Безсилля «Сибіру»: Сі тримає Путіна на короткому харчовому ланцюжку

Кремлівські фетишисти змінили «дух Анкориджу» на «дух Пекіну»

Кремлівська дипломатія давно страждає на специфічну ментальну недугу – фіксацію на міфічних «духах». Спочатку кремлівські старці з подачі Лаврова молилися на вигаданий ними ж «дух Анкориджу» (про який у США ніхто й не чув), тепер помічник Путіна Юрій Ушаков урочисто оголосив про народження «духу Пекіну». Щоправда, цей новий дух більше скидається на запах безвиході, який дедалі сильніше тхне від російського газового сектора.

25-й за ліком візит Путіна в Китай разом з ескадрильєю олігархічних бізнес-джетів мав стати тріумфом підписання угоди щодо газопроводу «Сила Сибіру – 2». Минулого разу, у вересні 2025 року, вже був готовий «меморандум, який має юридичну силу» про будівництво. Голова «Газпрому» Міллер тоді вжив саме це формулювання, наполягаючи, що «це стане найбільшим та найбільш капіталомістким газовим проєктом у світі». Хоча Китай офіційно не підтвердив цього.

Багато хто тоді припустив, що це була така собі «східна хитрість». Але, як показав час, Пекін залишається непохитним щодо нарощування постачань російського газу. 21 травня 2026 року за підсумками нового візиту до Піднебесної формулювання Кремля вже були вкрай песимістичними. А Китай знову вказав Москві на її справжнє місце у своєму «харчовому ланцюжку».

Хроніки 20-річного нерозділеного «сибірського» кохання

З цього приводу варто нагадати історію того, як Путін умовляє Сі підключитися до «Сили Сибіру – 2». Почалося все ще рівно 20 років тому. Ще навесні 2006-го під час візиту до КНР Путін заявив, що у 2011 році до цієї країни з Росії можуть бути прокладені експортні газопроводи, якими в перспективі транспортуватиметься до 80 млрд кубометрів газу на рік. Тоді, за словами Путіна, обговорювали постачання газу двома маршрутами – із Західного та Східного Сибіру. У травні 2014 року було ухвалене рішення про будівництво газопроводу «Сила Сибіру» лише за східним маршрутом.

Після введення західних санкцій «Сила Сибіру – 2» взагалі стала фетишем Кремля. Путін відвідував Китай у лютому 2022 року, у жовтні 2023 року, у травні 2024 року та у вересні 2025 року. І щоразу «Сила Сибіру – 2» ставала темою переговорів. І, незважаючи на чисельні переговори, що предметно тривають понад 10 років, Путін і Сі так і не домовилися про головне – ціну на газ і інвестиції в «Силу Сибіру – 2».

Раніше Китай вимагав знизити ціну на газ до внутрішнього російського рівня – близько 50 доларів США за тисячу кубометрів, що майже в 10 разів нижче за європейські котирування. Зараз Китай купує російський газ по 258 доларів США за тисячу кубометрів. Це вже на 40 % менше, ніж платять інші клієнти «Газпрому» (420 доларів США за тисячу кубів). 

За підсумками минулого року РФ поставила до КНР 49 млрд кубометрів газу (газопроводами та у вигляді скрапленого). І цей обсяг досі вчетверо нижчий за експорт до Європи, який, нагадаємо, становив близько 200 млрд кубометрів газу на рік. І саме тому «Сила Сибіру – 2» з кремлівського фетишу перетворилася в чи не єдиний спосіб виживання.

Однак у списку документів, підписаних і ухвалених за підсумками переговорів Путіна і Сі, що їх опубліковано на сайті Кремля, не згадано проєкту газопроводу, обговорення якого якраз і називали «однією з головних тем». Офіційний Пекін і китайські ЗМІ взагалі проігнорували тему газопроводу.

Не допомогло навіть те, що буквально напередодні візиту Росія знизила ціну на газ для Китаю до мінімуму за останні шість років – по 223,9 доларів США за тисячу кубометрів – найнижчою ціною з 2021 року (тоді Китай закуповував газ за 145 доларів США). Проте не допомагає нічого, навіть півторагодинне чаювання Путіна і Сі віч-на-віч.

Скільки коштує РФ «партнерство» з КНР

Пояснення такої поведінки просте. Китаю не потрібно такої кількості газу, а по-друге (і це головне): якщо є можливість і далі викручувати руки «стратегічному партнерові», знаючи, що в нього все погано, то чому б цього не робити?

РФ стала «економічною провінцією Китаю», і після 2022 року її залежність від Пекіна різко зросла, і зараз це, мабуть, найбільш асиметричне партнерство в сучасній великій політиці. За підсумками 2025 року, на Китай припадало близько 27 % російського експорту і близько 39 % імпорту. Тобто понад третина всіх товарів, які РФ купує за кордоном, – китайські.

Річ не тільки в загальній економічній залежності РФ від КНР, а й у вузькій – військовій. Російські ЗМІ пишуть, що Китай постачає Росії 92 % електроніки для армії, 87 % високотехнологічних верстатів та 76 % хімічних прекурсорів для вибухових речовин.

Після відключення від частини західної фінансової системи Росія значно перевела зовнішню торгівлю в юані та китайську фінансову інфраструктуру. Це зменшує залежність від долара, але збільшує залежність від рішень Пекіну. Сі, звісно, все це знає і не поспішає.

Підсумкова декларація путінського візиту знову була написана «широкими мазками»: чергові порожні тези про «багатополярний світ», «глибоке партнерство» та «засудження санкцій». Китай принципово не вживає слова «союзник» щодо Росії. Пекін тримає таку саму холодну й прагматичну дистанцію, як і у відносинах із Вашингтоном – риторики багато, зобов'язань нуль. Але якщо для США це не критично, то для Росії – катастрофічно.

Навіть у Москві діляться своїм «стійким враженням, що Сі не стільки обговорював перспективи союзу з Росією, скільки методично вимірював ступінь її дальшої залежності: скільки вона ще витримає, де в неї слабкі місця, і яку ціну готова заплатити за збереження китайської «підтримки». Звідси й холодна прагматика Пекіну – Росія потрібна Китаю як стратегічний тил і противага Заходу, але не як рівноправний союзник. «Для Пекіну ми навіть не "молодший брат", а просто корисний ресурсний придаток», – скиглять у Москві. І Путін сам підтверджує це, покірно заявивши на камери: «Росія готова й надалі бути надійним постачальником енергоресурсів для Китаю».

Ціна такого сировинного «партнерства» звучить як вирок. За даними Інституту Гайдара, минулого року Росія поставила до Китаю 91,4 млн тонн нафти, 72,4 млн тонн вугілля, а також газу на суму 12,6 млрд доларів США. Водночас постачання нафти скоротилося на 8 % у фізичному вираженні, а їхня середня ціна була на 8 % нижчою, ніж у інших постачальників. У результаті Китай заощадив 2,2 млрд доларів США за рік і майже 12 млрд доларів США з початку повномасштабної війни з Україною. Через таке «партнерство» Росія недоотримала 4–6 газових мільярдів доларів США на рік.

Крім того, Китай закупив 7,8 млн тонн російської деревини, 245 тисяч тонн чорних металів, 2,1 млн тонн алюмінію і 88 тисяч тонн нікелю. І все це за зниженими цінами. Якби нинішні обсяги торгівлі РФ – КНР проходили на умовно «звичайних ринкових умовах», без дисконту, то Москва могла б отримувати приблизно на 7–11 млрд доларів США більше на рік. Але якби Росія підняла б ціни до «ринкових», таких обсягів Китай просто не купив би. Тому реальна дилема Москви зараз не «дешево чи дорого», а «дешево чи взагалі не продати».

На цьому тлі Кремлеві тільки й залишається, що вірити у вигадані фетиші: тунель до Аляски – в рамах «духу Анкориджу» або газову трубу – в «дусі Пекіну». І тхне від цих «духів» тільки відчаєм.

Макс Мельцер