Шендерович та Акунін заходилися повчати українців. Украй невдало
Рівно п'ять років тому вже доводилося сперечатися з Віктором Анатолійовичем – і на сайті Укрінформу у тексті «Російські ліберали: Час нам розходитися і з Шендеровичем. Щодо нової українсько-російської розборки в Мережі», і в «личці» фейсбучного месенджера. Слід віддати йому належне – він не просто чемно вислухав, а й намагався уточнити, прояснити свою позицію. Щоправда, кожен, врешті-решт, все одно стоїть на своєму.
Та цього разу писати йому, викликаючи на розмову, навіть не намагатимуся. Видається безглуздим, бо віє від нового тексту Шендеровича таким собі всезнанням, майже месіанським.
ВЕРСІЯ «СПРАВЖНЬОЇ росії»: АГРЕСОР – ЛИШЕ путін
Отже, в неділю в інтернет-журналі «Справжня росія» вийшов матеріал Віктора Шендеровича «Самостояння людини...».
Але спершу кілька слів про благодійну організацію «Справжня росія», яка видає однойменний журнал, – це важливо. Ось як пояснює її створення: «Військове вторгнення путіна в Україну вразило і обурило багатьох людей російської культури як у самій росії, так і в усьому світі. У відповідь на розв'язане путінським режимом кровопролиття письменник Боріс Акунін, актор Міхаіл Баришніков та економіст Сєргєй Гурієв заснували «Справжню росію», яку очолив Олег Радзінський. Благодійна організація допомагає постраждалим від цієї війни та об'єднує всіх людей російської культури, які виступають проти злочинної військової агресії».
Щира дяка за допомогу! Але щось у наведених словах напружує, шкребе… Ось що – дефініції, визначення: «військове вторгнення путіна», «розв'язане путінським режимом кровопролиття», «злочинної військової агресії». Чия вина? - путіна, путінського режиму! І осторонь - розуміння того, що ще є величезна країна-агресорка на ім'я росія.
Дивимося далі: «Ми підтримуємо Україну та виступаємо за негайне припинення злочинної війни, розв'язаної путіним проти суверенної держави. Ми вважаємо, що путін не говорить і не діє від імені всіх росіян і людей російської культури, і що справжня росія не дорівнює путіну».
Так, знову винен путін. І потім прояснення наявної назви – «справжня росія ≠ путін». Ну, припустімо, так – «путін не говорить і не діє від імені всіх росіян». Добре, а чи можна сказати, що він говорить та діє від імені «більшості росіян»? Так можна! Адже в росії, на відміну від білорусі, не бувало протестів, в яких брало участь більше як 10% населення. І як стверджують соціологи-політологи, якщо об'єктивно, більшість населення росії його підтримує ...
Тобто з маніфесту «Справжньої росії» можна зрозуміти, що позиція організації – у перенесенні провини за нинішню війну на путіна, його режим, і паралельно – зняття відповідальності з росії, росіян. За їхньою логікою: «путін = агресор», але оскільки «росія ≠ путін», то отже, «росія ≠ агресор».
І коли я тут щось і спрощую, то лише дещицю. А точніше – просто проговорюю недоказане. Зрештою, «Це війна путіна, а не російського народу» нам часто-густо доводилося чути і від провідних європейських політиків.
ТЕКСТ ШЕНДЕРОВИЧА, РЕКЛАМА АКУНІНА, ВІДПОВІДЬ ХЕРСОНСЬКОГО
Акуніну-Чхартишвілі текст «Самостояння людини...» видався настільки концептуально важливим, що, запощуючи його, зробив таке вступне слово: «У журналі "Справжньої росії" текст Віктора Шендеровича, який говорить про "катастрофічний розрив між росіянами та українцями". Віктор Анатолійович намагається зробити, мабуть, неможливе: за допомогою раціональних аргументів переконувати тих, хто кричить від гніву та болю. Але робити це все одно потрібно».
Розмах у автора, а також промоутера й направду месіанського рівня: «Намагається зробити, напевне, неможливе… Але це все одно необхідно». Далі наведено ключову, на думку Акуніна, цитату із Шендеровича, достатньо довгу. Але ось два найсумнівніші уривки з неї:
1. «Щойно ви, в роздратуванні від якогось ім’ярека і орієнтуючись на його приналежність до якоїсь групи, перейшли від нього до цієї групи і поставили собі питання: які взагалі ці росіяни (євреї, мусульмани, шотландці, лікарі, азіати, геї, маври...) – будьте певні: ви зробили крок у бік погрому! Ваша лють перетворюється на режим установки «Град» і готова бити по площах». (Це українці зробили «крок у бік погрому»? І що за несмак, дурна метафора з установкою «Град» щодо українців, які регулярно перебувають під її ударами – і зовсім не метафорично? – О.К.)
