвід перебування в місті, яке обстрілюється ракетами, можуть спробувати уявити, коли щодня в місті лунають сотні вибухів. «За одну добу російська авіація бомбардувала Маріуполь понад 22 рази. Вдумайтеся!!! Скинуто більше 100 авіабомб. Це тих, від яких у землі залишаються вирви в чотири метри», – писав полк «Азов» в телеграм-каналі 13 березня.

За словами Максима Грабовського, російські літаки проводили в Маріуполі килимові бомбардування, коли по черзі бомбили квадрат за квадратом, без огляду – житлові це квартали чи ні.

20 березня полк «Азов» писав: «Вдумайтесь: протягом місяця щодня. Літаки поперемінно літають над містом, скидаючи бомби кожні 10-15 хвилин. Окрім цього – постійні атаки з артилерії, танків, РСЗО… Кораблі обстрілюють Маріуполь!!! Тільки уявіть, скільки смертей приносить кожен ворожий удар. А скільки страждань тих, що повільно помирають під завалами, думаючи, що про них забув світ, що їх не чує Україна…».

«Від артилерії ще можна було сховатися у коридорі, між двома стінками. Від літаків – шансів не було», згадує Максим Грабовський. Більшість свідків з жахом згадують саме літаки та їх цілодобове бомбардування з перервою на кілька годин.

Люди похилого віку помирали  від відсутності води чи ліків, якщо вони не могли ходити і лишалися самі. Непоодинокими були випадки, коли старі люди просто викидувалися з вікон через безвихідь. 

На початку квітня українські сили контролювали лише велику промислову зону біля моря – Морський порт, Металургійний комбінат ім. Ілліча і завод «Азовсталь». На початку травня – лише Азовсталь. 20 травня гарнізон Маріуполя, який залишився без води та медичного шпиталю через потрапляння важкої авіабомби – потрапив у полон.   

Розповідає Максим Грабовський: «З перших днів тактика російської армії була спрямована на те, щоб зруйнувати усі життєво важливі комунікації, створити інформаційну блокаду. Щоб до міста не потрапила ані їжа, ані медикаменти, паралізувати всі комунальні служби. росіяни прицільно били по комунікаціях – газопостачання, електропостачання, підстанції, насосні станції. За кілька днів в Маріуполі вже не було газу, світла, води, опалення і це все за мінусової температури. Військові дозволяли виносити продукти з магазинів, крім алкоголю. Десь з 4 березня почалися невідворотні процеси мародерства». 

2 березня через дії коригувальників, які працювали в Маріупольській раді,  ворог дізнався та наніс по удар по складу продуктів і медикаментів, заготовлених містом на випадок війни.

Також били по лікарням і пожежним частинам. 10 березня, на наступний день після відомого обстрілу пологового будинку, сталося пряме влучання в пожежну частину, де була скупчена більшість техніки. Тому навіть пожежі не стало чим гасити. 

За словами Максима, прицільно знищувалися місця з комунальними автобусами, які планувалося використовувати для евакуації. Отже росіяни цілеспрямовано знищували цивільну інфраструктуру, зокрема, лікарні міста в облозі. Що, звісно, є порушенням правил ведення війни. А точніше,  державним тероризм, який став візитівкою росії.

Втім, усвідомлюючи ненормальність того, що відбувається, росіяни посилено запускали по місту чутки, що в усьому винен «Азов», який чинить спротив.

Чи порушила росія закони ведення війни?

Міжнародне гуманітарне право стверджує, що всі сторони у конфлікті юридично зобов’язані забезпечувати планування і проведення військових операцій таким чином, щоб гарантувати захист цивільних осіб і об’єктів.

росія просуває наратив, що це українські військові, перебуваючи в місті, «ховалися за мирними», використовували їх як «живий щит». То ж чи не стали (відповідно до цієї «натягнутої» логіки) цивільні будинки законними військовими цілями? 

Ні. Навіть у такому разі напад на місто був недопустим, адже передбачав великі втрати цивільних. Марко Сассолі у матеріалі  «Законні цілі нападу в міжнародному гуманітарному праві» пояснює це так: 

«Коли ж метою є військовий об’єкт, відповідно до інших, не обговорюваних тут норм, напад, тим не менше, може стати незаконним, якщо в результаті слід очікувати надмірної шкоди  для цивільних чи цивільних об’єктів. Крім того, навіть при нападі на законну ціль, повинні бути передбачені запобіжні заходи, аби вберегти цивільних осіб».

Отже, допустивши масову загибель цивільних, росія порушила норми ведення війни. Яка несподіванка. 

