«Боліваріанський кінь» для Путіна

...або Чому крах російського режиму може бути напряму пов’язаний із Венесуелою?

Всебічна криза, що охопила латиноамериканську країну, має дві причини: по-перше, зазнала нищівної поразки модель «соціалізму XXI сторіччя» авторства Уго Чавеса, по-друге, влада, продовживши політику Чавеса, програла парламентські вибори ще 2015 року, тож зараз до негараздів із їжею, одягом і туалетним папером додається гостре політичне протистояння. Деякі деталі цієї драми наштовхують на несподівані висновки та прогнози.

Мадуро, недолугий учень Чавеса

Власне, треба дещо прояснити про режим Чавеса і політику у Венесуелі останніх вісімнадцяти років. На початку 90-х команданте Уго спробував захопити владу шляхом військового перевороту, але провалився і лише завдяки амністії через два роки зміг вийти з в’язниці, продовжити політичну діяльність і прийти до влади цілком легітимно – в 1998 році був обраний президентом, отримавши 56 % відсотків голосів.

Слід віддати належне наполегливості Чавеса: в перші роки він справді намагався втілити програму соціалістичних перетворень, перш за все націоналізувавши нафтову галузь, а це – кров венесуельської економіки. Показовими були намагання влади розширити доступ до державної освіти та медицини. Справжньою була спроба викоренити злочинність та головний бич усієї Латинської Америки – наркоманію. Чавес намагався бути харизматичним та авторитарним, для чого спробував змінити конституцію «під себе» на референдумі, зробивши країну президентською республікою. Спроба провалилася, хоча вдалося скасувати обмеження кількості термінів перебування на посаді президента.

У жовтні 2012 року Чавес учетверте став президентом на виборах, але… Все вирішили хвороба і смерть, а людина, навіть, президент – не вибирає, коли смерті прийти. Як підсумок: диктатором Чавес все ж не став, при ньому опозиція отримувала широке представництво у парламенті, а губернаторами найбільш багатих нафтою провінцій Міранди та Сулії чомусь обиралися саме опозиціонери. Команданте громив американський імперіалізм у промовах, але, здається, свято вірив в реальність соціалізму в умовах цифрового суспільства. З тим і помер.

А от наступник – віце-президент Ніколас Мадуро - від Чавеса отримав не тільки посаду (та взагалі усім він зобов’заний у житті попереднику та своїй дружині, яка саме і «відмазувала» Чавеса на початку 90-х від тюрми як адвокат), а й проблеми, яких накопичилося чимало та які вдавалося «розрулювати» завдяки особистим талантам команданте. Ані харизмою, ані авторитетом, ані політичним талантом Мадуро, як кажуть, не вийшов. Навіть його утримання при владі на наступних після Чавеса виборах було невпевненим – усього 51%. Що маємо сьогодні: економічна криза накрила країну повністю, на полицях магазинів нема нічого взагалі, вибори до парламенту програні опозиції, на вулицях – безлад та кровопролиття, вже більше сотні загиблих з обох боків. На боці опозиції – мешканці міст, за владу – провінція. По суті, режим Мадуро, який не зміг знайти жодного цивілізованого вирішення внутрішнього протистояння, висить на волосині тільки тому, що США зараз не до нього. І на цьому тлі з’являються деякі інші обставини та гравці.

«Соціалістичний бензин» дешевший за воду

Перенесемося тепер до Москви, де маститі геостратеги поважно спостерігають за ситуацією у світі та радять Кремлю ті чи інші кроки. Вже давно не секрет, які інтереси в Латинській Америці має режим Путіна. Знайти союзників на «задньому подвір’ї» США та разом намагатися «бити батька» чи хоча б разом йому показувати непристойні жести – то велика насолода для Москви. Росія намагалася дружити з усіма, хто хоч якось заявляв про свою опозиційність США у будь-якому питанні. Так було як із економічно самодостатніми Бразилією та Аргентиною, так із найбіднішими країнами континенту Болівією та Еквадором. Але з першими все й закінчилося, коли тамтешніх «соціалістів XXI сторіччя» відсторонили від влади чи то шляхом імпічменту, чи то – на виборах, а з другими – а що з них взяти Москві, окрім гарячої підтримки на словах? Тільки витрачатися на їхню лояльність…

