Один проти двадцять одного, або опір по-ізраїльськи
Арабо-ізраїльський конфлікт є одним із найдовших та найбільш контроверсійних геополітичних протистоянь сучасності. Із часу проголошення Держави Ізраїль у 1948 році країна стикається з безперервною чергою військових і терористичних загроз із боку арабського світу. Коли і чому виникло це протистояння? Як змінювався його характер? І чи існує хоч якась перспектива його завершення? Розповідаємо максимально просто про надскладні речі.
ПРОЛОГ ДО КОНФЛІКТУ: СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ В ОБЛОЗІ
14 травня 1948 року Бен-Гуріон проголосив про створення нової держави Ізраїль. І вже наступного дня її атакували сім арабських армій. Вони сподівались, що нестача важкого озброєння і літаків, змусить Ізраїль до швидкого падіння. Спочатку араби й дійсно досягли певних успіхів, але невдовзі ізраїльтяни перегрупувались і навіть змогли піти у наступ. Завдяки чіткій організації, налагодженій розвідці, а також допомозі євреїв, котрі пережили голокост і нещодавно прибули з Європи, Ізраїль потіснив арабські війська за межі кордону єврейської держави, що була позначена ООН за планом поділу Палестини.
Тож від самого початку свого заснування, Ізраїль живе в облозі. Виживання в умовах ворожого оточення стало ключовим фактором формуванні стратегії його оборони. Перші 25 років існування Ізраїлю пройшли під знаком широкомасштабних конфліктів із сусідніми державами. Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, Ліван – усі вони брали участь у щонайменше одній війні проти новоствореної єврейської держави. А загалом Ізраїль протистояв 21 арабській державі.
І ХИТРІСТЮ ТИ ВИГРАЄШ ВІЙНУ…
«І хитрістю ти виграєш війну…» Ці рядки із книги Притчей Соломонових були першим гаслом ізраїльської розвідки «Моссад» і вони багато чого пояснюють. Попри перемогу, Бен-Гуріон, прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю, чудово розумів, що для виживання в максимально ворожому оточенні молодій державі потрібна не тільки максимально боєздатна армія, але й максимально дієва розвідка. «Розвідка – один із тих воєнних інструментів, який терміново необхідний нам у цій війні, – написав у доповіді прем’єру один із його радників. – Вона повинна стати постійним інструментом, задіяним і в мирний час у наш політичний апарат».
Тож у перші роки існування Ізраїлю була вибудувана трискладова структура розвідки: АМАН – воєнна розвідка, яка забезпечує розвідданими Армію оборони Ізраїлю, Шин-Бет, відповідальна за внутрішню безпеку, антитерор і контррозвідку, і «Моссад», що здійснює таємні операції за кордоном. Ця структура тією чи іншою мірою зберіглася й нині. Тобто, від самого початку існування Ізраїлю акцент був зроблений передусім на армії та спецслужбах, а не на дипломатії. Звісно, про яку дипломатію може йтися, коли тобі до горла приклали ніж? Та й політичні союзи – річ нетривка й мінлива.
Ізраїльська розвідка діяла в умовах максимальної секретності. Навіть назви: Шин-Бет і «Моссад» було заборонено згадувати в публічному просторі до 1960-их років. Вони підпорядковувалися безпосередньо прем’єр-міністру. Їхні структури були фактично в тіні. Вони не мали ні офіційного бюджету, ні нормативно-правових актів, які б визначали їхні цілі й задачі.
Наріжний камінь ізраїльської доктрини в царині безпеки, її філософія – потрібно діяти максимально рішуче й намагатися змінити плин історії засобами спецоперацій в тилу ворога. Принаймні, це один із головних засобів оборони країни.
КЛЮЧОВИЙ 1967 РІК І ПОЧАТОК ТОТАЛЬНОГО ПРОТИСТОЯННЯ
1967 рік став одним із ключових в історії арабо-ізраїльського протистояння. Шестиденна війна закінчилась перемогою ізраїльської армії. Впродовж декількох годин ВПС Ізраїлю знищили майже всі військові літаки противника: Єгипту, Сирії та Йорданії. На момент закінчення війни Ізраїль збільшив власну територію приблизно на 300%, відвоював Східний Єрусалим і Західний берег, Синайський півострів і Сектор Гази, Голанські висоти.
Єрусалим – священне місто для ізраїльтян (так само як і для арабів), опинилось під повним контролем Ізраїлю. Вперше за 20 років ізраїльтяни могли відвідати Старе місто, біблійні святині Західного берегу або ж ринки Східного Єрусалима. Перемога стала абсолютним тріумфом Ізраїлю. Національне піднесення було всеосяжним. Щоправда, знайшлися й ті, хто тверезо дивились у майбутнє, застерігаючи від ейфорії. Серед них були не лише ізраїльські інтелектуали, такі як письменник Амос Оз чи науковець, дослідник Кабали Гершем Шолем, але й «шпигун №1» Ізраїлю Меїр Аміт або начальник інформаційно-аналітичного управління АМАН Газіт, який підготував для вищого керівництва держави спеціальну секретну доповідь, у якій, між іншим, попереджав, що «…ми не повинні виглядати хвальками, що насміхаються над розбитим ворогом і принижують його гідність і гідність його лідерів». Ізраїль отримав не просто «нові території». На них мешкало понад мільйон палестинців. Багато хто з них були біженцями 1948 року… Доповідь закликала до негайних мирних переговорів із арабами: Ізраїль йде з окупованих територій, на яких утворюється нова палестинська держава, натомість отримує гарантії сталого миру. Через два тижні після закінчення Шестиденної війни Меїр Аміт писав у щоденнику: «Те, що відбувається зараз, розчаровує... Я передчуваю, непокоюсь і боюсь марної втрати результатів цієї війни… Коли я бачу, як ведуться щодо цього справи, руки в мене опускаються і мене поглинає відчай».
ЗМІНА ФРОНТІВ І ЗМІНА ЗАГРОЗ
Блискуча перемога ознаменувала і початок нового етапу конфлікту: окупації, палестинського руху, резолюції ООН № 242, ухваленій одноголосно з вимогою негайного виводу ізраїльських військ з окупованих територій. Ізраїль зіштовхнувся з хвилею арабського спротиву, а також тривалим міжнародним тиском. Терористичні акції ФАТХ і ОВП (Організація визволення Палестини) під керівництвом Ясіра Арафата ставали дедалі частішими і кривавішими. Перемога над ворогом не принесла довгоочікуваного миру. Окуповані Ізраїлем території, особливо Сектор Гази, найбільш густозаселена територія в світі, перетворювалась на анклав тероризму. Лише в 1970 році там відбулось понад 500 терористичних актів. Із 1970 року Ізраїль почав організовувати єврейські поселення в Північному Синаї та Секторі Гази. Ескалація наростала. Армія контролювала лише ключові транспортні артерії, тоді як все інше – ОВП. Терор вийшов на міжнародний рівень: у 1968 році стався перший випадок повітряного тероризму проти Ізраїлю, в 1972 році – трагічні події із захопленням ізраїльських спортсменів на олімпіаді в Мюнхені.
ВІЙНА СУДНОГО ДНЯ: ШОК І ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СЕБЕ
Завойовані Ізраїлем під час Шестиденної війни єгипетські території не давали спокою Єгипту. Війна на Близькому Сході буквально «висіла в повітрі». На цьому тлі американський держсекретар Генрі Кіссінджер розпочав серію дипломатичних ініціатив, спрямованих на те, щоб посадити Ізраїль і Єгипет за стіл переговорів. У лютому 1973-го американцям вдалося досягти прогресу: єгиптяни заявили, що підпишуть мир з Ізраїлем за умов визнання суверенітету Єгипту над Синайським півостровом із можливістю залишення там ізраїльських військ. У подальшому вони мають бути виведені з Синаю в обмін на встановлення двосторонніх дипломатичних відносин між державами. Ще одна умова полягала в термінах: якщо до вересня 1973 року Ізраїль не приймає цих умов, Єгипет розпочинає бойові дії. Для Ізраїлю ці умови були вигідні. Але Голда Меїр, тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю, відхилила єгипетські пропозиції.
6 жовтня 1973-го, у день свята Йом-Кіпур – найсвятішого в юдейському календарі, Єгипет і Сирія напали на Ізраїль. Напад став несподіваним – Ізраїль не був готовий до повномасштабної атаки. Єгипетські війська перейшли Суецький канал, а сирійці атакували на Голанських висотах. Понад 3000 танків, бронемашин, сотні тисяч піхотинців і спецназівців за підтримки ВПС і ВМФ – вся ця армада сунула на Ізраїль. Лише завдяки героїчним зусиллям ізраїльтян, вдалося зупинити вторгнення ворога і після 19 днів безперервних контратак повернути ситуацію на свою користь. Але перемога далася дуже дорогою ціною. У війні Судного дня загинули понад 2300 ізраїльських солдат. Ця війна, яку можна було уникнути, погодившись на мирні переговори, або хоча б підготуватися належним чином, спричинила в Ізраїлі урядову кризу та відставку Голди Меїр. Конфлікт залишив глибоку травму в ізраїльському суспільстві та спричинив переосмислення оборонної доктрини Ізраїлю. А ще це була остання велика спроба арабських армій зламати Ізраїль.