«Вона не те що порушила, вона просто воювала незважаючи на міжнародне право, – говорить військовий експерт Олег Жданов. – Масовий розстріл будівель, де були цивільні, мінування всього, в тому числі тіл загиблих, коли під тіло вкладають гранати без чеки. росія  ніколи не обмежувала свої дії в війні чи конфлікті міжнародним правом. Вони такою, «маячнею», як вони кажуть, не займаються».

Можливо Україна порушувала міжнародне право, захищаючись посеред цивільних об’єктів? Олег Жданов каже, що саме росія мала відкрити коридори і випустити цивільних з міста, яке взяла в облогу, а вже потім розпочинати там бойові дії. Але ж росія навпаки, заблокувала населення в місті.  

Хоча на словах росія, що позиціонує себе найвеличнішим миротворцем усіх часів і народів, який ніколи за всю історію ні на кого не нападав, звісно, відкривала коридори, а ось націоналісти не випускали. 

«Відповідно до рішення керівництва рф, Збройні сили росії з 4 березня 2022 року при суворому дотриманні норм міжнародного права і в чисто гуманних цілях щоденно з 8:00 до 20:00 мск без жодних обмежень відкривають гуманітарний коридор…», – йшлося в повідомленні МО рф. 

За словами Максима Грабовського, надійного коридору росія не відкривала жодного разу.  «До 14 березня офіційно у бік України не випускали просто нікого. Потім було кілька випадків виїзду машинами у бік Новоазовська. Відразу це почали використовувати у інформвійні: «ось, бачите, до Новоазовська ДНР випускає, а ЗСУ у бік України не випускає нікого. З 14 березня українській владі вдалося домовитися, і почали випускати готових їхати на свій страх і ризик. Офіційна евакуація була тільки з Бердянська. А до Маріуполя українські автобуси змогли доїхати лише за півтора місяці, наприкінці квітня».

6 березня березня полк «Азов» повідомляв, що  «вже вдруге під час анонсованого «зеленого коридору» окупант підло здійснює обстріл, порушуючи режим тиші». 

8 березня «Азов» заявив, що окупанти зробили спробу прориву в місто саме в момент оголошеного «зеленого коридору», фактично, прикриваючись людьми.

Під час зустрічі в Туреччині міністрів закордонних справ Лаврова та Кулеби 10 березня, останній повідомив, що завданням було домовитися про гуманітарний коридор із Маріуполя. 

Лише після цього 14 березня перші 160 людей на більш ніж 50 машинах  людей змогли доїхати з Маріуполя до Запоріжжя. В той же день українську евакуаційну колону автобусів з продуктами окупанти в Маріуполь не допустили, зупинивши в Бердянську, блокуючи повернення цивільних в Україну.

Удар по цивільним як помста за військових?

Проте, вже 16 березня сталася одна з найбільш трагічних подій – російською авіабомбою знищено Драмтеатр. У розслідуванні журналістів авторитетного інформагентства Associated Press йдеться, що внаслідок удару загинуло близько 600 людей, частина з яких були діти. 

Дослідники AP відтворили події того дня на основі свідчень 23-ох людей, які перебували в Драмтеатрі та рятувальників. Жоден зі свідків не бачив українських військових, які б діяли всередині будівлі, як про це казала російська пропаганда. І ніхто з опитаних AP не сумнівався в тому, що театр був знищений під час російського авіаудару. 

Того ж дня росіяни завдали удару по ще одному цивільному об’єкту – басейну «Нептун». Кількість жертв невідома, але як розповідає Максим  Грабовський, саме туди евакуювали вагітних з пологового, який був зруйнований росіянами 9 березня. За його словами, в «Нептуні» були і лікарі, і обладнання. 

Як можна пояснити атаку на Драмтеатр, коли там перебувала тисяча цивільних людей та був великий напис  «ДЕТИ» одночасно з ударом по басейну? 

За день до цього 15 березня, українські захисники знищили чергового топ-окупанта, командувача 150-ї мотострілецької дивізії генерал-майора Олега Мітяєва. «Хто з мечем до нас прийде, від меча і загине!» – написав в той день полк «Азов» в своєму телеграм каналі та розмістив фото мертвого окупанта з його погоном, також було помітно, що в шоломі у нього було одразу кілька образочків.

Чи могло бути вбивство цивільних російською армією помстою українським військовим? На той час під Маріуполем вже загинув один генерал-майор рф, заступник командувача 41-ї загальновійськової армії Андрій Суховецький.  

