Матьє Кляйн, мер Нансі

Матьє Кляйн – мер міста Нансі на північному сході Франції в історичному регіоні Лорен та очільник метрополії (місто з прилеглими комунами), де мешкає приблизно 260 тисяч людей. Саме на прикладі цього середнього, за французькими мірками, міста можна простежити, як за чотири роки великої війни розвинулися горизонтальні зв’язки між Україною та Францією.

На початку вторгнення Нансі відчинило двері першим українським біженцям. Тепер тут їх майже тисяча. За цей час Нансі встигло побрататися з Вінницею, а мер Кляйн не лише без акценту промовляє «дякую» та «Слава Україні!», а й  регулярно їздить до нас та планує співпрацю на майбутнє. Кореспондентка Укрінформу зустрілася з мером в його кабінеті з видом на площу Станісласа, посередині якої височіє статуя останнього Дюка Лорена. Станіслас є символом цієї частини Франції. Тепер щороку цей символ стоїть вбраний в український прапор.

У ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ В НАНСІ ПІДНЯЛАСЯ ХВИЛЯ СОЛІДАРНОСТІ

- Почнімо з перших днів після повномасштабного вторгнення. Чи можна було тоді повірити, що так багато українських біженців доїдуть аж до Франції, до вашого міста, а це щонайменше 2500 кілометрів від кордону?

- Я дуже добре пам’ятаю цей час. У Нансі тоді буквально одразу був сплеск солідарності. Ми миттєво відчинили мерію та організували збір предметів першої необхідності. Жителі приносили неймовірну кількість одягу, продуктів, усього, що лише можна. Проблема була з тим, щоб надіслати це все в Україну, і тому ми звернулися до нашого міста-побратима Любліна в Польщі, яке недалеко від Львова. Саме Люблін тоді вже приймав десятки тисяч людей з України, тож ми відправили першу партію допомоги туди.

- І перші автобуси з українцями також прибули з Любліна?

- Насправді ні. Десь через 15 днів після початку російського вторгнення перший автобус прибув із Братислави. Мені зателефонували з посольства Франції, бо тоді наше посольство у Словаччині також намагалося допомогти евакуювати людей. І мені просто повідомили: «Слухайте, до вас уже їде автобус із майже шістдесятьма жінками, людьми похилого віку, дітьми з України. І вони будуть у вас за дві години. Чи можете їх прийняти?». Я сказав: «Так, добре». Ми поспіхом відчинили зал у ратуші і справді за дві години зустріли людей, які були в повній розгубленості. Думаю, вони навіть не знали, де перебувають, не розуміли навіть, в якій саме країні. Дезорієнтовані, голодні, налякані. І це був дуже важкий момент. Тому ми поспішно мобілізували волонтерів, мешканців, асоціації, щоб потурбуватися про них.

Ми також почали шукати можливості для розміщення. Наприклад, у Нансі, як і в інших містах Франції, є службове житло у школах. Ми провели облік, залучили нашого соціального орендодавця. А потім вже скерували до Любліна свої автобуси з медичними працівниками, службовцями, волонтерами, а влада польського міста збирала тих, хто був готовий евакуюватись аж у Францію.

ТІ, ХТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС, МОЖУТЬ ПОЧУВАТИСЬ ЯК УДОМА

- Тобто ви самі їм запропонували забрати частину українців?

- Так. Ви ж розумієте, тоді був стан повної невизначеності. Багато українців, що перетнули кордон, хотіли залишатись у Польщі, щоб якомога скоріше повернутися додому. Але чимало погодились, і цими автобусами вже приїхали в Нансі. Паралельно сотні людей прибували машинами з дітьми, просто з'являлися у префектурі або в мерії і говорили: «Ось, я приїхала з України, що робити далі?». Зрештою ми отримували сотні заявок від сімей з регіону, які були готові прийняти й розмістити людей у себе.

- Напочатку ніхто не міг припустити, що так багато українців і так довго змушені будуть залишатись у Франції. Чи ви підрахували, скільки у вас тепер українців з «тимчасовим захистом»?

- Сьогодні в департаменті Мерт і Мозель проживає десь тисяча українців, і більшість із них – у Нансі або в метрополії Нансі (місто разом з передмістями, – ред.). Але люди далі прибувають, навіть тепер. Саме тому ми досі зберігаємо безплатний проїзд у громадському транспорті для українців.

Я регулярно зустрічаю сім'ї, які приїхали раніше. Їхні діти вже кілька років ходять до школи, і я чую, як добре вони розмовляють французькою. Я вражений, бо тепер вони вже перекладають для своїх батьків. Розумію, як важко цим дітям було напочатку. Пам'ятаю маленьку дівчинку, яка приїхала автобусом. І це був її день народження, 5 років, якраз у день приїзду. Її мати сказала мені: «Сьогодні її день народження». Тоді ми швидко організували для неї невеличку церемонію. І тепер ця дівчина вже майже підліток, яка чудово адаптувалась. Ми не знали, на скільки саме часу і як, але наше завдання полягало в тому, щоб добре їх прийняти, щоб їм було комфортно. І сьогодні вони можуть почуватися як вдома, тут, у Нансі.

ХАРТІЮ ПРО ПОБРАТИМСТВО З ВІННИЦЕЮ ПІДПИСАЛИ ДУЖЕ ШВИДКО

- І, наскільки розумію, місто-побратим з України у Нансі з’явилося вже під час війни. Чия була ініціатива, і чому ви обрали саме Вінницю?

- Це був цікавий шлях. З нашими «старими» містами-побратимами – це Люблін та Карлсруе – ще до початку війни планували зустрітися в Польщі. Після вторгнення я поїхав туди, і ми зробили спільну заяву на підтримку України. І тоді ж, у червні 2022 року, я попросив відвезти мене до Львова, де зустрівся з мером Садовим. Бо ви ж знаєте, що людина-символ нашого регіону – це останній дюк Лорена Станіслас, а він народився саме у Львові. (Станіслав Лещинський – колишній король Польщі, який отримав Лорен у довічне володіння, народився 20 жовтня 1677 року у Львові. Після смерті Станісласа цей регіон остаточно приєднали до Франції, – ред.).

Але Львів у цей час вів переговори з Лондоном, Чикаго, це все ж таки значно більші міста та агломерації, аніж Нансі. Однак ми зберегли зв'язки і з львівською владою. Досі співпрацюємо з ними у сфері медицини. А через деякий час мер Карлсруе сказав мені, що прийматиме делегацію з Вінниці, про яку я нічого не знав. І тоді вже я запропонував укласти потрійне партнерство між нами, Карлсруе та Вінницею. Наприкінці 2023 року ми підписали Хартію про побратимство тут, у Нансі, а потім окремо в інших двох містах.

- Але ви все ж таки побували у Вінниці перед тим, як вирішити дружити з нею?

- Звісно, у червні 2023 року я поїхав до Вінниці, і це було невдовзі після жахливого удару по місту. Мер відвіз мене на місце, куди влучила ракета, і ми провели разом церемонію вшанування жертв. Далі вже командами ми почали обговорювати, що можемо робити разом. Усе відбулося дуже швидко, тому що в нас було спільне бажання. Ми приїжджали у Вінницю і в травні 2024 року, і в 2025-му, і цього року, упевнений, поїдемо туди.

ДРУЖБА МІЖ НАНСІ ТА ВІННИЦЕЮ ТРИМАЄТЬСЯ НЕ ЛИШЕ НА ГЕНЕРАТОРАХ

- Як тепер функціонує ваше партнерство? Навколо чого будуються зв’язки?

- Насамперед це медицина та охорона здоров'я. Ви знаєте, що Вінниця приймає багато поранених солдатів, тому лікарні міста розвинули компетенції, зокрема, у галузі реконструктивної хірургії. Нам тут є чим поділитися. Також наша лікарня в Нансі надала медичні ліжка для Вінниці, ми передали кілька тонн медичного обладнання, у нас є місцева асоціація «Les Bruits du Cœur» («Звуки серця» – з фр., – ред.), яка відповідальна саме за медичну допомогу. І, звичайно, це генератори.

Ми вже двічі доставляли до Вінниці генератори для шкіл. Як ми кажемо тут, «технічна школа» у місті оснащена двома великими генераторами з Нансі.

Два тижні тому українці знову звернулися до нас з проханням допомогти генераторами. Ми розуміємо, яка тепер ситуація з електроенергією, тож працюємо над новою поставкою. Запустили збір матеріалів і всього найнеобхіднішого. І підприємства, і громадяни приєднуються до збору.

- Чи відбуваються обміни персоналом, лікарями, чи приїздять до вас із Вінниці?

- Так, і французи побували у Вінниці, і українців ми приймали в університетській клініці, у лікарні Нансі. Ми вже два роки запрошуємо на 15 днів групи по 30–40 підлітків на своєрідний відпочинок, щоб вони могли трохи відволіктися, відійти від війни. Іноді це діти, які втратили батьків і були евакуйовані до Вінниці. Ми також приймаємо українських стажерів. Це наша традиція – улітку Нансі зазвичай запрошує стажерів з усіх своїх міст-побратимів.

ВІД ОБМІНУ ВИНОГРАДНИМИ ЛОЗАМИ ДО ТРАНСПОРТУ МАЙБУТНЬОГО

- А чи плануєте вже тепер щось, що можна робити разом після війни?

- У нас є чудовий проєкт на майбутнє. Це так званий Urbanloop – легка керована автономна транспортна система, екологічна. Вона була винайдена тут, у Нансі, і представлена на Олімпійських іграх у Парижі минулого року. Мер Вінниці дуже зацікавився цим, оскільки після війни планується, що в місті знову відкриється аеропорт, тож ці транспортні «капсули» допоможуть його обслуговувати. Так, я розумію, що тепер це трохи відірвано від жорстокої реальності, але цей проєкт, який дає перспективи, допомагає дивитись уперед.

- Отже, після трьох поїздок до Вінниці ви вже склали про неї непогане уявлення?

- Так, і з певністю можу сказати, що Вінниця – дуже красиве місто, придатне для розвитку туризму. Наприклад, старий єврейський квартал, а ще річка Південний Буг, я плавав на човні по ній. Усі проєкти розвитку туризму й діяльності навколо річки, з проєктами спеціальних зон, ресторанів, вони мені дуже подобаються. Я бачу, що в міста є енергія. Життя триває під час війни, діти вчаться, люди працюють і планують своє майбутнє. І це справді щось дуже сильне. Це для мене великий доказ мужності. Я щиро захоплююся українським народом. Уже чотири роки він переживає абсолютно жахливу війну, але рішуче налаштований її виграти і, головне, готується до життя після неї.

- Вас точно пригощали в Україні нашими стравами. Що ви куштували?

- У нас у регіоні це зветься «картопляні млинці» – у вас це деруни. В українців багато страв з картоплі, як і тут. А ще у Вінниці чимало всього з вишнями. Ми називаємо цей вид «кисла вишня». А ще українські вина. Вони дуже смачні. Справді. До речі, ми вже обмінялися – наші три міста – виноградними лозами з кожного. Тож тут, у Тулі (містечко з виноградниками біля Нансі), уже висаджена виноградна лоза з Вінниці, а в них є наша лоза з Туля.

У ФРАНЦІЇ Є УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО УКРАЇНА БОРЕТЬСЯ ЗА НАШУ СВОБОДУ

- Тепер у Франції підготовка до виборів. Наближаються місцеві, а потім президентські вибори. І дуже чутливим є питання мігрантів. Коли ви зустрічаєтеся з виборцями, чи лунають скарги, припустимо, на українських біженців, як ми спостерігаємо це в інших країнах?

- Ні, ніколи не чув, справді. Я вважаю, що сьогодні в багатьох європейських країнах спостерігається напруження, і крайні праві сили набирають снаги. А саме боротьба з крайніми правими силами завжди була частиною моїх переконань. Але ні, я ніколи не відчував жодної критики чи втоми щодо українців. Я вважаю, що все-таки є усвідомлення того, що сьогодні українці борються не лише за свій суверенітет, за свою свободу, вони борються і за нас. У будь-якому разі, значна частина наших співгромадян це розуміє. І якщо французи так мобілізувалися, як я ніколи раніше не уявляв, на підтримку України, то і через це також. Ми впевнені, що Європа перебуває на переломному етапі, і якщо ми дозволимо Росії робити це сьогодні, то завтра будуть Балтійські країни, а післязавтра вона може піти далі.

ФРАНЦІЇ ПОТРІБНО ПЕРЕОЗБРОЇТИСЬ – Й У ВІЙСЬКОВОМУ, І В ПОЛІТИЧНОМУ СЕНСІ

- Водночас я бачу, що французи не хочуть постійно думати про війну, бо ці теми, звісно, важкі, особливо коли їм постійно кажуть про необхідність збільшення витрат на оборону або оголошують добровільний набір на військову службу для молоді…

- Сьогодні справді є потреба переозброїтися – у військовому сенсі, а також у політичному. Нам треба відновити цю політичну боротьбу за європейську свободу. Щодо політичної еліти, то тепер загалом може бути багато відторгнення, нерозуміння у громадян. Це так звана демократична втома. Вона сильна у Франції. Це безперечно. І саме на цьому сьогодні процвітають крайні праві. Успіхи та прогнози голосування за ультраправих, які є дуже високими, ґрунтуються саме на цьому загальному почутті втоми від політики, від демократії.

Але, незважаючи на це, коли на порядку денному стоїть питання України, я відчуваю, що сьогодні наші співгромадяни все ще усвідомлюють, що ми граємо в нашу власну долю. Є солідарність з іранцями, палестинцями або ізраїльтянами. Але з українцями існує певна форма особистого проеціювання. Ми проеціюємо долю України на себе. Тож це не лише питання принципів, цінностей, а також реалізм. Те, що сьогодні відбувається у вашій країні, є прямою загрозою для нашого суверенітету. Прямою. Думаю, що політичні партії також це розуміють.

- Наостанок, чи можете мені пообіцяти, що цей знаковий монумент у центрі Нансі – Дюк Лоренський – на четверту річницю війни буде знову загорнутий в український прапор?

- Так, звичайно! Наш Станіслас буде у прапорі країни, на сучасній території якої він народився. Поки війна триватиме, так продовжуватиметься. Французька солідарність з Україною нікуди не зникне.

Розмовляла Лідія Таран, Франція

Фото Лідії Таран та надані службою комунікації мерії