У1979-у Ізраїль та Єгипет підпишуть у Вашингтоні мирний договір. Утім, небезпека чатуватиме тепер з іншого боку. Проблеми, про які попереджали далекоглядні ізраїльтяни під час святкування перемоги у Шестиденній війні, визріли.
ІНТИФАДИ, АБО ДАВИД І ГОЛІАФ МІНЯЮТЬСЯ МІСЦЯМИ
З кінця 1980-х років протистояння між Ізраїлем і арабами набуло нових рис. Перша і друга Інтифади (з арабської «повстання») змінили природу конфлікту. Ясір Арафат, очільник ОВП, з терориста перетворився на постать світового масштабу, став VIP-персоною світу високої політики. А для понад 2 мільйонів палестинців, які мешкали на Західному березі і Секторі Гази, життя ставало нестерпним. Приблизно 40% палестинців щодня перетинали кордони Ізраїлю. Там на них чекала важка некваліфікована і низькооплачувана праця. На самих окупованих територіях панували безробіття і бідність. Міста були перенаселені, влада не робила нічого, щоб поліпшити якість життя палестинців. Населення зростало швидко, але не мало засобів для того, щоб прогодувати себе. Успішні точкові, «цільові» операції ізраїльських спецслужб, направлені проти очільників ООП, не дозволяли побачити те, що в них під боком виросло молоде, зле, ображене покоління палестинців, яке вороже ставилось до Ізраїлю, сприймаючи його як окупанта і яке було готове до збройного опору.
Початок першого повстання наприкінці 1987 року стало для Ізраїлю несподіванкою. Армії Ізраїлю здавалося, що вона в змозі впоратися з протестувальниками і утримати ситуацію під контролем мінімальними силами. Втім, виявилось, що це не так. Коли невеликі армійські загони в яких не було жодних засобів для розгону демонстрацій опинялися в епіцентрі величезних розлючених натовпів палестинців, які закидали їх камінням, ізраїльтянам доводилося відкривати у відповідь вогонь… Було вбито понад 1000 палестинців, ще більше поранено. Престиж Ізраїлю на світовій арені було суттєво підірвано. «Інтифада завдала нам набагато більшого політичного збитку і сильніше вдарила по нашому іміджу, аніж усе, що вдалося зробити ОВП за весь час її існування». Це слова тодішнього директора «Моссаду» Наума Адмоні. В 1993-му, за участю США в Осло були підписані ізраїльсько-палестинські угоди, згідно з якими ОВП визнавала право Ізраїлю на мирне існування і припиняла терористичні дії в обмін на створення Палестинської національної адміністрації, але це була радше ілюзія миру, яка швидко зникла.
Після першої інтифади була друга – інтифада «Аль-Акси» 2000 року. До неї ізраїльтяни вже підготувались, але все одно, уникнути жертв не вдалося. Терористична загроза в середині країни стала реалією. Але замість каміння на ізраїльтян посипались вже ракети.
ІЗРАЇЛЬ ПРОТИ ІРАНУ: ВІД ДРУЖБИ ДО ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ, ЩО СТАЛА ГАРЯЧОЮ
Конфлікт між Ізраїлем та Іраном має складну історію, що сягає кількох десятиліть і пов’язаний із ідеологічними, геополітичними та релігійними чинниками. Відкритий конфлікт почався після Ісламської революції в Ірані в 1979 році, коли шах Мохаммед Реза Пехлеві (союзник Заходу та Ізраїлю) був повалений, і до влади прийшов аятола Рухолла Хомейні. До того Іран та Ізраїль мали приязні, хоч і неофіційні, відносини. Наприклад, «Моссад» тісно співпрацював із спецслужбами шахського Ірану. Відомства обмінювались інформацією, ізраїльтянам дозволялось проводити спецоперації проти інших арабських країн на території Ірану. В обмін на нафту і гроші Ізраїль постачав в Іран зброю і військове обладнання. На момент ісламістського перевороту Іран володів найбільшим військовим арсеналом в Азії і мав шосту за потугою армію в світі. Так, майже миттєво вчорашній союзник перетворився на серйозного, а згодом і найнебезпечнішого ворога.
Після революції новий ісламістський режим оголосив Ізраїль «ворогом ісламу», «сіоністським режимом», «малим Сатаною» («великим» були США). Іранська влада відкрито заперечувала право Ізраїлю на існування, підтримувала антиізраїльську риторику і вважала себе лідером ісламського спротиву сіонізму. Крім того, Іран почав активно фінансувати та озброювати рухи, які вели боротьбу з Ізраїлем, зокрема: Хезболлу в Лівані, ХАМАС та Ісламський джихад у Секторі Гази. Тобто, Хомейні не просто тримався за владу в Ірані – він поширював свій вплив на цілий регіон через союзників у Сирії, Іраку, Лівані та Ємені. Невдовзі додався ще один чинник – ядерна програма Ірану.