Ілля Самойленко, офіцер управління розвідки полку «Азов» на онлайн пресконференції з «Азовсталі» 8 травня повідомив, що лише бійці «Азова» з 24 лютого по 15 квітня знищили в Маріуполі близько 2,5 тисячі російських військових та поранили 5 тисяч загарбників, а також знищили понад 60 танків і пошкодили ще 30. 

«Це мабуть і була помста, просто вони не говорять про це – припускає Олег Жданов. – Вони не могли не знати, що в Драмтеатрі ховаються люди. Проте такі вчинки цілком можливі. Згадайте крейсер «Москва».  Наступного ж дня після того, як він потонув, прилетіло 4 ракети – одну ми збили і 3 потрапили в завод, який виробляв бойові частини ракети «Нептун». Вони мстять завжди, це така психологія, «нам зробили погано, але ми помстилися». Ця традиція йде ще з Чечені, де вони брали людей у заручники і потім катували до смерті у якості помсти».  

Наступного дня, ввечері 17-го на відомий волонтерський центр «Халабуда» (вона ж «Східна брама») росіяни знову скинули потужну авіабомбу. 

Максим Грабовський, який ховався якраз поруч у підвалі, розповідає, що після цього за 4-5 години по тих координатах почали працювати міномети, а вранці знайшли ще й залишки касетних снарядів.

Інформаційний розстріл правди

20 березня російське пропагандистське медіа випустило новину про те, як мешканка Маріуполя розповіла, що і Драмтеатр і басейн «Нептун», як і все місто, зруйнували українські військові. 

«За наявними достовірними даними, бойовики націоналістичного батальйону «Азов» здійснили нову криваву провокацію, підірвавши заміновану ними будівлю театру, де могли перебувати заручники», – вчергове «достовірно» брехало міноборони росії.

Взагалі, навколо «Азова» росія звела цілу фортецю з брехні. На початку війни путінський режим розкручував для росіян «байку» про те, що російська армія спільно з народом України знищує загадкових підступних націоналістів, від підступності яких і стаються усі біди. Українська армія у цій справі ледь не допомагає. Натомість азовці, як головні націоналісти, беруть у заручники мирних мешканців, не дозволяють їм залишати квартири, щоб сховатися за ними.

У захоплених районах міста почали робити відеосюжети, де мешканці Маріуполя звинувачували українських військових в обстрілах та агресивній поведінці. 

«Може бути кілька пояснень таким відео. По-перше, у страха очі великі, і коли людина біжить під обстрілами, скрізь падають снаряди, все горить, потім бачить військових, вона може думати, що це вони по ній і стріляли, – говорить Максим Грабовський. – Тим більше, якщо людина була проросійськи налаштована, вона скоріше в це повірить. Є інша версія  – ці люди банально брешуть. Але є і третє пояснення. Були свідчення, що ворожі військові захопили пункт, в якому зберігалася українська форма і трохи техніки. Ми не можемо виключати того, що з метою провокації окремі їхні «фахівці» не переодягалися в форму української армії, щоб налякати місцевих, щоб через певний час по району пройшлася камера та записала свідчення очевидців. Їх давали люди, які мешкали на Лівобережному районі і районі Східний, куди першими зайшли російські військові».  

Тут можна пригадати історію, як НКВС створювало легендовані псевдобоївки, учасники яких носили символіку вояків УПА. Не виключено, що нащадки більшовицьких спецслужб цілком можуть використовувати ці методи й нині.  

«Звісно, якщо була потрібна вогнева позиція чи спостережний пункт у якійсь квартирі – військові заходили, – розповідає Максим. – Наприклад, у моєї знайомої зайшли в квартиру і ввічливо перепросили, що мають встановити спостережний пункт, спитали, чи є куди переїхати до знайомих чи родичів? Якийсь час вона вирішила залишитися  в квартирі, а потім її перевезли туди, куди вона попросила».

росіяни зносили будинок за будинком, квартал за кварталом не дивлячись, чи є там цивільні чи нема. Навіть тоді, коли це не було конче потрібно з військової точки зору.  Наприклад, їде танк та стріляє по усім будинкам кварталу. Він лише підозрює, що там може знаходитися гранатометник, і стріляє. Незалежно, чи є там мирні мешканці, чи нема.  На руїни, де вже не було місця, щоб сховатися оборонцям, ступав чобіт окупанта. 

Після захоплення міста тисячі маріупольців силоміць вивезли в росію. На думку Олега Жданова, це виселення вказує на те, що путін намагається грати у сталінську гру депортації народів. «Він розуміє, що якщо не виселить звідси більшу частину українців і не заселить ці місця росіянами, буде саботаж, а з часом може бути і повстання. Людей розселяють по території росії. Є інформація, що їх змушують підписувати документи, що вони мінімум 5 років не повернуться назад». Також відомі випадки, коли людей обманювали, надаючи інформацію, що в Україні тепер їх чекає тюрма за незаконний перетин кордону.  