А от владі Венесуели було що покласти на стіл Путіну. Нафту. Тобто той ресурс, від якого критично залежить і сама Росія. Нафти у Венесуелі дійсно дуже багато (перше місце в світі за розвіданими запасами), а з огляду на націоналізацію цієї галузі головним її розпорядником є держава. От Чавес під балачки про імперіалізм і запропонував Путіну «долю», і сталося це ще років десять тому.

Виконувати важливий проект доручили чи не найближчому соратнику ВВП – Ігорю Сєчіну, який нині керує «Роснафтою», а в середині нульових був віце-прем’єром РФ з питань ТЕК, а ще до того контролював усі більш-менш важливі оборудки в цьому напрямку через адміністрацію президента. Що отримали росіяни у Венесуелі? Фактично – частку у видобутку та збуті нафти, що було оформлено як проекти, спільні із державною нафтовою компанією PDVSA. Насправді, таких компаній декілька: Petromonagas, Petromiranda, Petrovictoria, Boqueron, Petroperija, і всі вони качають нафту та виробляють нафтопродукти. Прибутки мали б бути надзвичайні.

Не так сталось… Венесуельська сторона з кінця минулого року прострочує поставки нафти, причина зрозуміла: економіка паралізована, нема грошей ані на подальший видобуток, ані на виконання зобов’язань. Водночас літр бензину за офіційним «соціалістичним» курсом коштує в Венесуелі 1,5 американські центи… Якщо ж додати фактор падіння світових цін на нафту - невиконання урядовою компанією Венесуели своїх зобов’язань створює проблеми не тільки для неї, а й для партнерів.

І що робить «Роснєфть»? Може, вона виставляє «товаришам з Венесуели» рахунки до сплати, як робить це із Україною чи Беларуссю у «зручний» момент? Ні! «Роснєфть», а реально уряд Росії, що є її власником, продовжує інвестувати у спільні підприємства, авансуючи (!!!) поставки. Таких вкладень російська сторона зробила вже на 6 мільярдів доларів.

Ігор Іванович виходить із темряви

А тепер повернемося у Москву, де вже звикли до санкцій, де в високих кабінетах чудово знають, що грошей немає, де просто за інерцією виконують розпорядження мудрого керманича, який укотре «всіх переграє». Просто так викинути 6 мільярдів в нікуди – це має бути велика мотивація.

І тут випливає ще один момент: як заставу поставок нафти венесуельська сторона передає «Роснєфті» споживчу мережу нафтового сектора країни, тобто – банально – ті самі заправки, де можна купувати бензин практично задарма. Ясна річ, не виконає нафтова компанія поставки – й перейдуть ці об’єкти в російську власність. Ну, не будемо мрійниками, якщо дійде до такого, то ясна річ, належати вони стануть не державі Російська Федерація, а якійсь такий собі корпорації, ТОВ, холдингу, що не буде державним. І не дивним буде, що реальним його бенефіціаром виявиться, скажімо, саме пан Сєчін.

Для чого ж все це, нарешті, треба? А для того, щоб мати землю під ногами на випадок коли режим на батьківщини може захитатися та стане очевидним, що заробити більше на Росії вже не вдасться. Маючи такий козир, як «бензиновий краник», можна домовитися про красиве життя із будь-яким урядом Венесуели, навіть із тим, що, скоріш за все повалить Мадуро та стане до влади в найближчий рік. Причому, треба розуміти, що робить все це Ігор Сечін виключно для себе, своєї родини та може ще двох-трьох близьких друзів. І президента Путіна серед них може просто не бути. Тому як, давно знаємо, дружба дружбою, а грошики…

Віктор Чопа, Київ