Роман Балаян, кінорежисер, сценарист, продюсер

Він зняв фільми, які стали класикою, але сам каже, що не вміє їх дивитися. Уникає кінотеатрів, але тонко аналізує сучасну режисуру. Не знімає про війну – хоча в ній живе в ній.

До свого 85-річчя Роман Балаян підійшов без пафосу – але з тією ж внутрішньою свободою, яка зробила його одним із найупізнаваніших режисерів українського кіно. Блискучий митець, який пережив різні епохи, до сьогодні не втратив здатності сумніватися, сперечатися і захоплюватися. Саме в цьому – його жива присутність у професії.

Про повномасштабне вторгнення, кіно і життя без прикрас читайте в нашому великому інтерв’ю, записаному до ювілею Романа Гургеновича, який він відзначив 15 квітня.

– Романе Гургеновичу, як повномасштабна війна змінила ваше бачення кіно і ролі режисера в суспільстві?

– Особисто я просто став дуже відповідальним громадянином України. До лютого 2022 року я був режисером, літав чи то у хмарах, чи то десь поряд. А тепер, як і всі – чи прилетить щось у твій будинок, чи ні… це ж така справа… війна. 22 лютого 2022 року я дав інтерв’ю газеті «Новое время», де розповів про те, що насувається на Україну, і назвав Путіна сатаною. Це не людина. І навіть якщо він здохне, ще тривалий час його тінь літатиме над усіма, тому що він народив собі подібних.

Зараз час документального кіно, а не ігрового. Його потрібно знімати на повну. А я давно говорив і повторю знову, що про війну кіно знімати не можу. Колись у 1986-му мені з Німеччини телефонує Павло Лебешев, геніальний оператор з яким я працював, і говорить: «Ромко, тут продюсер один сказав, якщо Балаян захоче зняти "Сорок днів Муса-Дага", тобі – сімдесят тисяч франків, а мені –тридцять тисяч. Я відповів: «Пашо, я про війну не знімаю. Не можу. Навіть якщо пропонують серйозні гроші. А це якраз про війну, про 53-денну оборону вірмен на горі Муса-Даг під час геноциду 1915 року». Він мені: «Значить, ти не вірменин!» Така от історія була. І зараз так само я не можу знімати про війну. Не моє це.

ЯКЩО ЧЕСНО, Я МАЛО ДИВЛЮСЯ КІНО. КРАЩЕ ПІДУ В ГАЛЕРЕЮ ЧИ У ФІЛАРМОНІЮ

– Українське кіно сьогодні переживає якісно новий етап, хтось щось критикує, хтось хвалить – а як оцінюєте його ви?

– Якщо чесно, я мало дивлюся. Коли примушують (усміхається). Навіть, у Будинок кіно не ходжу. Але про деякі фільми мені розповідають, і я знаю, про що вони, і якщо вже дивлюся їх, то мене цікавить, як вони зроблені. Якщо через три хвилини я бачу, що це нормальне комерційне кіно, то навіщо його дивитися далі? Зміст я знаю, про що мені там ще скажуть? Ну, напевно, гарно грають актори, далі що? Мені нецікаво. Я краще піду в галерею чи у філармонію, подивлюся на те, що сам не вмію робити.

– Тобто, не кіно нецікаве, а просто вам в цілому нецікаво дивитися фільми?

– Так. Але я можу дивитися артхаусне кіно чи вестерни, бойовики. Це мене захоплює чомусь. Наприклад, я дивлюся бокс. Всі – футбол, а я – бокс. Мені це цікаво.

А от із фільмів останніх двадцяти років я можу таки виокремити дві стрічки: «Додому» Нарімана Алієва – дуже міцний фільм, і ще один просто суперфільм – «Плем’я» (реж. Мирослав Слабошпицький – ред.). Дуже авторське кіно. «Плем’я» багатьом чомусь не подобається, але знаєте, що в ньому є? Усвідомлені затягнутості і свідома відсутність крупних планів. Це сильно відчувається. Я це бачу, хоча той хлопець на мене колись дечого наговорив. Але я вмію абстрагуватися від особистого. Подивився його фільм і скажу, що це клас. У нього і до цього була короткометражка «Ядерні відходи» – теж дуже цікава.

– Напевно, майстру вашого рівня, який зняв скільки фільмів і таких фільмів, складно відчути себе просто глядачем? Завжди професійний погляд?

– Ні, я можу захопитися. Може, я когось образив, не назвавши їх. Але я просто не дивлюся. Хвалять якісь фільми, документалки, я їх не бачив, але я радий, що вони є. Це ж добре. Інша річ, що наші фільми відзначають на фестивалях, тільки коли там є тематика війни.

