В Україні немає жодної людини, яка не прагне миру, питання в ціні

Двоє побратимів з його бригади вчора загинули... Біля 22-річного Ромчика мужньо тримається, не плаче, мама.

Місяць тому біля Єленівки Роману відірвало кінцівку — протипіхотна міна, заборонена Оттавською конвенцією. "Я повернуся на фронт, ще повоюю", - заряджає силою юнацького оптимізму Роман. Олександру ногу відірвало під Мар'їнкою, теж ПМН. Він тисне мені руку: " Ви ж знаєте, що Мар'їнка вже вся наша, всі вулиці", й так буденно розповідає, як повз у високій травневій траві і не помітив пластикову стерву... Їх друг по госпітальній палаті тут із серпня 18, важке поранення голови, Авдіївка. "Та вже зжився з цією титановою пластиною", - показує великий шов.

Ігор найважчий. РПГ, під Красногорівкою, рік тому, висока ампутація двох кінцівок. "Хочу брати участь в "Іграх нескорених". Ми перераховуємо їх славетні бригади і місця, де я просто бувала з візитами, а вони воювали, захищали — заплатили найдорожчим, своїм здоров‘ям, за звільнення тих вулиць і старих будинків. Я давлю в горлі спазм і вчуся їх мужності, жазі життя.

Заввідділення розповідає, як за ці роки змінився характер поранень. Якщо на початку війни — страшні осколкові від важкої зброї, то зараз — найбільше мінні підриви, ампутації. Пан Олександр починав кар‘єру військового медика в Афганістані, й говорить, як схожі ці мінні поранення. Країна — спадкоємець СРСР, тепер щедро нашпиговує мінами український Донбас. Я в Харкові. Військово-клінічний медичний центр Північного регіону. Вперше ми з колежанками приїхали сюди в серпні 14. За 5 років фантастичний колектив прийняв більше як 3700 поранених бійців. Згадують, як важко було в 14, коли навіть білизна в дефіциті, й її привозили волонтери, овочі і їжу пораненим — добрі люди, медикаменти — меценати. Зараз потроху переобладнують медичну техніку, госпіталь забезпечено ліками, медперсоналу значно підвищено зарплату (медбратам до 10 тис. військовим хірургам — до 16). Й хоч зарплата в госпіталі на порядок вище ніж в інших лікарнях, черг в військкоматах підписати медичні військові контракти немає. Це — важка і виснажлива робота. В місті, та й в країні для чималого відсотка населення війни немає. 

Тут Громадяни, які про війну знають все. Мій графік безнадійно летить, але ніяк не можу піти, так важлива і цінна ця наша розмова, спілкування, ці мої нові дивовижні знайомі — воїни і лікарі, з якими перетиналися то тут, то — на їх ротації — на війні. Пригощаюся обідом — розсольник, молода капуста, куряча печінка, говоримо про медреформу, що добре, що варто змінювати. Хлопці — поранені кидають наостанок: "Миритися з чистого листа — це як?" Наш російсько-український лист сусідства відтепер густо залитий кров’ю українців, в тому числі й цих воїнів, й їх друзів, поранених і вбитих, які кров’ю платять за звільнення територій. По метру, по кілометру. Українці не воюють на чужій землі, ми ніде не вистрілили першими. Ми захищаємо свою землю і своїх людей та побратимів. Про це варто пам’ятати всім і всюди. І в Харкові, і в Києві, і в Мінську. Й нагадувати про це Москві. Про міни теж. Заборонені, якими тепер нашпигована наша земля. В Україні немає жодної людини, яка не прагне миру, яке не мріє про мир. Питання в ціні. Ми — за відновлення територіальної цілісності України. І проти капітуляції.

Я дякую колективу госпіталю і воїнам. Це був найкращий і найважливіший час в Харкові сьогодні. Також дякую всім колегам — депутатам, які проголосували закон про протимінну діяльність, роботу по розмінуванню треба активізувати негайно. 

Р. S. Принагідно передала госпіталю бібліотеку української літератури. Дякую Держтелерадіо і найкращим українським видавництвам за акцію "Бібліотека для Донбасу".

FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства