Українські діти свідчать світу проти російського кіднепінгу
Днями в Ризі відбувся важливий захід, який давно готувався, – міжнародна конференція «Війна Росії проти дітей» (31 січня – 1 лютого). Звісно, на увазі тут маються українські діти, депортовані до країни-агресора з тимчасово окупованих територій. Це був захід справді високого рівня, не тільки в дипломатичному смислі слова – з цікавими подіями, обговореннями, гостями. І найвищими гостями були українські діти – ті, кого вже вдалося витягти з ворожої країни.
ПОЧАТОК ПЕРЕД ПОЧАТКОМ – БРИФІНГ З УКРАЇНСЬКИМИ ДІТЬМИ
І тут можна тільки долучитися до слів Першої леді України Олени Зеленської (яка приїхала до Риги спеціально для участі в цьому заході), що головні емоції ризької конференції залишилися від спілкування з цими дітьми.
Їх розповіді, прості та щирі, часом дуже болісні, назавжди залишаться в пам’яті… Латвійська фундація «Дитячий табір» організувала для них відпочинок у країні, що став черговим етапом їх реабілітації. Після чого діти виступили перед медіа. Перший раз – ще до відкриття конференції. Більше того, заради цього виступу організатори зробили ранкову, так би мовити, «завчасну акредитацію», на три години раніше офіційної.
Брифінг з дітьми проходив на сьомому поверсі Латвійської національної бібліотеки – в яскравій і радісній дитячій кімнаті, де є полиця і з українськими книжками, казками та оповіданнями. А з широких вікон відкривався неповторний краєвид Старої Риги понад Даугавою…
Вела зустріч уповноважена Президента України з прав дитини Дар’я Герасимчук. До того, як у кімнату увійшли діти, вона розповіла журналістам про сумну систематику викрадення росіянами українських дітей. Є шість найбільш поширених способів цього. Перший – розлучення батьків з дітьми під час так званої фільтрації (важко уявити, що відчуває дитина, коли її розлучають з батьками, з мамою). Другий спосіб – вивезення до РФ після того, як окупанти вбили батьків (в наведеному прикладі це сталося під час обстрілу). Третій – вилучення під якимось приводом з біологічної родини. Четвертий – створення непридатних умов для життя дитини на окупованій території, після чого батькам пропонується добровільно віддати дітей на «оздоровлення чи відпочинок», з якого їх додому вже не повертають. П’ятий – встановлення якогось фейкового діагнозу, який нібито «потребує лікування чи реабілітації не вдома». І шостий – «евакуація», переміщення до РФ цілих спеціальних закладів, де проживали українські діти.
При цьому ніхто не може сказати точно, скільки наших дітей депортовано таким чином. Окупант робить все, аби якомога швидше замести сліди, полегшуючи процес видачі нових документів, усиновлення. Також ведеться робота зі зміни ідентичності (і якщо дитина маленька, то це зробити простіше).
«В РФ ЗАВЖДИ КАЗАЛИ, ЩО УКРАЇНЦІВ НЕ БУЛО, НЕМАЄ І НЕ БУДЕ»
А потім до кімнати увійшли діти – у вишиванках різного кольору та візерунку. І вже можна було поспілкуватися з ними напряму. Мені пощастило задати останнє запитання на брифінгу, підсумкове: які приклади ці дівчата та хлопці могли б навести – про те, як їм пояснювали, що вони не українки та українці, а «просто русские люди».
Дівчина Вероніка, яку в ерефії хейтили та булили, штовхали, обзиваючи «бандерівкою», стисло і точно передала формули російської пропаганди:
«Коли я перебувала в Російській Федерації, нам завжди казали, що українців ніколи не було, немає і не буде. Що ми всі “руські”, і що ми не зможемо повернутися в Україну, тому що її не буде!».
Додати ще кілька слів захотів хлопчик Сашко:
«Коли я був у Росії, мені всі говорили, що України вже немає, що все вже окупували. Ну, я і повірив, тому що новин не було, і в мене телефону не було. Тобто, вони так зомбували».
Взагалі здалося невипадковим, як і Сашко, і Вероніка однаково вимовляли на початку оце: «був – перебувала» «у Росії – в РФ». Цим вони підкреслено відокремлювали своє існування там – від свого буття тут і зараз, в не-Росії.
І ще: інший хлопчик, Ілля, пригадав таку показову деталь. В Маріуполі він отримав важке поранення ноги. Потім лікуючий доктор якось щедротно сказав йому, що лозунг «Слава Україні» говорити можна. Але обов’язково треба додавати: «… у складі Російської Федерації!».