У ФІЛЬМІ «МИ Є. МИ ПОРУЧ» ТРЕТІЙ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ – ЦЕ МІСТО КИЇВ

– У згаданому вами фільмі «Додому» в одній із головних ролей зіграв Ахтем Сеітаблаєв. То, напевно, невипадково ви зняли його у своєму фільмі «Ми є. Ми поруч»? Відзначили його за тією кінороботою?

– Там була кумедна історія. На цю роль я планував іншого актора. Раптом телефонує Ахтем Сеітаблаєв: можна я проби пройду? А я проб не роблю вже давно. Спочатку я був насторожений, бо знав, що він чоловік Іванни Дядюри (продюсерка фільму «Ми є. Ми поруч» – ред.), і на той момент, я не знав, що вони розлучаються. Думаю, навіщо такі речі робити? Але ми з ним зустрілися в ресторані, він, напевно, хвилювався. Запитує: «А коли пробу можна зробити?» Кажу: «Та заспокойся, я тебе затвердив уже». І я дуже задоволений його акторською роботою. Багато хто чомусь сумнівається в ньому в цій ролі, але ті, хто його не знали за іншими кінороботами, навпаки в захваті. Наприклад, відомий кінокритик Андрій Плахов говорив, що йому більше сподобався Сеітаблаєв, ніж його партнерка у фільмі Катерина Молчанова. Хоча вона неймовірна.

Я тоді, у 2020-му, зовсім не збирався кіно знімати, у мене були гроші, була своя студія. Іду я якось влицею, зустрічаю Євгена Нищука (міністра культури на той момент), і він говорить: «Пане Романе, добрий день, у вас є сценарій?» Запитую: «В якому сенсі?» – «Та зараз Держкіно виділятиме кошти на кіно, і ми б хотіли, щоб ви фільм зняли». Я відказую, що зараз же модна патріотична тема, а в мене не такий сценарій. Але Нищук запевнив, що в моєму випадку це не має значення. Фільм, зрештою, затвердили і мені довелося його знімати (сміється). Я припускав, що цей фільм може багатьом не сподобатися, але з 20-ї хвилини він навіть мені подобається.

– І в ньому щасливий фінал, якщо я правильно його зчитала?

– Гадаю, що так. Але це я «підіграв» продюсерці для прокату. Пустив ніби весільну фонограму. Цього не треба було робити. У мене є інший варіант, свій. Там годинник стукає. Далеко-далеко. А він її несе, несе... У фільмі ж є ще й третій головний герой – це місто Київ. Мій Київ.

– Дуже красиві кадри міста, особливо, де вони на мосту танцюють.

– А потім є ще кадр на міст іздалеку, де йде пара – чоловік і жінка. То моя італійська продюсерка Сільвія Д’Аміко Бендіко, з якою ми робили «Леді Макбет Мценського повіту». Загалом кажучи, в мене був дуже хороший художник, хороший оператор, хороший композитор.

Я НІКОЛИ ЗА СЦЕНАРІЄМ НЕ ЗНІМАЮ. ЗАВЖДИ ЩОСЬ ЗМІНЮЮ

– Цікаво, що стрічка знята в чорно-білому кольорі. Для мене це було дещо несподівано.

– Цього я насилу домігся! У Держкіно не хотіли, хвилювалися, як пройде прокат, адже це ігровий фільм. А я ще з дипломної роботи мріяв знову зняти чорно-біле кіно… Тому що кольорове – це про життя, а чорно-біле – зовсім інше. Кольорове кіно вигадали американці для прокату, під життя. А коли все чорно-біле – природа, обличчя – Господи, це хтось, це щось, це не ти і не я, це ми – інші.

У нас був прекрасний оператор Юра Король, і це саме він підказав, що в Європі є три кінокамери, які знімають у чорно-білому кольорі. Уявляєте! Ми ж думали зняти в кольорі, а потім передрукувати. От тому всі дивуються надзвичайній якості зображення. А все тому, що фільм відразу знімався на чорно-білу камеру, яка по-іншому все бачить. Це і чорно-білої фотографії стосується. Це вже щось звідкись. Розумієте? Це вже певний посил. Ніби куліси в театральному залі, поки вони закриті, цікаво: а там що? Відкриваються – а там лицедії – не життя.

Ось була вистава «Тев’є-Тевель» – всі були в захваті від неї, крім мене. Геніальна сценографія мого друга Данила Лідера – Чумацький шлях, кринка – а гра акторів занадто реальна, побутова. Ступка там, звісно, хороший. Але, як на мене, під таку декорацію треба грати інакше. Повинен бути театр,  потрібно більше театральності! А її немає. От якщо б просто відкрилися куліси і була б тільки декорація, я б міг годинами на це дивитися, стільки вона наносить чогось…

– А в театрі ви часто буваєте?

– Якщо примушують (усміхається). Хоча театр для мене більше, ніж кіно. Свого часу в 1993-му я зняв телеверсії вистав «Анфіса» і «Хто боїться Вірджинії Вульф?». Мені тоді пропонували поставити виставу, я казав, що це не моє. Вмовили. Кажу, надсилайте п’єси. Прислали близько двадцяти. Не моє. Одну вибрав – із нею не склалося. Довелося ставити іншу, про яку мене дуже просили. Почали роботу, і… мені пощастило – я захворів та передоручив завершувати постановку моєму помічникові. Вони її завершили й один раз навіть випустили (сміється).

– Ви часто виступаєте і як сценарист до своїх фільмів. Чому так?

– Скажу вам більше, у всіх моїх фільмах, де я навіть не вказаний як сценарист, я – співавтор сценарію. Усі знають, що я ніколи за сценарієм не знімаю. Завжди щось змінюю. Погано це чи добре – вже інше питання.

– А як актори до цього ставляться? Вони ж учать ролі, а ви змінюєте щось буквально на знімальному майданчику…  

– Вони вдома готуються до ролей за своїм штампом. Усі, не важливо якої величини вони актори. Але, чому вони всі в мене хотіли зніматися? Тому що я шию їм інший штамп – свій власний! Олег Янковський у мене знімався в шістьох фільмах – чотири поспіль, а потім у двох у епізодах. Він і у фільмах інших режисерів хороший, але у мене – він інакший, до того ж у кожному з моїх фільмів щоразу інший.

МЕНІ НЕ МОЖНА ДИВИТИСЯ СВОЇХ ФІЛЬМІВ, Я ЇХ НЕ ВМІЮ ДИВИТИСЯ

– Чи є щось, що ви не зняли і тепер жалкуєте про це?

– Є. Я мав знімати вірменське кіно в 1979-му за книгою «Буйволиця» геніального вірменського автора Гранта Матевосяна. Вірмени не затвердили, я двічі сценарій подавав.  

І за романом Макса Фріша «Назву себя Гантенбайн» хотів зняти кіно. Ой, який був би фільм! Але в СРСР його неможливо було зняти, тому що він не відповідав тодішнім радянським засадам. А я такі речі для нього понавигадував, що навіть італійці «клюнули», Мастроянні випрошував головну роль. Минуло 20 років, мені зателефонував Філіп Янковський: «дядь Ром, а можна, я зніму, а ви будете худкерівником?

– То чому, зрештою, не зняли?

– Продюсер зателефонував молодій вдові Макса Фріша, а вона попросила 500 тисяч доларів за право екранізації. Дивна жінка. Фільм коштував 480 тисяч доларів. Звісно, ми відмовилися.

Ось про відсутність цих двох фільмів я дуже шкодую. Якби я їх зняв, я був би іншим режисером, навіть сам собі б подобався (сміється). Я б хизувався цими двома фільмами.

– Пане Романе, вам є чим хизуватися й пишатися!

– Ви знаєте, Любо, мені не можна дивитися своїх фільмів, я їх не вмію дивитися. Пам’ятаю, як «Талісман» на якійсь нараді критикують, а я говорю: «Молодий чоловіче, якби ви в моїх фільмах бачили ті самі недоліки, які бачу в них я, вам би ціни не було!» Бо я, коли їх переглядаю: о, це не доробив, о, це задовго. Я можу збожеволіти, коли їх дивлюся!

Щоправда, в мене є документальний фільм, про який я говорю, що це, можливо, найкраще, що я зняв. Це фільм про українського авангардного художника Анатоля Петрицького, який я зняв у 1970-му. Його не прийняла комісія Держкіно й заборонила студія Укркінохроніки. Фільм був без закадрового дикторського тексту, зі складним відеорядом – новаторство для тогочасного документального кіно. Я там такого навигадував та «нахуліганив», що його обізвали «антирадянщиною», «збоченням» та наказали знищити. Тодішній директор студії таємно подарував мені дві копії. Фільм змусили перезняти за радянськими «стандартами» – кадр, кадр, закадровий текст – такі собі слайди з робіт Петрицького. А от ті дві копії я не пам’ятаю, кому віддав! Ну, в коробках якихось зникли, розумієте? Хоч екстрасенсів викликай. А я все пишався ним, Параджанову він подобався.

