Туреччина після референдуму: ЄС чи смертна кара?
Туреччина у неділю проголосували за зміну форми державного правління. Рішення важливе, а у нинішній геополітичній ситуації – доленосне для країни.
Чи то президентсько-парламентсько чи парламентсько-президентська, – особливих змін можна було б і не очікувати, особливо якщо врахувати, що найефективніша демократія у світі – США – президентська республіка, але якби мова йшла не про Туреччину. Чого остерігається світова спільнота – узурпації влади однією людиною – безперечним, ось вже останні 15 років, лідером, Реджепом Тайїпом Ердоганом. Фактично своїми голосами народ висловив довіру (чи продемонстрував її зниження) нинішньому президенту, правити якому тепер як мінімум до 2029 року.
ПРЕЗИДЕНТСЬКА СИЛА. ПОЛЯРНИЙ ДОСВІД
За результатами референдуму, Туреччина долучилася до когорти з майже двох десятків країн, які вважаються за формою правління президентсько-парламентськими республіками. В історії не так вже й багато прикладів офіційних переходів до іншої форми правління. Втім, серед них найчастіше якраз траплялися зміни правління у змішаних республіках (від/до парламентсько-президентської до/від президентсько-парламентської).
Один із найбільш відомих випадків – Франція, яка у 1958 році, переживаючи Алжирську кризу, внесла зміни до конституції і значно посилила повноваження президента, оголосивши П'яту французьку республіку. У той час країні потрібна була потужна надсила, якій би підкорялися і підпорядковувалися, яка б виступала гарантом дотримання національних інтересів у будь-яких історичних турбулентностях. Таке історичне обгрунтування перекликається з тим, які пояснення щодо зміни форми правління лобіювали перед голосуванням турецькі політики. Тут ключове питання – що буде далі? Якщо вважати на досвід Франції, то нинішні референдумні ініціативи в Туреччині видаються досить позитивними. Та якщо подивитися на інший приклад, російський, де за кілька років із президентської федеративної республіки, стараннями Путіна та його оточення, країна перетворилася на, якщо мовою міжнародного права, то суперпрезидентську державу, а прямим текстом – то державу тоталітарну і дуже агресивну.
Все ж для Туреччини, та й усього світу, більш прийнятним є французький досвід. Вирішувати Ердогану: нині у нього є всі передумови як для повної узурпації влади, так і для ефективного керівництва на благо народу.
РЕФЕРЕНДУМ З КОНСТИТУЦІЇ. ВСЬОМЕ ДЛЯ ТУРЕЧЧИНИ
Стати лідером нації, розширити свої повноваження, нинішній президент прагнув давно і цього не приховував. Крок за кроком він прокладав шлях до зміни форми правління. Зрештою, йому це вдалося. За 15 років, які партія перебуває при владі, Ердоганом пройдено троє парламентських виборів, одні президентські, одне законодавче опитування, два референдуми по внесенню змін до конституції, і всі вони мали той результат, якого хотіла правляча верхівка. Отож, переконувати народ, і певне, не лише словом, а й ділом, за такий час навчилися.
Недільний референдум став в історії Туреччини сьомим за рахунком. Конституцію змінювали у 1961, 1982, 1987, 1988, 2007 і 2010 роках. У всіх випадках, окрім 1988 року, громадяни зміни підтримували. А референдум у 2010 році, на відміну від нинішнього, був високо оцінений у Європі, адже тоді конституцію коригували під намір країни приєднатися до ЄС. Зокрема, ще більше обмежили вплив армії на всі сфери життя країни, тоді ж відмінили положення про можливість скасування результатів волевиявлення громадян конституційним судом або ЗС країни. Фактично, ця зміна нівелювала задум Мустафи Кемаля Ататюрка, який визначав армію як наставника, покликаного не допустити відступу країни від світського життя та не дати зосередити владу в одних руках.
Загалом слід враховувати, що турецька конституція - дуже специфічний документ, про необхідність внесення змін або навіть повної зміни тексту якого, говорили в Європі ще у розпал компанії зі вступу Туреччини до ЄС. Хоч за основу Ататюрк взяв конституцію Швейцарії, але в досить доповненому варіанті. Наприклад, рівноправними за конституцією чоловіки і жінки стали лиш у 2004-му році, тоді ж було повністю скасовано смертну кару, а вибори президента всенародним голосування затвердили лиш у 2007-му.