2. «А брудні, проносні і, називаючи речі своїми іменами, нацистські розмови про рабський російський народ, які я читаю в товарній кількості останніми місяцями, – лише посилюють поточну катастрофу. Вони відводять удар від путіна і роблять його переможцем у підлій справі, яку він затіяв. Я не думав, що це треба пояснювати, але ось – треба, виявляється...». (І знову разючий збій письменницького «внутрішнього слуху» – навіщо цей менторський тон в останньому реченні: що ж ви, дорогі українці, яких обстрілюють: я з вами як з дорослими, а ви, як діти малі… Ну і звинувачення українців у «нацистських промовах» у масовій/«товарній» кількості – це вже взагалі за межами розуміння).
Український поет Борис Херсонський, прочитавши це все, відреагував постом, сповненим холодної, стримуваної люті: «Дорогі «хороші російські» ліберали, які втекли з росії, прошу вас – ніколи не називайте радикальні висловлювання моїх співгромадян "нацистськими". А якщо не можете – повертайтеся на батьківщину, – вам знайдуть місце в одному з ТВ-шоу. Я просто дуже, дуже засмучений».
Ну, власне, на цьому блискуча спроба Шендеровича-Акуніна поговорити про «катастрофічний розрив між росіянами та українцями» та ще, мабуть, якось залатати його, провалилася… Втім, ні. Шендерович ще прийшов до Херсонського з уточненнями: «Я теж буваю вкрай засмучений – нацистськими висловлюваннями. Зокрема – з боку українців. І не дуже розумію, чому не можна називати речі своїми іменами». Херсонський пояснив: «Ех, Вікторе. Якщо стисло – лексичний збіг із риторикою російських пропагандистів. Нацисти, погроми <…> Про народ (російський, – ред.)... Можна згадати про те, що писав про народ Бунін у щоденниках. Не кажучи вже про "прощай, немытая россия". Або – ближче – "Ненавистная моя родина, нет тоскливей твоих ночей" (Ратушинська до навернення в путінізм)... Загалом, не час нас повчати – російськомовних євреїв України, етнічних українців, кримських татар... Досить нам уроків війни».
«Ех, Віктор» не відповів.
ВІЙНА НЕ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА, А… ХОРОШИХ І ПОГАНИХ
Текст Шендеровича не весь поганий. У ньому трохи більше ніж 17 тис. знаків. Перша частина, понад 7 тис. - про генезу путіна з 1999 року по 2022-й. Друга починається з констатації розбратів у російській опозиції (1 тис. знаків). Може, на цьому варто було б зосередитися? Аж ні, – понад половина всього матеріалу (9 тис.) звернена до українців.
Віктор Анатолійович, безперечно, співчуває нам, і, звісно, на нашому боці. Але… Від початку, не відчуваючи ущербності своєї вихідної позиції, він переходить до моралізаторства, з внутрішньою впевненістю, що буде так само логічно, куражно та переможно, як у будь-якій новій програмі «Эхо москвы». Насправді ж «українська» частина тексту – рідкісна плутанина та нелогічність.
Шендерович довільно зміщує межі нинішнього протистояння – з російсько-української війни, яка реально триває, на якусь війну добрих (моральних) та поганих (аморальних) людей. Але далі - стоп! Міркувати про те, що в цій чорно-білій війні по той кордон українсько-російського фронту людей поганих (аморальних, рабських тощо) більше?.. Ні-ні-ні! З Україною воює путін, у крайньому разі – путінський режим. А про держави і народи говорити не можна в принципі – інакше це буде «нацистське висловлювання», яке прямо веде до «погромів».
У цьому сенсі текст Шендеровича характерний для російських лібералів, які не відчули зламу буття після 24 лютого. Вони залишилися жити у світі «нормальної росії», в якій «безліч прекрасних людей». У цьому конструкті «справжня росія» – це вони, а решта – «несправжня». Очевидна – і кривава – суперечність, що «несправжня росія» воює справжніми ракетами, снарядами та стотисячними арміями, залишається якось на периферії погляду. При цьому «добре-російський» аргумент «Ми – не нація рабів» повторюється настільки часто і злагоджено, що вже починає нагадувати сцену з вистави часів «відлиги» з тупотом великої масовки: «А що я міг зробити один?». Так, у росії з 24 лютого 15 тисяч людей за антивоєнні висловлювання різного роду зазнали переслідувань. Вони заслуговують на повагу. Але це не скасовує щільності шеренги та принципової байдужості переважно рабської частини 140-мільйонної країни.
Шендерович – зазвичай тонко відчуває та чудово формулює. Прикро, що йому наразі так системно і послідовно зраджує почуття міри й такту. У 2014 році він жорстко і чітко провів аналогію між Олімпіадою-1936 і порівняв путінську росію з 3-м рейхом. Згодом він часто розмірковував про колективну відповідальність і персональну вину… Та й у цьому тексті теж начебто говорить, але якось побіжно, нескладно. І тут же звинувачує українців за слова ненависті, що кидають в обличчя окупантам і вбивцям на тлі окупації та вбивств, що тривають. Вибачте, але навіть по-західному толерантні соціальні мережі після 24 лютого закликали ставитися до цього поблажливо.
ЙМОВІРНІ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ ПРОМОВ ШЕНДЕРОВИЧА
При цьому відбувається плутанина в поняттях – нація, національність, етнос. Адже українці (тобто політична нація, в якій більшість становлять етнічні українці) кидають це звинувачення агресорам росіянам (у широкому розумінні – як політичній нації, яка хоч і не сформувалася, включає безліч етносів, але, природно, з переважанням етнічних росіян). Якщо розглядати ситуацію таким чином, то звинувачення у чомусь «нацистському» взагалі позбавлене будь-якого сенсу.
Слова Віктора Шендеровича (та інших) про українські «нацистські висловлювання» та очікувані «погроми», вживані часто, виявляються не такими й безпечними – у політичному та дипломатичному сенсах. Це фактично повтор на новому оберті кампаній Венедиктова, який роками ніс у маси пургу путіна про «Сребреницю на Донбасі», якщо звідти підуть російські частини (здається, у 2015-2016 рр. і Шендерович говорив щось подібне про Крим). Напередодні важкої у всіх сенсах зими проплачені «корисні ідіоти» в Європі з радістю підхоплять подібні тези як виправдання для примусу України до миру/поразки в рамках Мінська-3 (4, 5…).
Поки що ж суть у тому, що Україні та українцям загрожує геноцид, повне винищення української ідентичності! І те, що ця війна на знищення ведеться не з расових/генетичних підстав, а з соціокультурних, не змінює антилюдської сутності планів руського/російського геноциду. З цього боку нацистських висловлювань та погромів (без лапок) – у надлишку. А з українського боку – нічого подібного немає в принципі, лише єднання (зокрема міжетнічне – політичної нації) та запеклий опір. При цьому, повторюся, ненавидіти окупанта – це нормально.
Шендерович у полеміці та публіцистиці любить повторювати слова Померанца: «Диявол починається з піни на губах ангела, який вступив у бій за святу праву справу». І, здається, заповторювався. Проблема в тому, що від частого використання слова не лише затираються, а й стають догмою для того, хто користується ними. При тому, що вони, хоч і є красивою, яскравою метафорою, самі по собі не дуже точні і вже точно не універсальні.
Сьогодні, коли українці напружено борються за своє існування, воюючи з безжалісним і безапеляційним ворогом, який перевершує масою та силою, прискіпливо шукати піну люті на губах українців – тупо, безглуздо і, вибачте, підло.
ТОМАС МАНН ВВАЖАВ ПРАВИЛЬНИМ ГОВОРИТИ ПРО РАБСТВО НІМЦІВ
Якщо ж продовжити порівняння з 3-м рейхом… Ось що Томас Манн писав про рабських німців у 1939 році (але до початку війни): «Німець став рабом фашистської держави, лише виконавцем функцій тоталітарної політики. Він упав так низько, що запитуєш себе, чи зможе він підвестися». Паралельно Манн теж говорить про безліч незгодних із тоталітарною владою. Він із захопленням (можливо, навіть надлишковим) описує, як у німецьких театрах у шиллерівському «Дон Карлосі» після слів: «Пане, дайте людям свободу думки!» лунають громові оплески. Так затероризований «народ користується словом поета, щоб урятувати перед світом свою духовну честь і заявити, що не хоче бути рабом». Не хоче, але за фактом (див. вище), у переважній масі, таким є. Ну а пізніше, після початку війни, Манн, здається, не забороняв атакованим народам – полякам, бельгійцям, голландцям – говорити про рабський стан німців…
До речі, фінальні слова про німця, який упав так низько, що незрозуміло, «чи він зможе підвестися», викликали спогад про недавній пост Ксенії Ларіної, яка також спричинила велику суперечку: «Мені здається, що найбільша помилка руських, росіян, – у тому, що ми не усвідомлюємо, що нас немає. Не усвідомлюємо головного: нас більше немає. Ми не лише поза правовим полем, ми - поза полем людства. Ми маємо це прийняти». Така російська моральна максима - теж перебільшення. Однак вона не тільки йде від себе, а й спрямована на себе. А не на напружений пошук гріхів в українцях, які б'ються. Українцям зараз треба вижити та перемогти. А заяви, що повторюють тези розпропу, лише зміцнюють нас у тому, що слова «хороші росіяни» на початку надійніше брати в лапки. А знімати ці лапки - згодом, на кожному конкретному прикладі.
ВИКРЕСЛЕНЕ «САМОСТОЯННЯ ЛЮДИНИ» ЯК ДІАГНОЗ
І насамкінець – про заголовок статті Шендеровича, сутність якого підкреслено у фіналі: «Тим важливіша опора на прості речі — солідарність, співчуття, ясний розум, вміння відокремлювати зерна від полови та добро від зла. Тим важливіше пушкінське «самостояння людини, запорука величі його».
Звісно, ну як же без «нашого/їхнього всьо» Олександра Сергійовича. Це ніби протягом попереднього абзацу з тексту Шендеровича: «Потужна відсіч, яку вона (путінська влада, – ред.) отримала від України, – найважчий удар для путінської імперії. Але зустрічна українська ненависть, що здетонувала ненавистю до всієї російської культури (і російського, давно взятого в заручники, народу) – солодка булочка для негідників, які правлять у росії!». (Тут ще дуже хороша ось ця речитативна, переконлива щільність повторень: «путінська влада», «путінська імперія», «негідники, що правлять у росії», «взятий у заручники народ». Ну і застаріле для нас ще в 2014 році: «Не говоріть те, не робіть це! Цим можуть скористатися путін і його пропаганда!" ). Вражає, але думки зануритися глибше в імперський дискурс російської культури у Шендеровича чомусь не виникає. Британці, французи, іспанці та інші це вже зробили, росіяни – і не починали).
Але повернімося до віршів. Шендерович виводить пушкінське "самостояння людини" з чудових речей - "солідарності, співчуття, ясного розуму" ... А давайте глянемо, з чого випливає воно у самого Пушкіна:
«Два чувства дивно близки нам, // В них обретает сердце пищу: // Любовь к родному пепелищу, // Любовь к отеческим гробам.
На них основано от века // По воле бога самого // Самостоянье человека, // Залог величия его».
Тобто, як на Пушкіна, запорука величі людини та її «самостояння» не в ясному розумі й не в навколишній дійсності, а в архаїці, любові до батьківщини. Це, звісно, святе почуття. Але ж як добре і точно така пафосна російськомовна фразеологія резонує з путінськими «історичними» обґрунтуваннями війни, що триває… Але й це ще не все з наведеною Шендеровичем цитатою. У 1830 році «сонце російської поезії» поміркувало і все це величне «самостояння людини» викреслило, і тоді вірш набув такого вигляду:
«Два чувства дивно близки нам, // В них обретает сердце пищу: // Любовь к родному пепелищу, // Любовь к отеческим гробам.
Животворящая святыня! // Земля была б без них мертва, // Как ....... пустыня // И как алтарь без божества».
Овва!… Зовсім уже без особистісного, без «людини» та її «величі», зате з настирливою, бездумною, колективістською та негативістською архаїзацією: «святыня – без них пустыня», «без них мертва – алтарь без божества». І як же сучасно звучить це для нинішньої росії – просто епіграф до ходи «Безсмертного полку», а також збірки творів, присвячених спецоперації «ZOV».
Але тут спливають у пам’яті інші класичні рядки, близькі за «дивною» світоглядною тональністю – уродженця Калінінграда Іммануїла Канта: «Дві речі наповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом і благоговінням, що частіше й триваліше ми розмірковуємо про них, – це зоряне небо і моральний закон у мені».
Просто порівняйте глибину та силу. У Пушкіна «людина» вивітрилася, залишилося тільки «нам» і «пожива серцю» без розуму. У Канта – «міркуємо ми», але «небо наді мною» та «закон у мені». Ідеальне співвідношення «ми-я». У Канта – макрокосмос та мікрокосмос, поєднані через «Я». Але також – поєднання етики, естетики, наукового пізнання. У Пушкіна – «рідне згарище», тобто домашнє огнище, дім, земля навколо нього, що дісталися у спадок, і «батьківські труни» у тій само землі. Тобто двічі – про те саме.
Так ось воно! Земля, територія – це, здається, ключове! Достатньо кількох нашарувань імперських «батьківських трун», тобто поколінь, щоб будь-яка захоплена раніше територія стала для росіян «святинею», за яку не шкода покласти десятки тисяч нових трун, «батьківських», «синівських», «братських».
Може, через таку філософічну різницю народ Канта, який впав у рабство, визнавав це і з такого становища вирвався. Народ Пушкіна, який впав у рабство, поки що і визнавати того не хоче. А коли вибереться? І чи вибереться?
Олег Кудрін, Рига.
