Луганці на широті Санта-Клауса
Шведське містечко Евертурнео розташоване на Полярному колі, за якусь сотню кілометрів від фінського Села Санта-Клауса (якого там кличуть Йоулупуккі). В Евертурнео уже четвертий рік мешкає сім’я Трачуків: Олег Степанович, його дружина Юлія і дві доньки-близнючки. Уже цей факт є нетиповим, а якщо знати, що колись глава сім’ї був відомим журналістом у Луганську, а потім робив доволі успішну кар’єру на Київщині – і поготів. Зрозуміло, втрутилася війна, але чому Лапландія?
ПЕРШЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ: ОВОЧЕВА БАЗА ЯК СТАРТ НОВОГО ЖИТТЯ
Ще дивнішою така географічна «аномалія» видається, якщо згадати, з яких країв приїхав до Луганська герой цієї розповіді.
- Народився і хрестився я в Тбілісі – ми жили на проспекті Руставелі, навпроти Будинку уряду. Мати вірменка, тато українець. Між собою вони спілкувалися російською, тож і я виріс російськомовним. Але вважаю себе українцем, – почав він свою розповідь.
Трачук – тричі переселенець. Зовсім молодим залишив рідне місто, коли там почалася громадянська війна. Або, якщо хочете, путч: ватажки напівлегальних збройних формувань повстали проти президента Звіада Гамсахурдія. Повноцінні бої точилися також навколо Будинку уряду.
- Вирішив поїхати з країни, натоді батьків уже поховав. Перебиратися до Росії не хотів, вибрав Україну, але грошей вистачило доїхати тільки до Луганська.
Добрався туди, загалом, без пригод; випробування почались уже на місці, оскільки не було ні грошей, ані житла. До того ж ще діяла система прописки, тому офіційно працевлаштуватися можливості не було. Почав розпродавати свою бібліотеку, щоб не померти від голоду. Знайти роботу в таких умовах можна було хіба що на овочевій базі. Там Олег і почав свою… кар’єру.
На базі познайомився із земляком, який привіз свій товар. Завдяки знанню грузинської вдалося укласти угоду: Олег передає йому права на свою столичну квартиру, а той дає гроші на купівлю квартири в обласному центрі. Отриманих коштів вистачило лише на однокімнатне помешкання на околиці. Воно було, як-то кажуть, убите, зате давало дах над головою, а головне – прописку, а отже й можливість шукати постійну роботу. Робота ж розширила коло корисних знайомств. За кілька років він з пересічного електрика (тбіліський диплом робототехніка дав змогу влаштуватися на фірмі) виріс до власного кореспондента кількох (по черзі) київських газет, одружитися, народити сина і двох доньок-близнючок. Тоді ж він очолив офіційну газету міськради обласного центру «Жизнь Луганска». Освіту журналіста він здобув, як колись казали, без відриву від виробництва.
Паралельно в Машинобудівному інституті отримав фах «Електричні машини». Щоб не змарнувати час, витрачений на навчання у тбіліському виші за схожою спеціальністю.
- У 2006-му в мене народилися дві дівчинки-близнючки. Щастя було… А за рік в обох виявили аутизм. Для мене це був шок. Тепер я можу говорити про свою біду спокійно, а тоді здавалося неможливим зізнатись, що мої діти… неправильні. Ми робили для них усе, починаючи від ворожок і закінчуючи світилами медицини, – без успіху.
ВТЕЧА З «ЛНР» І ВОЛОНТЕРСТВО
- Від початку 2014 року склалася така ситуація, коли те, що змушують друкувати, для мене неприйнятно, а те, що хочу, мені не дадуть. Весь колектив ми відправили у відпустку, виплатили всі гроші, які були на рахунку газети: відпускні, преміальні. Коли я вже поїхав, восени мені телефонували, вимагали мого повернення, уже до так званої ЛНР.
Спочатку мешкали на дачі під Броварами. Проблема з дітьми нікуди не поділася – вони звикли жити у своїй мушлі. І тут їх виривають із цієї системи… Вони кричали 20 годин на добу…
Ну, це було і в Луганську, а тут ще посилилося. Така «стереосистема» з двох близнючок. Кричали безпідставно. Спали, у кращому разі, по чотири години, дуже чутливий сон, найменший шурхіт – і вони просиналися. Усе це позначилося на моєму здоров’ї: спочатку діабет, потім онкологія... І я зламався. Зате дружина виявилася більш стійкою.
Дівчата кричали так, що сусіди викликали поліцію. Та коли поліцейські з’ясували, що до чого, то іноді навіть, побачивши на вулиці дружину з дівчатками, під’їжджали, пропонували допомогу.
Олег не цурався ніякої роботи; паралельно зайнявся волонтерством. Зрозумів, що просто писати статті нецікаво. Навіть не те, що нецікаво, а є така потреба – працювати з дітьми. Почав створювати різноманітні волонтерські проєкти для роботи з дітьми з інвалідністю. Збирав гроші сам, це ніякі не гранти були. Таня Баранцова почала залучати його у свої проєкти. Запрошувала асоціації людей з інвалідністю, оскільки він міг ясно висловлювати сутність проблем. З Валерієм Сушкевичем познайомився, головою «Національної асамблеї інвалідів України». Він порадив йти навчатися до Інституту менеджменту при АПН.
- Я сподівався після закінчення очолити якийсь спеціалізований заклад для діточок з інвалідністю. У мене була особиста зацікавленість – хотів, щоб мої діти там перебували.
І тут помирає директор броварського Центру для дітей з інвалідністю. Мер Броварів пропонує Олегові Степановичу очолити Центр. Він погодився і дещо корисне встиг там зробити. Очевидно, тому в січні 2022-го очільник обладміністрації запропонував перейти в ОДА і стати омбудсменом – уповноваженим у справах людей з інвалідністю в Київській області. Та в той момент, коли Трачук здав справи в Центрі, але ще не оформився в облдержадміністрації, почалося повномасштабне вторгнення.
- Знову починаю тикатися то туди, то сюди. У голові: «Треба щось робити! Треба щось робити». Пішов до тероборони – відповіли (жартома): «Нащо ти нам потрібен зі своїми болячками? Іди додому, до дітей!». Зателефонувала очільниця управління освіти, сказала, що в одному із закритих дитсадків створюють харчоблок для військових: «Треба годувати тероборону». А я під час служби в радянській армії був, окрім усього іншого, ще й кухарем. Пішов командувати кухнею. Тижні три це тривало. Тут до Броварів підходять російські танки. Відоме відео колони потрощеної техніки – їм тут зробили засаду й розстріляли упритул. Ми про це тільки згодом дізналися, – згадує Олег Степанович.
ТРЕТЄ ПЕРЕСЕЛЕННЯ. ЄВРОПА
Батько двох дітей з аутизмом зрозумів: якщо ворог вторгнеться до Броварів, дівчатка цього не перенесуть. І тут стало відомо, що мер Києва для дітей з інвалідністю та їхніх батьків підготував два вагони, які їх вивезуть до Польщі. Збиралися похапцем; як водиться, у сумки покидали те, що непотрібно, а що потрібно – залишили у квартирі (яку винаймали). Сподівалися на скоре повернення.
У Трачука, який уже бував у Швеції, склалося стереотипне уявлення про неї як про соціальну державу – і сім’я вирішила їхати далі саме туди. Пріоритетом було – щоб діти нормально почувалися. До Хелма, куди довіз «мерський» потяг, приїхав автобус із волонтерами для супроводження «шведів». У Стокгольмі жили два-три тижні, після цього гостей скерували на північний схід, у місто Гапаранду, а потім ще північніше, буквально на Полярне коло, в Евертурнео. Тобто в Лапландію, до саамів. На самісінькому кордоні з Фінляндією.
Олег знайшов роботу. Не директором реабілітаційного центру – простим співробітником невеличкого Центру для молодих людей з ментальними порушеннями (синдромом Дауна, аутизмом та ін.). Ну, це зрозуміло – треба знати мову. Рятує те, що він, не розмовляючи шведською, розуміє, чого потребують ці люди. Навчився спілкуватися з дочками, а аутисти багато в чому схожі.
- Контракт закінчується в березні, але я підтвердив свій перший диплом інженера-електромеханіка. Буду електромеханіком. Піду працювати як не інженером, то електриком точно. Це про перспективу. Дівчатка ходять до школи; цього року мають закінчити, хоча їм можуть ще рік додати. Спеціальний клас. Дружина спочатку, як і я, працювала з літніми людьми, а потім стала асистентом учителя у класі, де навчаються доньки. Вивчаємо шведську. Юля моя – заочно, я ходжу до школи. Уже можу спілкуватися шведською.
ЖИТТЯ НА ПОЛЯРНОМУ КОЛІ
Містечко невеличке, усього дві тисячі населення в комуні (на зразок нашої громади), розташоване просто на фінському кордоні. Точніше, на прикордонній річці, доволі широкій – як Дніпро у Кременчуці.
- Я живу на одному кінці, на роботу ходжу на протилежний, і в мене назбирується 12 тисяч кроків. Раніше жили на сто кілометрів південніше, у Гапаранде. Тут переселенець не вибирає місце проживання. Сказали: «Евертурнео!» – і мусиш їхати. Я дуже боявся після попереднього переїзду, що в дівчаток знову буде стрес (м’яко кажучи). Нас урятувало те, що коли ми приїхали, то вивалилися прямо в кучугуру снігу (це був кінець березня чи початок квітня). А дівчатка обожнюють усе, що пов’язане з Новим роком та Різдвом. Оті снігові королеви, фрози, «Холодне серце»… Вони були щасливі. До речі, навчені минулим досвідом, ми ніколи їм не казали, що переїжджаємо. «У нас велика відпустка, ми їдемо на автобусі, на потягу, на кораблику – мандруємо». Реагують на кадри з України, коли дивляться телебачення: «О, Україна!».
- А шведську дівчатка освоїли?
- Ні, вони ж не говорять ні українською, ні будь-якою іншою мовою. Я тобі скажу так: вони – як Великий енциклопедичний словник, знають багато слів, але не можуть збирати їх у речення. От спитаєш в одної: «Вероніко, як буде шведською "сніг"?» – «Snö» (сньо)». Але вимовити речення із цим словом не може. Обидві однаково. Симетричні в усьому. І так само українською, російською. Вони не розмовляють, особливо після 2014-го… У кращому випадку говорять окремими короткими фразами. Це щастя, що Юля змогла працювати в їхньому класі. Вона щось на кшталт перекладача з їхньої мови на українську. Навіть мене можуть не слухати. Я, наприклад, щось скажу, та поки Юля їм не перекаже, вони мене не зрозуміють. І будь-кого.
Зате обидві вміють співати (їхній батько надіслав відео, шкода, що «неформатної» якості).
Сім’я пристосовується до клімату. Зранку, у день написання цього тексту, термометр показував мінус 36, удень – мінус 20. Спочатку мерзли, звісно. Полярна ніч: сонце трішки підніметься над горизонтом і відразу ховається.
Олег зізнається, що дуже боявся не так холоду, як отієї ночі. Обійшлося – там багато ліхтарів, усіляких вогників.
- Різдвяні гірлянди починають вивішувати ледь не з першого листопада. Плюс сам сніг підсвічує. Тобто все нормально, адаптувалися. Мову вивчив настільки, що коли в комуну приїздить хтось із нових українців, мене кличуть, як кажу, наче пів перекладача. Дуже важливо: величезна відмінність між українцями та емігрантами з інших країн. Я з ними навчаюся, тож знаю. Ті, як тільки приїжджають, відразу питають: «Скільки ми будемо отримувати грошей?». Це питання в них одне з головних. В українців головне питання: «Робота, чи є тут робота?». Шведів це дуже дивує. Радикальна відмінність.
ЕТНОГРАФІЧНІ ПОДРОБИЦІ
- В Евертурнео велика діаспора?
- Ні. Нас було спочатку три сім’ї, потім приїхала одна жінка, потім жінка з дитиною – і поїхала в інше місто, тому що знайшла там роботу. Згодом приїхав чоловік-пенсіонер і ще один, п’ятдесяти років. Діаспорою це не назвеш, і взагалі Швеція найменше прийняла українців – 40 тисяч. У Фінляндії – 80 тисяч, у Норвегії – майже 90 тисяч. У Швеції стало навіть менше – близько 35 тисяч. Багато їдуть звідси.
Евертурнео й Гапаранда мають відсотків 80 мігрантів. Спочатку, коли Олег Степанович побачив відповідну мапу, де ці комуни всуціль зафарбовані темним кольором, дуже здивувався. А потім з’ясував, що основна маса переселенців – фіни, які ще в ході Другої світової сюди втекли з Карелії, окупованої Радянським Союзом. Почав придивлятися до місцевих людей – і справді: найчастіше бачить саме фінів.
- Ну, фіни – зрозуміло. А живого лапландця ти бачив?
- Звісно, це саами. Тут підтримують культуру малого народу, багато шведів вивчають саамську. Намагаються зберігати пам’ятки. Утім зовнішньо саами нічим не відрізняються від решти населення. Просто треба знати, що людина – нащадок саамів. Вони свого походження не встидаються, охоче зізнаються: «Так, ми – саами». Вони цим пишаються! Щодо української діаспори, то її тут немає, але в Гапаранді українців було достатньо, щоб влаштувати благодійний концерт. Зібрали гроші й надіслали їх одному реабілітаційному центру для дітей з інвалідністю в Чернігівській області. Потім у мене друг-українець, з яким ми зростали разом у Тбілісі, був командиром 2 інтернаціонального легіону, то ми для його бійців в’язали теплі шкарпетки. Дівчатка мої в’язали, Юля, ще шведські й фінські бабусі. В’язали іграшки – синьо-жовті й біло-червоні. Тому що в батальйоні, крім інших, – білоруси і грузини. Кольори прапорів, український, шведський – синьо-жовті. Були й інші посилки з більш «приземленими» речами: одягом, білизною.
* * *
До слова, той самий друг дитинства з Грузії, який раніше був командиром інтернаціонального легіону, тепер має позивний «Санта» (ще до повномасштабного вторгнення грав роль Святого Миколая на дитячому святкуванні Різдва в Києві, звідси і псевдо). Він називає Олега не інакше як «воїн світла» – «за його доброту й віру в себе, якою б складною не була його дорога, за віру у своїх друзів, яким він завжди допомагає, за віру в Україну, яку він підтримує завжди й усюди, де б не перебував».
А тепер він живе саме на широті свого друга «Санти» – у Лапландії, де майже завжди холодно. Але це не лякає Олега, бо, як він жартує, кольори прапорів наших країн однакові — жовто-сині. А це означає, що навіть у холодній Швеції його українське серце зігріває тепло України.
Михайло Бублик, Черкаси
Фото надав Олег Трачук