Якщо ж порівняти карту голосування 2010-го та цього року, то «малюнок» дуже подібний, хіба з тією різницею, що південний схід цього разу не підтримав зміни (у 2010-му курдське населення референдум проігнорувало). Дуже показовий і досить дивний результат. Фактично, ті самі регіони, які сказали «ні» зміні конституції цьогоріч, були проти демократичних проєвропейських змін сім років тому.
18 СТАТЕЙ. У ЧОМУ ЗМІНИ
Щодо президента, то його повноваження значно розширилися. Він став главою держави і уряду з правом призначати і звільняти міністрів, віце-президентів, організовувати референдуми (не дарма Ердоган вже обіцяє у разі потреби референдуми і щодо повернення смертної кари, і щодо вступу до ЄС). Контроль над діями президента поклали на парламент - він може почати розслідування можливого злочину президента, якщо за це проголосують три п'ятих усіх депутатів, а потім зажадати розгляду справи у Верховному суді, якщо за це проголосують дві третини депутатів. Також президент, за схвалення парламенту, може оголошувати в країні надзвичайний стан. Аби стати кандидатом в президенти, громадянин має заручитися підтримкою хоча б однієї партії, що отримала на попередніх парламентських виборах більше 5% голосів виборців. Також президент більше не зобов'язаний припиняти членство в своїй політичній партії.
Президент і три п'ятих членів парламенту можуть прийняти рішення про проведення дострокових виборів (одночасно і президентських, і парламентських). Що дійсно цікаво – у разі дострокових виборів, термін президентові не зараховується і він може знову балотуватися на посаду.
Щодо парламенту, то після виборів 2019-го він збільшиться з 550 до 600 народних обранців, у виборах зможуть взяти участь 18-річні кандидати (раніше з 25 років), а також ті, хто не проходив службу в збройних силах. А військовослужбовці навпаки – стати депутатами більше не зможуть. Термін повноважень парламенту збільшиться з 4 до 5 років. Парламентські та президентські вибори будуть проводитися в один день раз на 5 років.
У переліку змін, що стосуються судової системи, скасування військових судів, обов'язкова нейтральність та неупередженість судової системи. Кількість членів для призначення до Ради суддів і прокурорів скорочено з 22 до 13 (4-х призначатиме президент, 7-х – парламент, ще двоє – міністр юстиції та його заступник).
ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД. ДВА РОКИ
Ні оголошення офіційних результатів, ні виголошені «балконні» спічі, які так популярні в Туреччині, не спричинять змін в країні за один день. Туреччина не прокинулася іншою зранку 17-го квітня – зміни вступлять в силу (за деяким виключенням) після нових виборів, разом – парламентських і президентських. Дата визначена тимчасовою статтею оновленої конституції – 3 листопада 2019 року, але їх можуть провести і раніше, якщо так вирішить парламент.
До цього часу все має бути підготовлено для безболісного переходу до нової форми правління. Ці два роки продемонструють, чого очікувати державі від наступних десяти.
І що слід сказати, ці два роки для Ердогана, з огляду на кількісні результати референдуму, можуть бути зовсім невтішними. За цей час, підтримка електорату може впасти, навіть не впасти, а незначно посунутися від половинчастого референдумного показника з частини «за» у частину «проти». Кілька відсотків буде достатньо, аби змінити плани. Тому зараз президентові робити різких кроків, які не сподобаються народові, вкрай небажано. Чи він цього дотримуватиметься? З перших заяв про повернення смертної кари – не скажеш. Хоча цей аргумент, скоріше, більше до Європи, аніж до майбутнього електорату. Навряд чи, у разі референдуму сьогодні чи завтра, турки підтримають смертну кару. А от вибори самі, можливо, і спробують пересунути і провести раніше. В чому точно не варто сумніватися, момент буде обрано у потрібний і вигідний момент.
РОЗПОДІЛ ПОЛІТСИЛ. УЛЬТРАПРАВІ У ТАБОРІ ЕРДОГАНА
Основним лобістом переходу до президентсько-парламентської форми правління була правляча останні 15 років Партія справедливості та розвитку. Досить неочікувано, але підтримувала її Партія націоналістичного руху – ультраконсервативна політична сила, що раніше була традиційним противником президентської республіки.