ЯДЕРНА ЗБРОЯ ІРАНУ: БИТИ ЧИ НЕ БИТИ
У розробці ядерної зброї будь-якою арабською країною євреї вбачали пряму загрозу безпеці Ізраїлю. Протидіяти ядерній програмі Ірану Ізраїль намагався від самого початку, так само, як раніше протидіяв у цьому Іраку чи Сирії. Зривом іранської ядерної програми безпосередньо займався тодішній очільник «Моссаду» Меїр Даган. Серед іншого, ним була розроблена тактика ліквідації провідних іранських учених-ядерників, а також фахівців-ракетників. Утім, керівництву Ізраїлю, зокрема прем’єр-міністру Нетаньяху та міністру оборони Ехуду Бараку ці превентивні заходи видались недостатніми. Вони дійшли висновку, що стримувати іранську ядерну програму одними лише таємними операціями Ізраїль більше не зможе. Єдиний варіант – почати масовані бомбардування іранських ядерних об’єктів, примусивши таким чином Іран до згортання ядерної програми. Така офіційна позиція обурила Дагана. Керівник «Моссаду» вірив, що воєнні дії – це крайній крок. До того Ізраїль має діяти всіма іншими доступними методами, зокрема й таємними, терористичними. Політичне вбивство задля гуманних цілей – більш дієве, більш виправдане і «більш моральне» ніж вступ у повномасштабну війну, адже, попри все, зберігає життя людей – солдатів і цивільних з обох боків конфлікту. Масований удар по ядерних об’єктах в Ірані призведе до масштабного конфлікту на Близькому Сході з непередбачуваними наслідками, але навряд чи знищить іранський ядерний проєкт. До думки Дагана не дослухались, тож легендарний керівник «Моссаду», розсварившись із прем’єр-міністром, у 2010-му буде змушений піти у відставку, але публічно наполягатиме на своїй позиції. Тиск на уряд Ізраїлю з боку спецслужб, армійської еліти, а також позиція тодішнього президента США Барака Обами, який не підтримав бажання Ізраїлю атакувати ядерні об’єкти Ірану (як до того уряд Буша-молодшого не підтримав ідеї ізраїльтян бомбардувати сирійські ядерні об’єкти), відтермінували цей крок. Трагічні події 7 жовтня 2023 року, відкритий напад Ірану на Ізраїль у квітні 2024-го, а також зміна політичного ландшафту в США, прихід до влади президента Трампа, нарешті легітимізували давні наміри.
ВСТАНЬ І УБИЙ ПЕРШИМ
Арабо-ізраїльський конфлікт має довгу, цікаву й водночас страшну історію. Він ніколи не припинявся. Хіба що трохи, на якийсь короткий проміжок часу затухав, даючи обом сторонам конфлікту не розслабитись – перевести дух, зібратися з новими силами, ідеями, щоб знову продовжити війну на знищення. Мовчання у відповідь, ігнорування акту насилля щодо тебе, або навіть його загрози, сприймається в регіоні як прояв безсилля. Натомість сильна жорстка відповідь викликає повагу. «Якщо хтось прийшов убити тебе, встань і убий його першим», – йдеться у священному тексті юдеїв Талмуді. Тож Ізраїль завжди намагався діяти на випередження – цьому його навчили не тільки священні тексти, але й саме життя.
Світлана Шевцова, Київ
Довідка
Євреї мешкали на території Палестини починаючи приблизно з 1000 року до нашої ери. На початку VII століття, коли в Аравії виник іслам, Палестина належала Візантійській імперії. Саме вона й стала першим завоюванням арабів-мусульман. У 636 році араби розгромили візантійську армію в битві при Ярмуці, у 638 році завоювали Єрусалим. Невеликі арабські громади у Палестині та Сирії мешкали принаймні з ІІІ століття: вони мігрували переважно з Ємену, прийняли християнство і служили в армії Римської імперії. З ХVІ століття історична територія Палестини входила в Османську імперію. З кінця ХІХ століття, з зародженням сіонізму, в Палестину почали приїздити перші єврейські поселенці. Євреї почали повертатися на свою історичну батьківщину через високий рівень антисемітизму в світі: в Європі, Америці, Російській імперії. Останньою краплею став голокост, учинений Гітлером стосовно європейських євреїв у ХХ ст., тож ідея створення ізраїльської держави стала нагальною.
Перше фото wikipedia.
