«Обережно, вас рятують»: кремлівські ідеї панславізму

«Обережно, вас рятують»: кремлівські ідеї панславізму

Укрінформ
Готуючи відкрите вторгнення до України, російські власті проголошували необхідність «порятунку єдиновірного і єдинородного народу від фашизму». 

Риторика кремлівських пропагандистів доволі часто містить згадки про роль їхнього злочинного керівництва у «відродженні» слов’янського братства, яке внаслідок дії історичних чинників виявилося «вимушено» розділеним. Кожен громадянин будь-якої зі східноєвропейських країн потенційно підпадає під «захист». Це ніщо інше, як втілення давно відомої ідеології панславізму.

Починаючи від становлення Московського царства як самостійного суб’єкта міжнародних відносин, складались і основні риси його зовнішньої політики. Серед її напрямів чільне місце відводилося «відновленню» Давньоруської держави під скіпетром московського царя, а також і подальшому розширенню кордонів за рахунок завоювань. Хід останніх обумовлювався виключно стратегічними інтересами царату. З цієї точки зору забезпечення всебічного впливу та встановлення контролю над відповідними територіями ставало для Московського царства особливо актуальним. Відтак, приділялася значна увага ретельній підготовці до таких заходів, зокрема, через вироблення ідеологічних концепцій, положення яких по суті надавали можливість створення «дорожньої карти» зі здійснення експансіоністської діяльності.

Розроблена в узагальненому вигляді в період правління Петра І (1682–1725), першого російського імператора, концепція панславізму позиціонувала Російську імперію як «наріжний камінь усіх слов’ян» та «збирача» всіх слов’янських народів (зокрема, тих, які раніше входили до складу Давньоруської держави) у єдину державу під російським скіпетром, розкриваючи її «цивілізаційну місію». Саме тому виникала необхідність у доведенні нібито спільного походження росіян і балканських народів, а також у формуванні у свідомості останніх образу російського монарха як їхнього визволителя з-під турецького і австрійського панування. Поширювалася також думка про те, що створення племінної єдності слов’ян породжувало в них прагнення до культурного та політичного об’єднання з прицілом на подальше формування «єдиного всеслов’янського союзу», головувати в якому мали б росіяни, оскільки вони були єдиним слов’янським народом, який зміг зберегти свою незалежність. Прихильні до політичного курсу імперії поети і письменники також намагалися донести ці ідеї до своїх читачів. Такі твори, зокрема, містили яскраві описи пекельних мук померлих недругів росіян і противників їхніх ідей слов’янської єдності.

Початок XVIII ст. ознаменувався новою фазою в перерозподілі меж територіальних володінь. Зокрема, у 1713 р. окреслились як самостійні держави Пруссія та Австрійська імперія. А в 1721 р. Петро І проголосив себе вже не московським царем, а російським імператором, тож по суті з цього часу за Ніштадтським договором було закріплено утвердження Російської імперії. Будучи порубіжними державами, Австрійська та Російська імперії мали ряд спільних прикордонних територій. Одним із таких стратегічно важливих регіонів були Балкани. Австрія контролювала їхню північну частину, бажаючи поширити вплив і на південну. Росіяни ж вимагали надати їм можливість узяти під протекторат християнське населення півострова, оскільки начебто саме вони як єдиновірний народ могли якомога ефективніше захистити його від згубного впливу мусульманської Туреччини. Остання вже починала переживати ряд кризових явищ у державно-політичному ладі, а тому європейські держави все активніше стали виносити на порядок денний питання перерозподілу турецьких володінь на континенті. З огляду на свої експансіоністські устремління не бажала лишатись осторонь цих процесів і Російська імперія. Саме тому, поступившись ідеям протиставлення себе всьому світу і загальновизнаному світопорядку, вона змушена була піти на компромісні переговори з Австрією.

Уже на той час згадану вище ідеологію панславізму визнавали загрозою світопорядку і великі європейські держави. Серед них була і Австро-Угорщина, у межах південних територій якої проживала значна кількість сербів. У ході спілкування з представниками цього етносу з прикордонних підросійських земель вони охоплювались російською пропагандою і готувалися до повстання проти австрійського уряду. Готуючись до контрпропаганди, імператор ініціював початок наукового дослідження проблематики походження слов’ян. Так, відомий філософ, математик і, як виявилось, історик Г. Лейбніц у ході вивчення цієї проблематики висунув гіпотезу про різне походження слов’ян і росіян. Перші, на його думку, походили від племені сарматів, а другі – від роксолан. Сучасна історична наука вважає обидва цих племені учасниками процесів консолідації східнослов’янських племен. Втім, у контексті аналізованої епохи висновки Г. Лейбніца мали вкрай важливе стратегічне та ідеологічне значення і чи не вперше слушно засвідчували розрізнене походження слов’янських племен і російського етносу.

Російсько-австрійські переговори щодо розмежування сфер впливу тривали досить довго, періодично навіть поєднуючись із локальними військовими протистояннями. Лише після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. в листуванні монархів цих держав – Катерини ІІ та Йосипа ІІ – було вироблено так званий «Грецький проект» (остаточна редакція розроблена в 1782 р.). Суть його декларувалась як вигнання турків із Європи та перерозподіл завойованих ними територіальних надбань. Князівства на Дунаї відповідно до проекту мали утворити Дакію – буферну державу під егідою Російської імперії, яка би усунула існування прямого кордону між Росією і Австрією як джерела територіальних спорів, а також могла би завадити західним державам і Османській імперії у просуванні до південно-східних російських кордонів. Автори проекту окремо наголошували на тому, що створювана держава «не може бути приєднаною ні до Росії, ні до Австрії». Створення Дакії також мало би суттєво спростити Росії контроль над країнами Балкан. Поряд із цим, висувалась ідея створення Грецької (Східної) імперії під головуванням представника російської династії правителів Романових. Втім, унія Російської імперії як такої з цією державою виключалась. Частина Сербії, Боснія і Далмація ставали російськими як компроміс із Австрією. Валахія і Молдова мали залишитися самостійними під управлінням православного монарха. Головною фактичною метою проекту було реальне забезпечення домінантного впливу Російської імперії у Південно-Східній Європі загалом і на Балканах зокрема. Так, не здобуваючи нових територій, росіяни одержували прямий вихід до Чорного і Середземного морів, а також політичний контроль над утвореними на місці османських завоювань напівсамостійними суб’єктами у вигляді буферних державоподібних утворень.

Російський вплив передбачалося посилити ще й за рахунок того, що великі європейські держави розглядали «Грецький проект» як можливий дієвий засіб із нівелювання турецького впливу в регіоні. Пильність європейців щодо російських експансіоністських намірів знижувалась і завдяки тому, що проект декларував відновлення незалежності Греції як колиски античної цивілізації. Однак для самої Росії самостійна грецька держава мала стати основним посередником у торгівлі на Балканах і, відповідно, опорою для поширення економічного та політичного впливу в цьому регіоні. Незважаючи на такі «запобіжні заходи», збурені революційним піднесенням Франції в 1789 р. (проте революційна ситуація почала складатися ще з 1786 р.), західні держави чітко розгледіли в зовнішньополітичному курсі Росії, прихованому за релігійними мотивами, претензії на світове панування. Спроби царського уряду за рахунок привернення уваги світової спільноти до «Грецького проекту» відволікти її від завоювання Кримського Ханства в 1783 р. дали цілком протилежний результат. У західній пресі були викриті справжні наміри самодержавства щодо Балкан, що проросійська історіографія пізніше називала не інакше як «антиросійською пропагандою і спекуляціями». Такий хід подій зумовлював розвиток контрпропаганди з боку Російської імперії. Синхронізована з популярним на той час образом Росії як рятівника в епосі балканських народів, що формувався на хвилі їхнього «національного відродження», вона давала сприятливі для самодержавства результати: для народів Балкан російський імператор був ніким іншим, як визволителем.

Доволі своєрідними поглядами з приводу всесвітнього слов’янського союзу відзначався словацький науковець (дослідник історії та культури слов’янських народів), священнослужитель, політик і письменник Я. Колар. У 1824 р. він видав поему «Донька Слави», де також висунув своєрідний проект слов’янської єдності. Славою автор назвав вигадану богиню – покровительку всіх слов’ян світу. Різні народи ототожнені з відповідними частинами тіла богині: голова – росіяни, тулуб – поляки, руки – чехи, серби, а всі інші слов’яни на правобережжі Дунаю – ноги. Лужицькі серби, словенці та словаки ототожнювалися зі зброєю богині. У свідомості чехів, як і болгар та інших балканських народів, Росія була єдино можливим рятівником усього слов’янства від австрійського та турецького панування. Переклади творів Я. Колара російською мовою (у тому числі, цієї поеми) були широко розповсюдженими в Російській імперії. Загалом у Росії перекладної літератури іноземних авторів поширено не було з огляду на ідеологічні міркування, однак творчість Я. Колара із панславістськими мотивами стала винятком із цього загального правила. У період назрівання нової війни з Туреччиною 1826–1829 рр. розбудити псевдопатріотичні почуття в населення було саме на часі. Власних же декабристів, які проповідували слов’янську єдність, російський каральний апарат переслідував, оскільки в їхній інтерпретації ці ідеї були згубними для самодержавства, однак в інтерпретації Я. Колара вони звучали як політично нейтральні та вигідні для царату.

«Нехай уся Європа падає на коліна перед цим кумиром, голова якого височіє над небесами, а ноги спираються на землю», – закликав Я. Колар, неприховано заявляючи при цьому про зверхність Росії над усіма народами світу. Також він підкреслював, що богиня Слава поєднує в єдиний народ усі слов’янські племена, серед яких називав болгар, сербів, чехів, росіян і поляків. Ареал розселення слов’ян окреслювався від Босфору до Адріатики, який являв собою Всеславію – найбільшу та наймогутнішу мононаціональну імперію у світі. Ця теза суголосна з гіпотезами сучасних західних дослідників про особливий характер «націоналізму» Московського царства, а потім і Російської імперії. Будучи утвореними виключно за рахунок завоювань, ці держави мали фактичний строкатий національний склад, однак за рахунок створюваних царатом ідеологем вони розглядались як «споконвічно» єдиний і цілісний народ. Більше того, Я. Колар пророкував, що така могутність прискорить настання того моменту, коли слов’янство, подібно до річкового потоку, розіллється по всьому світу. Такий висновок чітко відображає історичні закономірності розвитку російського самодержавства. Через ці та інші ліричні образи автор чітко дає зрозуміти, що утвердження та розвиток всесвітньої слов’янської єдності стануть можливими лише під егідою Росії, а будь-які спроби перешкодити цим процесам дістануть рішучий опір. Опосередковано проходить у творі також ідея про те, що російське самодержавство самостійно не вдається до участі у збройних протистояннях із сильнішими суперниками, використовуючи для цього ідеологічно налаштовані слов’янські народи (подані як зброя богині Слави). Фактично Я. Колар створив квінтесенцію російської експансіоністської ідеології, яка існує і до сьогодні.

ДОСИТЬ БУЛО СОЮЗУ РАДЯНСЬКОГО,

«НІ» СОЮЗУ СЛОВ’ЯНСЬКОМУ!

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-