Заручники війни. Три історії російського полону

Заручники війни. Три історії російського полону

Укрінформ
Насильницькі викрадення місцевих мешканців кваліфікуються як військовий злочин, наряду з іншими

Голови чотирьох селищ у Вишгородському районі Київської області, голови сільрад повідомили про десятки подібних випадків під час окупації селищ російськими військовими у лютому-березні 2022 року.

В селищі Ясногородка (Вишгородський район) з одного будинку наприкінці березня були викрадені батько з сином. Костянтину Фаріону – 65 років, він колишній голова Ясногородської сільської ради. Пробув у полоні разом із сином близько тижня, до деокупації. Весь час з початку облоги селища вони допомагали з гуманітарною допомогою в Ясногородці. 22 березня на подвір’ї їхнього будинку з’явилися російські військові. Вони попросили всіх жінок перейти в іншу кімнату, а чоловіків - батька з сином - затримали. Весь час, поки везли до місця, тримали зі зв’язаними руками та зав’язаними очима, пересаджували в чотири машини, били головою об дверцята під час зупинок. «Пізніше вони тягнули мене по лісу, я бився об древа, а російські солдати кричали: «Ти що, сліпий?!», хоча я був із зав’язаними очима», – пригадує Фаріон. Він думав, що його будуть розстрілювати. Сина Костянтина вивезли в іншій автівці. Про те, що син живий, Фаріон дізнався, коли його привезли на завод «VIKNALAND» в Димері. Спілкуючись із мешканцями Вишгородського району, з’ясувалося, що саме на цьому заводі тримали частину з полонених. Приблизно, їх там перебувало близько сорока осіб одномоментно. «Нас завели в якусь кімнату і почали бити, питаючи, де зброя. Знімали пов’язку з моїх очей – били сина, знімали пов’язку з очей сина - били мене. Так тривало тричі на день щодня, катували шокером, побили прикладом пальці, зламали ребра мені і сину, сину вибили зуби», – перераховує катування пан Костянтин. На третій день сина чоловіка вивезли в невідомому напрямку. Фаріон зізнається: думав, що більше не побачить його. «Приносили їсти в відрах, очі зав’язані, руки зв’язані, ложки немає - от спробуй, поїж», - розповідає Костянтин. У камері стояла вода і бочка, імітуючи унітаз. Пізніше їм принесли підписати документи - це була згода на співпрацю з російськими військовими в подальшому. Цей документ всі підписали -  боялися розстрілу в разів відмови.

Звільнили їх українські військові на початку квітня, під час деокупації Київської області. На території заводу знаходився склад боєприпасів російських військових – від час наступу збройних сил, він був підірваний. «Наше приміщення, де сиділи люди, мало панельне перекриття, і під час бою панелі підскакували. Такий шок був: що вб’є - байдуже, головне що наші наступають», – розповідає Костянтин. Він каже, що не бачив на власні очі страт цивільних осіб, але декілька молодих хлопців, які перебували разом із ним у полоні – не повернулися.  

Костянтин Фаріон зі своїм собакою у дворі дому
Костянтин Фаріон зі своїм собакою у дворі дому

Мешканці Вишгородського району, які перебували в полоні у російських військових, розповідали, що викрадення сина і батька в одній родині – не єдиний випадок. Щонайменше, Укрінформу стало відомо про чотири таких випадки. Михайло Грох – пенсіонер і мешканець селища Толокунь, пригадує, як 20 березня його з сином взяли в полон. Російські військові поставили танк навпроти його двору, всю родину вивели на вулицю, включаючи жінок. Їх пізніше відпустили, а Михайла з сином Ярославом примусово вивезли з дому. «Руки замотали,  голови - ганчірками, а потім скотчем, і туди», – показує рукою Михайло. Їх вивезли в невідомому напрямку. Пізніше з’ясувалося, що родина Грох знаходиться на Димерському заводі з виробництва вікон. На тому ж, де тримали родину Фаріонів. Вони знаходилися там в один і той самий час. Але Михайла відпустили за декілька днів, правда – без сина. Чоловік каже, що в полоні в нього нічого особливого не питали, просто тримали в як цивільного полоненого. Його теж примусили підписати зобов’язання: «Я обязуюсь не оказывать вредительство, типа, российскому народу и украинскому народу. И сообщать российской армии о передвижении украинских колонн и нахождении блок-постов», – цитає по пам’яті. На ранок другого дня сина Ярослава вивели з підвалу і більше він його не бачив. Ярослав Грох воював в АТО з 2014 року. «Вранці їх вивели, там 15 чоловік було, я думав, що їх відпускають, то кажу, мовляв, Ярік, іди додому, не чекай на мене. А ні, не відпустили». Батьки досі не знають, де перебуває їхній син, останнє, що вдалося дізнатися, що Ярослава Гроха вивезли з України на територію РФ в бік Брянської області.  