СПЕЦПОКАЗ ФІЛЬМУ БІ-БІ-СІ «ПУТІН І ВКРАДЕНІ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ»
Увечері того ж дня в ризькому історичному кінотеатрі Splendid Palace (в Європі залишилися лічені одиниці таких) був спеціальний показ документальної картини «Путін і вкрадені українські діти» (2023). Представляв її сам автор – Робін Барнуелл. Це відомий британський телевізійний оператор і режисер, лауреат і номінант багатьох професійних премій. Зокрема він був названий Журналістом року на British Journalism Awards 2019. Барнуелл спеціалізується на роботі в складних умовах, гарячих точках, переважно – для Бі-Бі-Сі.
«Путін і вкрадені діти» – сильна і точна робота, в кращих традиціях «бібісішної» документалістики. Стрічка, яка бере за серце, по-перше, – тому що про дітей. По-друге, від того, що це все невигадане, справжнє, з самої життєвої гущини. До того ж це – справжній захоплюючий документальний детектив. В якому, на жаль, розслідування ще не завершилось покаранням злодіїв.
В основі невигаданого сюжету – вивезення росіянами більше 40 дітей з Херсонського дитячого будинку (пункт шостий із класифікації Герасимчук), окремо і ретельно розглядається кілька історій. Сюди також вплетені ще кілька кейсів. Наприклад, про українського підлітка, депортованого з Маріуполя, Богдана, якому заважали повернутися в Україну. Загарбники чекали, коли хлопцю виповниться 18 років, щоби призвати його до окупантської армії.
Кілька щасливих історій повернення, показані у фільмі, дарують радість; сумні, там де слідів знайти не вдалося, – засмучують. Але це все – нормальні, щирі почуття нормальних людей, перепрошую за тавтологію, в межах нормальності: щось із нашого навколишнього життя.
А дійсно вражає те, що з російського боку. Віддзеркалений божевільний всесвіт, світ догори дригом. От розслідувачки з українського боку вимушені проглядати сюжети російського ТБ, щоб побачити обличчя вкрадених дітей. І волоси стають дибки від того, що чуєш у текстовому супроводі того відео: «українська армія б’є по своїх містах, аби не дати виїхати мешканцям», «7% українського бюджету складає торгівля людськими органами», «в Херсоні вдалося “накрити” групу, яка переховувала дітей, аби потім вивезти їх в Європу “на органи”». (Останнє – про дітей з дитячого будинку, яких переховували в підвалі церкви. І після російських побрехеньок ми чуємо розмову з доброю сивою людиною, яка допомагала дітям, поки окупанти не знайшли і не забрали).
Зрозуміло, що подібну роспропівську маячню доводилося чути, і не раз. Але зібрана докупи і перемішана з правдою та болем наших людей, вона справляє більше враження.
Як і блискучий детективно вибудований сюжет про те, як нинішня дружина високопосадовця з Держдуми Сергія Миронова вивезла до Москви десятимісячну Маргариту та дворічного Іллю. Міжнародний злочин, який, на думку Миронова, залишиться безкарним.
ПРО КІЛЬКА ЗАЯВ – ВІД БОГДАНА ЄРМОХІНА ТА ЕГІЛСА ЛЕВІТСА
Там же, на сеансі, пощастило побачити одного з героїв фільму, Богдана Єрмохіна, та адвокатку, яка займалася його справою, Катерину Бобровську (доводилося з нею журналістськи спілкуватися, коли ситуація в РФ навколо хлопця ставала особливо тривожною). Спільними зусиллями української сторони та за посередництва Катару і ЮНІСЕФ його вдалося вивезти з країни-агресора. Богдан розповів, що в нього тепер є мета – боротися за визволення із Росії інших наших хлопців, його добрих знайомих, також депортованих. Про це ж він розповідав і високим гостям на другий день конференції.
Тут треба сказати кілька слів про організацію заходу. У перший день проходили закриті засідання робочих груп, на яких розроблялися рекомендації щодо того, як проводити розслідування депортації українських дітей, як об’єднувати зусилля задля їх повернення і що треба робити для майбутнього покарання російських злочинців. У цих засіданнях брав активну участь Егілс Левітс, знаний юрист, президент Латвії (2019-2023). Власне, і проведення цієї конференції про російський кіднепінг було його ініціативою.