У таборі противників були прокурдська Партія демократії народів та лівоцентристська Народно-республіканська партія. В команді «антизміни» на боці цих двох опозиційних партій грали і представники Партії націоналістичного руху, які не підтримали загальнопартійного бачення і жорстко критикували можливість зосередження влади в руках однієї людини. Навіть Партія щастя, від попередниці якої колись і від'єдналася нинішні правляча партія Ердогана, була проти змін.
Отже, проти виступав фактично весь політичний спектр від лібералів до прихильників ісламістської держави. Навіть колишні соратники президента, які значно посприяли в свій час його становленню як лідера партії, також виступали проти конституційних змін. Серед них – колишні президент Абдуллах Гюль і спікер Великих національних зборів Бюлент Аринч.
Тож у результаті правлячій партії сприяли опозиціонери - прихильники Партії націоналістичного руху, якій це, безперечно, принесло свої відсотки. Напевно, саме тому серед найперших – щоб привітати з результатом референдуму – Ердоган зателефонував лідеру Партії націоналістичного руху Девлету Бахчелі. Небачена досі єдність.
ДВЕРІ ЄС. НАПІВВІДЧИНЕНІ ЧИ ВЖЕ ЗАБИТІ ЦВЯХАМИ?
Спрямувати відносини Туреччини з Євросоюзом на позитивний розвиток результати референдуму навряд чи зможуть. На фоні погіршення відносин і взаємних обвинувачень у ході передреферендумної кампанії, заяви на кшталт: ми хочемо безвізовий режим, також хочемо повернення смертної кари, - звучать як ультиматум Європі. Анкара має в руках вагомий козир - міграційну «карту», саме її вона викладатиме на стіл у моменти, коли Європа буде пручатися. Чи готовий ЄС до такого тиску? Навряд чи. Як навряд чи будуть дієвими й традиційні вмовляння, серед яких і заклики Брюсселя до пошуку національного консенсусу, і стурбованість офіційного Берліна розколом у турецькому суспільстві, і занепокоєння ОБСЄ проведенням референдуму в умовах нерівних можливостей. І на додаток до цього – просто вітання від американського президента.
На ці дипломатичні «реверанси» Заходу в Анкарі відповіді не особливо підбирають: «знайте своє місце». Поки лиш на адресу ОБСЄ, але це поки.
Чи стане найгіршим сценарієм повне припинення процесу вступу Туреччини до ЄС? Його вже фактично припинено, припинено навіть більше з боку Туреччини, ніж Європи. Але тепер риторика може змінитися, аби тримати Брюссель у напруженості, Ердоган буде торгуватися та грати, у цьому він безперечний майстер.
ТУРЕЦЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ. ОСОБЛИВОСТІ ГОЛОСУВАННЯ
Ще незадовго до спроби військового перевороту влітку минулого року, ідея розширення повноважень президента, про які він говорить уже кілька останніх років поспіль, не мала особливої підтримки в суспільстві. За зміну форми правління виступало близько третини турків. Після путчу ця цифра почала різко зростати і крок за кроком досягла відмітки, яку ми побачили на референдумі. Отож, путч проти Ердогана зіграв на його користь.
Так само виграшними стали передреферендумні баталії у відносинах з окремими країнами ЄС. Тоді коли керівництво Німеччини, Австрії, Нідерландів виступили проти проведення на їхній території акцій на підтримку референдуму, вони й не здогадувалися, що «грають» на руку прихильникам референдуму. В результаті у Німеччині зі 653,5 тисячі тих, хто проголосував, «за» виступило 63%, «проти» – 37%. У Нідерландах і того вище – 70,94% та 29,06% відповідно (зі 116,5 тисячі). А найпереконливішою виявилася Австрія – 73,23% та 26,77% відповідно (з 52,2 тисячі).
«Нюансом» була й сама процедура проведення голосування. В бюлетені лиш «так» і «ні». Отож ті, хто особливо не заглиблювався у зміст конституційних змін, не витрачав часу на самостійний пошук суті, а дослухався більше до слоганів передвиборчої кампанії, передреферендумних спічів та риторики на ТВ, голосували за гарне визначення «Нова Туреччина після референдуму». В це визначення піарники вміло вплели не лише політичну, економічну стабільність, безпеку, а й єдність громад, затишок та добробут турецьких родин, майбутнє дітей та онуків. А родина для турків – то святе...
Ольга Будник, Київ.