ЗА ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ ХОРОШІ ФІЛЬМИ НАРОДЖУВАЛИСЯ НА СОПРОМАТІ

– Зараз навіть складно уявити, як працювалося тоді режисерам, коли жоден із них не був застрахований стовідсотково, що у фільмі не знайдуть, за що «зачепитися».

– Так-от тому тоді й були такі хороші фільми! Бо вони за тоталітарного режиму народжувалися на сопроматі. Те – не можна, те – заборонено, те – не зроби, бо не приймуть – і це народжувало інакше мислення, інакшу режисуру. Пам’ятаю, як у 1987-му вже за Горбачова, за Перебудови, я зустрів режисера Олексія Германа, а він говорить: «Ромко, а про що ми будемо знімати? Про любов, чи що? В сенсі, сопромата немає, розумієте. Бо все на ньому тоді трималося.

– Пане Романе, на початку розмови ви сказали, що хотіли зняти чорно-біле кіно ще з моменту, як зняли дипломну роботу. Я подивилася вашого «Злодія»  перед нашою розмовою. Вражає!

– А ви де бачили його?

– Знайшла відреставрований варіант, який зробила кіностудія імені Олександра Довженка за підтримки Асоціації «Дивись Українське!». І це – справжній взірець поетичного українського кіно.

– А ви знаєте, що цю мою дипломну роботу інститут не хотів затверджувати? Критикували, казали, що це «паплюження українського етносу» – б’ють хлопчика, за що б’ють? По-перше, це все за Марком Черемшиною («Злодія зловили»). Ну, звісно, половину я сам придумав. І якби не Микола Мащенко (український кінорежисер, сценарист, письменник, професор, один із представників хвилі «українського поетичного кіно». У той період Мащенко працював на Київській кіностудії художніх фільмів – ред.), усе могло б скластися з цією роботою по-іншому. Мені запропонували попросити Колю подивитися «Злодія», бо завдяки його думці фільм могли б пропустити. Це кінець 1969-го, я зустрічаю його й кажу: «Хочу тобі показати дипломний фільм, бо є проблема, його не затверджують».

– І що він відповів?

– Коля просто геніальний тип, каже: «Ромо, а давай, я не буду дивитися, бо раптом він мені не сподобається. Але напишу я про нього дуже добре!»

ЯКБИ НЕ ПАРАДЖАНОВ, Я БУВ БИ ГІРШИМ РЕЖИСЕРОМ. Я ЗАЗДРИВ І ОДНОЧАСНО БУВ У ЗАХВАТІ ВІД ЙОГО ІМПРОВІЗАЦІЙ

– Ви скрізь зазначаєте, що вважаєте себе учнем Сергія Параджанова. Саме таке формулювання. Чому? Хіба Параджанов не вважав вас своїм учнем?

– Він вважав. Але я неофіційний його учень. І якби не Параджанов, я був би гіршим режисером. Я заздрив і одночасно був у захваті від його імпровізацій – ти хіба що за рік можеш таке наваяти, а він – у хвилину, у секунду! Напевно, ця заздрість і захват від  того, як він творить, зробили мене сяким-таким режисером. Незалежна, небезпечно вільна людина. Я цей заголовок подарував режисерові Роману Ширману для документального фільму про Параджанова – «Небезпечно вільна людина». Іноді його гості розходилися під різними приводами, бо він таке ніс! Комуністи, фашисти. А люди ж розуміли, що КДБ може потім сказати: «Ви ж були присутні, слухали це». А йому що? Він вільний. Такого другого ж в Києві не було.

– А чи може з’явитися? Такої сміливості, блискавичного таланту?

– Може, років через 20–30... Коли Україна не буде нікому кланятися – що скаже Росія (як раніше), що скаже Європа, що скаже Америка (як зараз). Серед кіношників був великий конформізм. А я нічого не знімав між 1977 и 1981 роком. Хоча мені пропонували знімати про шахтарів, сталеварів. Міг би не бідувати. Представив чотири сценарії, які не затверджували. Дружина терпіла, а в мене тоді вже були син і донька. Я не знімав, а багато хто йшов на це. Не люблю такого.

МОЛОДИЙ РЕЖИСЕР ПОВИНЕН ДУМАТИ, ЩО ВІН ГЕНІЙ, І ЩО ЙОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ

– Що б ви побажали молодим режисерам, які тільки починають свій шлях у професії?

– Я завжди кажу, що молодий режисер повинен думати, що він геній, і що його не розуміють, вже навіть під час навчання. Я ось так відчував себе. Як і Параджанов, до речі. Він же любив говорити про себе: «геній». Він з першого курсу так говорив, і щоб не робив, незмінно казав: «Геніально, ви не розумієте!».

