Едвард Мейор, президент французької ГО «Stand With Ukraine»

За останні чотири роки громадська думка Франції пройшла шлях від поверхових уявлень про Україну до значно глибшого розуміння війни, української ідентичності та уявлення про ставки у цій боротьбі для всієї Європи. Чималу роль у цьому зіграли і громадські організації, зокрема Stand With Ukraine (SWU), створена за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Її президент Едвард Мейор у розмові з кореспонденткою Укрінформу пригадав, як змінювалося ставлення до України та українців – від перших мітингів у Парижі до системної роботи з медіа та лідерами думок, а також розповів про довготривалі формати – партнерства між французькими та українськими громадами, культурні ініціативи й протидію російській пропаганді у Франції.

ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ ФРАНЦУЗИ ДУЖЕ МАЛО ЗНАЛИ ПРО УКРАЇНУ

- Я пам’ятаю хештег StandwithUkraine на самому початку війни, у соцмережах під ним об’єднувались ті, хто виступав на нашу підтримку. Але чому французька організація має таку міжнародну назву, і чи є ви частиною цього руху?

- Коли почалось повномасштабне вторгнення, «Stand with Ukraine» – це справді був всесвітній заклик до єднання, це була емоція по всьому світу, і кажучи «Stand with Ukraine», ти ніби ототожнював себе з цією підтримкою. Але коли ми розпочали, то насправді не знали – як ніхто, напевне, – що війна триватиме вже понад 4 роки. Плюс ще 8 від російської анексії Криму й агресії на Донбасі. Так гасло «Stand with Ukraine» із хештега природно перетворилося на назву нашої організації.

- Але коли і як саме вона постала?

- Це було за три дні до повномасштабного вторгнення. Ми саме їхали в потязі з моєю українською дружиною. Чому? Тому що 21 лютого 2022 року був виступ Путіна. І там він, по суті, прямо говорив, що України не існує, і в той момент ми остаточно зрозуміли, що це таки станеться. Ми вже кілька тижнів були в нервовому очікуванні, як і всі. Сиділи в чатах: організовувалися, думали, як діяти. Хоча ми були в Парижі, рідні і багато друзів нашої родини були в Києві, ми багато спілкувалися з французами й українцями, які були в Україні у ці дні.

- Ви хвилювались за друзів, які були в Україні?

- Звісно, я хвилювався. Тож коли ми зрозуміли, що це вторгнення неминуче, – почали діяти. Водночас я добре усвідомлював, що тоді тут, у Франції, Україною, на жаль, мало хто дійсно цікавився. До лютого 2022 року французи дуже погано і дуже мало знали про Україну. Вони знали Чорнобиль, знали, що це колишня радянська республіка, але мали вдосталь упереджень, наприклад, що нібито це якась бідна недорозвинена країна. Це для них було майже те саме, що і Росія, десь далеко на Сході.

Тому для нас у той момент було принципово важливо створити організацію, яка зможе мобілізувати саме французів, їх громадську думку, а головне – політиків та тих, хто приймає рішення, щоб вони підтримали Україну й сказали, що треба діяти негайно: надсилати зброю, давати українцям засоби для самооборони. Тож уже наступного дня, 22 лютого, ми вийшли на першу акцію біля посольства Росії у Парижі. Нам не дозволили стояти просто перед будівлею, але ми були на тротуарі – з іншого боку. І прийшли кілька французьких депутатів, загалом, було десь 100-150 людей.

КОЛИ СТАЄТЬСЯ КРИЧУЩА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ, ФРАНЦУЗИ ВИСТУПАЮТЬ НА БОЦІ СВОБОДИ І ВИХОДЯТЬ НА ПЛОЩУ РЕСПУБЛІКИ

- Цих депутатів ви шукали самі чи це була їхня ініціатива?

- Ми підняли усі свої можливі контакти. Річ у тім, що я маю довгу історію політичного активізму, і у моєму оточенні у Парижі було багато тогочасних депутатів, людей, наближених до політики. Тож я просто телефонував усім, кого знав, і казав: «Приходьте на акцію, це серйозно, Україні потрібна підтримка!». А потім, 24 лютого, ми з дружиною прокинулися серед ночі від новин, що почалося. Від самого ранку ми почали організовувати більш масштабну подію – велику демонстрацію на Площі Республіки в той самий день.

Бо саме Площа Республіки – це місце збору французів, і коли відбувається щось значуще, важливе, йдуть саме туди. Ввечері на маніфестацію на підтримку України прийшли тисячі людей. Якщо пам’ятаєте, тоді у Франції саме тривала президентська кампанія, тож з нами на Республіці були майже всі кандидати першого туру виборів. Ми орендували фургон і колонки, люди піднімалися і мовили з нього. Потім демонстрації стали щотижневими. Здається, найбільша була у суботу, 5 березня, нас було понад 70 тисяч. Зараз, 4 роки по тому, активісти продовжують акції, і хоча вони і не такі масштабні – це вкрай важливо.

- Я відчула, що у французів щодо України все ж спрацював якийсь особливий сантимент, так, ніби ми зі своєю війною потрапили, як кажуть у соцмережах, «в саме серце»…

- Я це пояснюю так. У Франції є історична традиція: французи самі вважають, що вони завжди на боці свободи. Це їхній девіз – «Свобода, Рівність, Братерство», це означає також бути на боці тих, хто страждає, кого атакують. Франція, по суті, історично завжди стає поруч із тими, проти кого чинять несправедливо, це її позиція, і саме тому більшість людей були надзвичайно шоковані цією безпричинною агресією. Та й досі, якщо дивитися на опитування, значна більшість підтримують Україну. Сподіваюся, у цьому є і наш внесок.

У ФРАНЦІЇ ВІЙНУ ДОПОМОГЛИ ТРИМАТИ У ФОКУСІ ЯКІСНІ МЕДІА

- Після того, як спала хвиля перших мітингів, першої мобілізації, як далі втримати інтерес і фокус на війні, що далеко від Франції?

- Так, стало ясно, що ми зможемо збирати до 100 тисяч людей щосуботи – життя триває, а війна, на щастя для французів, далеко від них. Тож потрібно було підтягувати медіа, лідерів думок, знайти нові способи зберігати інтерес людей, щоб вони залишалися залученими, небайдужими.

Крім того, ми почали робити публічні акції. Наприклад, з художником Нікітою Кравцовим створили мурал навпроти Центру Помпіду “Vive la Resistance Ukrainienne!”, який став знаковим.

Почали точково працювати з медіа, і скажу, що нам пощастило з французькими медіа. На відміну від деяких інших європейських країн, у Франції професійні журналісти зробили дуже-дуже хорошу роботу щодо України, і через чотири роки продовжують це робити – і далі їдуть до України, говорять, знімають, пишуть.

Ця присутність значно більша, ніж, наприклад, у Бельгії чи навіть у Німеччині, чи в Англії. Майже всі великі французькі медіа мають постійних кореспондентів в Україні. Провідні медіа «Le Monde», “Liberation” та інші видання мають в Україні від двох-трьох журналістів, телевізійники мають знімальні групи на ротаційній основі. У багатьох є безперервний живий ефір про Україну. Але ми в SWU багато уваги приділяємо комунікаційній роботі й боротьбі з російською пропагандою, наприклад, ми розгорнули потужну кампанію з метою недопущення участі росіян та білорусів під час Олімпійських ігор у Парижі або публічно тиснемо на французькі компанії, які продовжують бізнес у Росії.

УСЕ ЗМІНИЛОСЬ, КОЛИ ФРАНЦУЗЬКІ ПОЛІТИКИ ПОБАЧИЛИ ЗЛОЧИНИ В БУЧІ НА ВЛАСНІ ОЧІ

- На тлі журналістської уваги – а вона була тоді справді надзвичайною, – на чому ви сконцентрувались?

- Справді, треба було зробити так, щоб початкова підтримка «вписалася» в довгу перспективу. І це дуже конкретні проєкти – мости, які дозволяють поєднувати людей, будувати контакти між українцями та французами. Ми продумували їх уже тоді, навесні 2022-го, але водночас тоді неодмінно треба було везти в Україну політиків, бо практично ніхто з них раніше там не був. Тож ми почали організувати поїздки для французьких парламентаріїв, посадовців, мерів, депутатів Європарламенту. Щоб вони на власні очі все побачили. І це добре спрацювало.

Ми їздили в Бучу, ми їздили в Бородянку, в Ірпінь, звісно, у Київ. У Бучі у квітні 2022-го я супроводжував першу делегацію французьких євродепутатів. І це було буквально через 2-3 дні після звільнення, коли ще тіла лежали в братській могилі, ми бачили, як їх діставали. Усі знищені танки на головній вулиці, запах горілого, запах смерті…

- Наскільки мені відомо, саме злочини росіян у Бучі і стали поворотним моментом для політикуму, та, власне, і для президента. Коли французи відправили в Бучу свою судово-медичну лабораторію, яка підтвердила і так очевидні для нас воєнні злочини росіян…

- Так, думаю, це дійсно був поворотний момент. Все змінилося, коли французькі політики почали бачити російські воєнні злочини на власні очі. 14 квітня ми були у Бородянці з мером Парижа Анн Ідальго. І, думаю, її глибоко вразила тоді ця поїздка. Напередодні міська рада Парижа зробила безпрецедентний жест солідарності – проголосувала за надання місту Києву почесного статусу почесного громадянства Парижа. Тоді ж у Києві мер Парижа уклала меморандум про дружбу і співпрацю між містами.

ПРОЄКТ ПАРТНЕРСТВ МІЖ МІСТАМИ «MISTO MATCH» ДОПОМАГАЄ СТРУКТУРУВАТИ ПІДТРИМКУ

- Саме після започаткування цієї дружби між Києвом та Парижем ви вирішили розбудовувати мережу партнерств між містами?

- Насправді більш системно проєкт партнерств між містами ми почали будувати трохи пізніше – у листопаді-грудні 2022 року, коли росіяни почали вперше сильно атакувати енергетичну інфраструктуру. Тоді по всій Україні були локальні потреби в генераторах, і ми робили так: зв’язувалися з французькими містами й просили їх профінансувати закупівлю генераторів.

Це була наша кампанія під назвою «Світло для зими» у 2022-2023 роках. І десятки французьких міст тоді відгукнулись. Але для нас це були не лише генератори – це була нагода почати створювати зв’язки між містами і громадами. І щоразу, коли французьке місто фінансувало генератор, ми підбирали йому українське місто, схоже на нього, з певними спільними рисами.

- Тобто ви працювали такими собі посередниками - «свахами» між містами?

- Схоже на це. Ми організовували їх перші зум-зустрічі, українське місто надсилало фото, відео, наприклад, встановленого генератора з подяками. І це був початок партнерства. Вже пізніше програма отримала назву «Mісто Match». «Місто» українською, «Match» – англійською. Головне на цьому етапі – структурувати національну мережу міст та громад, які підтримують Україну.

А ще ми хотіли точно знати, куди і до кого доїжджає наша допомога, тож важливо було встановити зв'язок, побачити людей, які це отримали. Бо коли знаєш ім’я людини, її історію, її обличчя – ти вже не можеш її залишити.

Це людські зв’язки – між меріями, але також між школами, університетами, лікарнями, підприємствами, асоціаціями. І саме так формується тривала підтримка, бо коли люди добре знають одне одного, то вже не «відпускають».

МІЖ ФРАНЦУЗЬКИМИ ТА УКРАЇНСЬКИМИ МІСТАМИ Є БАГАТО СПІЛЬНОГО

- І скільки у вас уже таких Місто-Match-ів, які з них є для вас найбільш знаковими?

- У нас на тепер понад 60 партнерств, а серед таких, що справді поєднані схожими історіями, є, наприклад, Маріуполь та Гавр – партнерство, яке ми супроводжували з 2023 року аж до підписання у лютому 2025. Це два великі промислові порти, повністю зруйновані війною. Маріуполь – у 2022-му, Гавр був знищений під час Другої світової. Але є дуже цікава історія відбудови Гавра: реконструкція міста на чолі з Огюстом Перре – архітектором, який зробив увесь «майстер-план». І ми одразу подумали про відбудову Маріуполя. Зараз ми розуміємо, що Маріуполь не буде звільнений одразу, але переконаний, що колись це настане. Але треба буде працювати й над його відбудовою, як і над відбудовою всіх українських міст. А Гавр має в цьому надзвичайний досвід.

Або ще приклад: у травні 2025 року поєдналися Херсон та одразу два французьких міста – Нант і Сен-Назер. Спільні точки тут навіть географічні – Херсон у дельті гирла Дніпра, а Нант і Сен-Назер – Луари. Є також суднобудівні верфі: Херсон – велике місто суднобудування, як і Сен-Назер. До речі, на верфі в Сен-Назері працюють понад 600 українців. Є подібні виклики – підтоплення, повені, екологія, підняття рівня води, просторового планування, розвитку бізнесу. Це реальні спільні точки для співпраці й розвитку.

- Є розуміння, що значна більшість таких історій може розгорнутись масштабно вже після війни, а є ті, які реалізуються просто зараз?

- Насправді це працює добре тоді, коли з обох боків є мотивовані люди. Є приклад, який я дуже люблю: дві зовсім маленькі громади – Семенівка в Житомирській області та Саї-ле-Ланнуа на півночі, в регіоні Лілля. Маленьке місто на 3500 мешканців. І з обох боків є люди, які надзвичайно залучені й мотивовані. Між ними є постійний обмін між школами, між меріями, культурні події. Зараз стартує проєкт навчання для працівників мерії Семенівки.

І українські міста кажуть нам: «Ми хочемо, щоб це працювало в обидва боки. Ми теж хочемо щось дати французам». І коли я їжджу Україною, я бачу стільки надихаючих людей – із ідеями, з потенціалом, з візією. Водночас для невеликих міст головне – не відчувати себе самотніми. Наприклад, що там можуть прийняти дітей на відпочинок. У нас є дуже надихаючі партнерства, які працюють у цьому напрямі, Сен-Менеульд-Калинівка, Херсон-Нант-Сен-Назер, Боярка-Палезо, Руей-Мальмезон-Чернівці та інші, і вже понад 500 українських дітей відвідали Францію. Бо коли ти у великих і відомих містах, у Києві або у Львові, – у тебе є міжнародні делегації, є доступ до міжнародної допомоги. Але коли ти в маленькому місті на сході України чи в центрі, то це не так очевидно.

- Тобто у вас є якась команда, яка шукаєте міста та домовляється і тут, і в Україні?

- Ми робимо це з нашими українськими партнерами – з посольством України у Франції та з міністерством розвитку громад і територій України. А у Франції – з нашими партнерами, це МЗС Франції, Асоціація міст Франції та Expertise France. І з командою SWU ми аналізуємо конкретні кейси й намагаємося підібрати міста зі схожим розміром, населенням і спільними рисами. Наприклад, ми поєднали два міста, де народились знакові мистецькі постаті: Шато-Тьєррі та Чугуїв. У Чугуєві народився український художник, який писав у російській імперії, Ілля Рєпін, а Шато-Тьєррі – це рідне місто письменника Жана де Лафонтена. І там навколо його музею побудована значна доля економіки міста.

МИ ЗНАХОДИМО «АМБАСАДОРІВ» УКРАЇНИ У ФРАНЦІЇ ДЛЯ СПІЛЬНИХ ПРОЄКТІВ

- Франція для багатьох українців – це не лише про свободу, культуру, але також і про кулінарне мистецтво, про високу кухню. Ми вже розповідали про проєкт «Cantine de Mariupol». На якій він стадії зараз?

- Ми завжди шукаємо «амбасадорів» для України, відомих діячів, які могли б дати їй тут, у Франції, свій голос. І так познайомилися з шеф-кухарем Тьєррі Марксом – він надзвичайно відомий у Франції, бо був ведучим і кулінарного шоу і має ресторани із зірками Michelin. Але також, що важливо, він колишній військовий, парашутист французької армії, був поранений у Лівані. Після поранення та демобілізації він знайшов у собі сили повністю переформатувати своє професійне життя, і це дуже надихаючий, як на мене, приклад в українському контексті. І Маркс дуже завзято підтримує Україну!

Тож мати такий голос, як Тьєррі Маркс, дуже авторитетний, – це надзвичайно важливо. Отже, його школа, школа Тьєррі Маркса допомагає навчити кухарської справи ветеранів, колишніх військових і тимчасово переміщених осіб. На базі його кулінарних шкіл тут, у Франції, у Граврі та Тулузі навчалося дві групи українських ВПО з Маріуполя. 80% українських учнів, яких ми підготували на курсах з Марксом у 2024-2025 роках, сьогодні працюють в Україні у ресторанах або відкрили власну справу.

Сподіваюся, на базі цього досвіду за кілька місяців ми зможемо відкрити «Кантін де Маріуполь» у Дніпрі – це буде школа, ресторан, пекарня і простір для коворкінгу.

- Ви згадували, що шукали прості й недорогі способи «присутності України» у французьких містах. Якою була ваша бібліотечна ініціатива і чи вона спрацювала?

- Торік ми запустили кампанію, яка називається #DesPagesJeunesetBlues, «жовто-блакитні сторінки», – запропонували французьким містам купувати книжки українських авторів у французькому перекладі, щоб поставити їх у муніципальні бібліотеки. Це символічно і нескладно зробити. Книжка коштує від 5 до 30 євро. Але це означає трохи української культури й трохи України по всій Франції. Понад 300 міст так зробили, тобто це працює. Бо передусім ці книжки будуть там назавжди – у бібліотеках. І щоразу, коли ти приходиш туди, й натрапляєш на таку книжку, ти думаєш: «О, це ж українське, цікаво почитати». А ще бібліотеки у Франції дуже активні – вони проводять власні події, які висвітлює місцева преса, вони ведуть соцмережі. Тобто про Україну говоритимуть. Це суперважливо.

- Поясніть, будь ласка, чому ви так переймаєтесь Україною?

- Це, напевне, особисте. Для мене Україна – це теж моя країна. Сподіваюся, українці не проти. Це країна моїх дітей, країна моєї дружини, країна моєї родини, я в ній жив і хочу жити знову. У мене там не лише речі, там мої друзі. Тож я почуваюся українцем, так би мовити «за усиновленням». І в мене є лише одне бажання – повернутися в мирну Україну. І я хочу працювати над її розвитком, над відбудовою. Думаю, це буде купа роботи.

Лідія Таран, Париж

Фото надані асоціацією SWU