На другий день заходу, публічний, коли відбулися п’ять надзвичайно цікавих дискусійних панелей, особливо запам’яталася одна новина від Левітса. Про проєкт Конвенції з міжнародної співпраці для розслідування і покарання злочинів геноциду, злочинів проти людяності і воєнних злочинів в Україні. На цей час уже 77 держав світу заявили про свою підтримку цього проєкту! Пан Левітс висловив надію, що невдовзі, уже цього року, Конвенція буде готова до підписання. (Варто нагадати, що викрадення дітей, зміна їхньої ідентичності підпадають під визначення геноциду).
Дуже важлива інформація. Зрозуміло, що у війні головне вирішується на полі бою. Але й подібне дипломатичне та юридичне визнання злочинності країни-агресора дорого коштує. (І, хотілося б вірити, ще дорожче коштуватиме її злодійським лідерам).
ПАРАЛЕЛІ: ПРО ТЯЖКЕ ДИТИНСТВО ЗА ІНШИХ ЗЛОЧИННИХ РЕЖИМІВ
На першій же дискусійній панелі «Свідоцтва та історії дітей із перших рук» ще раз виступили діти, яких вдалося повернути з Росії. Звісно, в їхніх розповідях були нові емоції, нові деталі. Не менш важливим є те, що після них слово мали дві чудові латиські жінки, слова яких допомогли встановити паралелі, історичний зв’язок між геноцидними режимами – середини ХХ століття та сучасності.
Перша з цих жінок – Вайра Віке-Фрейберга, президентка Латвії (1999-2007). Її родина виїхала з Риги за три дні до появи Червоної Армії. Їй тоді було шість років. А повернулася вона до рідного міста, коли їй було вже 60. Втім, до того часу ще треба було дожити, що вдалося не всім. У 1944 році, виїхавши з Батьківщини, родина потрапила в жахливе місце – карантинний табір у Німеччині. «Через три тижні моя молодша сестра померла. Точно можу сказати про свій досвід: якщо ти виживаєш, у тобі розвивається комплекс вини того, хто вижив», - поділилась болісним спогадом Віке-Фрейберга.
Друга важлива розповідь – від латвійської євродепутатки Сандри Калнієте. Тут вразив початок історії: «Мій досвід набагато м'якший, ніж досвід українських дітей. Я народилася 1952 року в сім'ї депортованих латишів у Сибіру. Я була дитиною "ворогів народу", тому мені судилося жити в полоні без права на пересування».
Гулагівська сталінська депортація здається Сандрі більш милостивою, ніж долі українських дітей? Так. Чому? Бо вона все ж таки була разом із батьками. А тут українським дітям різного віку доводилося (а тим, хто ще там, і зараз доводиться) самотужки протистояти zомбованим окупантам. Калнієте згадує, що в неї не було братів і сестер, оскільки батько не хотів народжувати «нових рабів окупанту»…
Пройшло 70 років. Окупант не так щоб новий, а радше оновлений, займається все тим же – вбивствами, загарбанням, упокоренням. І світ має гуртуватися, щоб протистояти йому, зупинити його.
Конференція «Війна Росії проти дітей» крім вирішення конкретних проблем у конкретній темі допомагає закласти підмурок цього надійного об’єднання.
ПІСЛЯМОВА. А ЩО ТИМ ЧАСОМ НА РОСІЇ?
Наостанок кілька слів у стилістиці українських дітей: а що там «у Росії – в РФ»?
Це той випадок, коли відсутність реакції «на болотах» також є надзвичайно показовою. Вони замовчують ризьку міжнародну конференцію з такою дошкульною для них назвою «Війна Росії проти дітей». Тому що їм нема чого заперечити по суті.
З подій цих днів у латвійський столиці згадують лише одну заяву Олени Зеленської, супроводжену пропагандистським аранжуванням. А посилання на матеріали, розміщені на незалежних платформах, російські пошукові системи обачливо маркують підписом «Роскомнадзор: іноземний власник ресурсу порушує закон РФ».
Втім, можливий варіант, що відсутність реакції пояснюється тим, що всі побоюються торкатися такої гострої теми, доки нема розпорядження пропагандистської «вертикалі влади». Але коли (і якщо) вона з’явиться, то буде підготовлений злагоджений виплеск роспропівського бруду. Що ж, тоді доведеться покопирсатися в ньому, зробити окремий соціохімічний аналіз.
Олег Кудрін, Рига
Фото – Олег Кудрін, Andris Mačāns