Завод в Димері, де тримали деятки полонених
Завод в Димері, де тримали деятки полонених

На момент окупації селища Глібівка, колишній керівник Центру спеціальних операцій СБУ Сергій Чалий був у себе вдома. Його взяли в полон російські військові через тиждень після того, як увійшли в село, - 9 березня. Чалий розповідає: його перевозили з місця на місце шість разів, він не виключає, що останній раз могли вивозити на територію Білорусі. Весь тиждень, який Сергій Чалий провів в полоні, його катували, били, тримали в умовах, які він описує як «нелюдські», і декілька разів імітували розстріл. Одного дня на обід російські солдати зварили курку з пір’ям і занесли її в камеру до полонених, стверджуючи, що це – їхня їжа на сьогодні…

Чалий має звання генерала-лейтенанта. Тому російські військові намагалися всіма силами примусити його записати публічне звернення.

– Ми запишемо з вами звернення до українського народу!, –  запропонував йому російський військовий в один із днів полону.

– До українського народу може звертатися тільки президент, – заперечив Чалий.

– Ну, тоді до армії української, щоб вона припинила опір, що ви закликаєте до миру тощо, – не здавався військовий.

– Так, я теж був за мир. Але не тоді, коли почалася війна, а коли почалася війна, про «мир» говорити вже дуже важко.

Наступного дня йому привезли підготовлений текст, а коли Чалий відмовився його зачитувати – повезли на розстріл. «Хлопці, я ж вам сказав, ви мені вже скільки разів погрожували, що мене розстріляєте, імітували це, зараз, я розумію, що це останній кордон, за которий я вже перейти не можу. Давайте, стріляйте, я не нічого зачитувати не буду», - розповідає Чалий. Після цього його підвели до ями, набитої горіхами. Місцевість нагадувала дитячий садок або санаторій. Чоловіка поставили обличчям до ями і перепитали, чи зав’язувати йому очі, а коли Сергій відмовився, імітували розстріл, стріляючи над головою. «Коли були перші ночі, після імітацій, я думав, ну що? Мені вже майже 70 років. Все, що вони пропонують, це ж явно зрада, а я – офіцер. Я розумів, що для них я дійсно був якимось об’єктом, до якого вони мали інтерес. Я подумав: так, вони можуть мене вивезти до Москви, якесь шоу організувати, а потім, для чого я їм потрібен? Тоді вони вже імітувати не будуть, а дійсно розстріляють. На допитах були імітації, то з пістолетом, тощо, а от останній раз це вже коли я відмовився зачитувати текст». Сергія Чалого відпустили наступного дня. 

Сергій Чалий у дворі власного будинку у Глібовці
Сергій Чалий у дворі власного будинку у Глібовці

Його вивезли у БТРі з зав’язаними очима 17 березня і залишили посеред лісу, вказавши напрямок, в якому йому треба йти. Сергій був у такому стані після тижня полону, що іти він фізично не міг – якийсь час повз по лісу, поки не побачив російський блок-пост. «Я запитав, де знаходжуся. Вони кажуть, що це – садове товариство «Мрія». Я йшов по шосе, там постійно йшли колони. То треба було піднімати руки постійно, щоб не пристрелили. Коли пішов по лісу - бачив дуже багато скинутих в кювет авто, з людьми розстріляними. Я думав: може, якесь авто завести, щоб виїхати. А потім подумав, якщо я виїду на авто - розстріляють одразу». 

Пізніше того ж дня, 17 березня, десь між Бучею та Гостомелем, Сергій Чалий зустрів волонтерів, які відвезли його в бік Гостомеля. Весь час до деокупації Київської області він пробув в районі Гостомеля під постійними обстрілами. Додому чоловік зміг повернутися тільки 4 квітня. Коли зайшов у будинок – побачив розмародерений дім. Зараз він із дружиною намагається навести лад у будинку. Він каже, що російські військові не залишили йому нічого з його минулого: всі нагороди, відзнаки, світлини і документи вони забрали з собою. Залишили тільки фотопортрет чоловіка в рамці, прострелений посередині.

Розстріляний фотопортрет Чалого
Розстріляний фотопортрет Чалого

Олександра Єфименко

Фото авторки

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-