Чи могли бойові дії навмисно вестися так брутально, щоб змусити людей покинути зруйновані квартири для розпорошення українців в цій стратегічній для Кремля зоні – «коридору на Крим? 

Як один з можливих варіантів відповіді – так. Інший варіант: це була несвідома ескалація, як помста за невдачі російської армії в Україні загалом та в Маріуполі зокрема. Ще одна з версій – вбивства цивільних мали зламати моральний дух політичного керівництва України, щоб змусити прийняти капітулянтські умови путінського режиму. Або просто по-іншому росіяни воювати не вміють. Не виключено, що всі ці причини спрацювали водночас. 

У будь-якому разі рішення про знищення такого великого міста не могло бути прийняте без участі вищого керівництва росії. І здається, саме це відрізняє Маріуполь, від умовної Бучі, чи сотень схожих злочинів, кожен з яких окремо можна списати на ексцес виконавців. Тут ми маємо справу з військово-політичним рішенням про масове вбивство. 

«За деякою інформацією, на нараді у путіна після перших днів війни той сказав, що дозволяє військовим не рахуватися з втратами цивільних», – говорить Олег Жданов.  

Ще одне питання, яке мають розглядати суто експерти, які володіють усією повнотою інформації, – чи не потрібно було Україні виводити гарнізон Маріуполя до того, як він потрапив у щільну облогу? Згідно з пізнішою заявою Генштабу ЗСУ оборона Маріуполя завадила росіянам реалізувати план швидкого захоплення Запоріжжя, здійснення їх виходу на адміністративний кордон Донецької та Запорізької областей та створення умов для оточення угруповання ООС.

Наступним актом театру путінської пропаганди тепер має стати сцена – «офіційний суд над націоналістами «Азова», які, мовляв, зруйнували Маріуполь, як помста російськомовному місту. 

Вже зараз є інформація, що вивезених маріупольців в росії примушують давати покази, що це «націоналісти обстрілювали цивільних». Таким чином, путінський режим хоче вбити не лише Маріуполь але і правду про свій злочин. 

Це йому не вдасться. Адже сотні тисяч маріупольців пам’ятають як це, коли російський літак скидає бомбу на твою оселю, переконаний Максим Габовський: «росія займається самодурством.  Вони думають, у себе ми зробимо гарну пропаганду, а міжнародній спільноті – набрешемо. Доведемо, що злочини робили не ми, а ЗСУ. І вже зараз в окупованому Маріуполі ведеться потужна пропаганда.  Серед руїн міста їздять машини з телевізорами. В місті немає їжі, електрики, скрізь, можна сказати  смердить смертю через непоховані трупи, які лежать під завалами, і серед цього їздять телевізори на колесах з пропагандою – це якась сюрреалістична картина. З одного боку, вони безбашені, а з іншого – дурні, бо не розуміють, що вони вже не можуть відбрехатися. Але нам треба усвідомлювати, що люди на окупованій території так чи інакше піддаються так званому стокгольмскому синдрому, коли терорист, від якого ти залежиш стає своїм».

Здається самодурство – дуже влучне слово. Адже росіяни, які в своїх очах хочуть виглядати «правильними», навчилися використовувати тотальне дводумство, коли протилежні речі уживаються між собою, і вони самі почергово в них вірять.

Непересічна оборона 

Оборона Маріуполя, яка тривала 86 днів, майже три місяці, є досить помітною подією у військовій історії. За деяким підрахунками, із 1900 року в усіх війнах відбулося понад 150 оборон і лише 11 з них були умовно схожими за складністю із обороною Маріуполя й тривали більше часу. Коли гарнізон знаходився у повній блокаді, а воєнні дії велися між двома регулярними арміями. У випадку з Маріуполем, оборонці, а це – окремий загін спеціального призначення «Азов», 12-а бригада Національної гвардії, 36-а окрема бригада морської піхоти Військово-морських сил, прикордонники, поліцейські, добровольці, тероборона Маріуполя – вели оборону при цьому ще й допомогаючи, в міру своїх сил, мешканцям міста.   

Максим Грабовський розповідає: «З власного спілкування, це були втомлені люди, які намагалися посміхатися і попри всю важкість ситуації, показувати іншим, що не все втрачено і треба вірити в перемогу».

Денис Самигін, спеціально для Центру стратегічних комунікацій