– Тобто важлива установка?

– Так, доки ти сам не зрозумієш все про себе. У 1979-му мені наснилося, що я звичайний режисер і не треба випендрюватися. Тому що після «Бірюка» (1977), мені почало здаватися, що я вже майбутній Фелліні. А наснилося, що ні... І я став нормальним сім’янином, почав думати про родину, дітей. Це було за кілька років до «Польотів уві сні та наяву». Тому потрібно вірити в себе! Настане час, коли ця віра зникне. Але під час навчання – тільки так. Та і хто мене вчив? Ніхто. Я ж прийшов на третій курс кінорежисури, нічого не знав. Перша моя курсова – «Дезертир», там є сцена, де героїня стоїть біля дерева. Я сказав операторові, що вона має бути далеко-далеко, мовляв, відходь. Він не відходить, я серджуся. Потім він показує, що зняв, і я очам не вірю – ми ж нікуди не рухалися, а вона о-о-он там далеко. Кажу, як це? Уявляєте, я навіть не знав, що існує трансфокатор! Прийшов на кінофак. На третій курс (сміється).

ЗАПЕВНЯЮ ВАС, НЕМАЄ ЖОДНОГО ТАЛАНТУ. Я – ВЕЗУНЧИК

– А як прийшло усвідомлення, що ви хочете бути кінорежисером?

– Із восьмого класу я мовби-то мріяв бути кіноартистом. Убив це собі в голову, всіх у класі в цьому переконав. І вчився погано, бо навіщо ж це акторові? Поїхав із документами вступати до ВГІКу. Десятого серпня. Порожній коридор. Нікого немає. Іде якась тітонька, напевно, прибиральниця. Ви до кого? Я на вступні іспити. Юначе, вступні іспити почалися 10 липня і закінчилися 20-го. А мені ж батьки дали грошей! Я їх, зрозуміло, витратив. Повернувся додому і сказав, що цього року скасували прийом. А мій дядько тоді працював головним адміністратором місцевого театру і запропонував: «Я тебе поки що прилаштую статистом, а вже через рік поїдеш вступати на артиста. І ось іде репетиція, я сиджу в темному залі, щоб стежити, як грають актори, народні артисти. І режисер починає їх лаяти: «Хто так грає! Вона бариня, а в тебе інтонація кухарки! Що це таке? Хто тобі дав заслуги?» Я це слухаю, молодий-зухвалий, і думаю: «Почекайте, якщо я стану артистом, режисери будуть на мене так волати? Все, йду в режисуру!» Клянуся, ось так я й з’явився як режисер.

– Як же вдало склалися обставини.

– Любо, я везунчик. Я прожив життя по блату: вступив до інституту в Єревані, перевівся сюди, потрапив на кіностудію завдяки Мащенку. Перший фільм зняв теж по блату, бездарний «Ефект Ромашкіна», але в мене тоді були великі борги. І коли мені говорять: «Романе Гургеновичу, ви такий талановитий», я відповідаю: «Запевняю вас, немає жодного таланту. Я везунчик».

Я ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ГРОМАДЯНИН УКРАЇНИ. Я ЇЇ НІКОМУ НЕ ДАЮ КРИВДИТИ

– У чому зараз, під час війни, ви знаходите собі розраду? За що духовне чи матеріальне тримаєтеся?

– Ні за що. Не відпускає мене це. Робить безсонними мої ночі. В мені за ці чотири роки прокинулися всі приспані хвороби. Тим паче, мене інтуїція попереджала. А на що сподіватися? Трамп вихляє, Європа допомагає не від любові до нас, а через страх перед цією непередбачуваною країною.

– Однак, попри все, ви зараз тут, в Україні, нікуди не виїхали, хоча, напевно, така можливість у вас є.

– Я нещодавно два місяці провів у Єревані. І п’ять місяців на початку повномасштабного вторгнення – з родиною в Європі. Потім повернулися в Україну. Це моя батьківщина. Мені закидають, мовляв, твоя батьківщина – Вірменія. Ну тоді кажіть, що в мене дві батьківщини! Я 62 роки живу в Україні, що ви від мене хочете? Іноді намагаються вколоти, чому ж я не знаю української мови? Я знаю, але говорити соромлюся, тому що можуть бути паузи, тривалий пошук слів. Навіщо ви мені докоряєте цим? Он Янукович, пам’ятаєте, як вивчив мову, навіть краще Ющенка виступав по телевізору. І що?

Я відповідальний громадянин України. Я її нікому не даю кривдити. Щось наше внутрішнє критикувати, звісно, можу, але зовні завжди хвалю, дай Боже.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка