Статті з функцією «сигнальної ракети». Чи для маскування диктаторських психічних розладів?

Статті з функцією «сигнальної ракети». Чи для маскування диктаторських психічних розладів?

Укрінформ
Як приховуються явища скочування держави до диктатури осіб пресенільного віку

Публіцистика в Росії давно стала інструментом інформаційних гібридних впливів, механізмом поширення кремлівського наративу. Однак серед російського пропагандистського мотлоху височіють окремі ”твори”, які завчасно призначені для максимального медійного розголосу. Резонанс пояснюється просто – дивись, хто є авторами.

Таких ”опусів” у російському інформативному просторі в останній час помітно, як мінімум, три.

Перший, і головний – ”Об историческом единстве русских и украинцев” (12 липня 2021 року). Автор – В.В. Путін.

Друга стаття підписана заступником голови РБ РФ Д. Медвєдєвим – Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством” (11 жовтня 2021 року, видавництво ”Коммерсант”).

Детальний аналіз і прихований зміст цих статей викладено в попередніх публікаціях ”ТІАР”, досконало підготовлених Н.Тимошенко.

Незважаючи на серйозний тон статей, вони ніби слідують жартівливому заклику Бориса Єльцина: ”Утром проснулся – подумай об Украине!”.

Мудро, бо з часу так званої Переяславської ради Московія без київських земель відчувала себе недоліпленою і недоцивілізованою. Хоча ніхто з істориків ніколи не бачив тексту Договору про возз’єднання, або будь-якого подібного документу із Переяслава (бо його й не існувало), комплекс ”безрукості” без України маніфестує по Москві по даний час.

Отож, такі важливі публіцистичні твори, та ще й таких авторів, мають відігравати роль сигнальної ракети, яка освітлює темряву міждержавних відносин і, водночас, просвітляє уми громадян РФ.

Наприклад, статтю Путіна було зобов’язано вивчати у військовий частинах російської армії. 

Третій ”опус” особливий, його автор – зовсім не VIP-персона. Точніше – колишня персона. Владислав Сурков – вже рік як не на державній службі. Тихо сам з собою веде дискусію на власному сайті ”Актуальные комментарии”.

Всі пам’ятають, що він майже двадцять років був поруч із Путіним, займав високі державні посади, був куратором внутрішньої політики Російської Федерації. Потім його викинули з політикуму, прийняв відро помиїв на свою голову від злорадних колег і став публіцистом-філософом.

Але колишніх чекістів не буває. В липні 2021 року Сурков дав інтерв’ю ”Financial Times”, в якому ”запатентував” нову істину:”Передозировка свободы смертельна для государства”.

Щоб добитися такої відвертості, система російської влади мусила ”переламати” психіку юнака, що народився в чеченському селі, змінив прізвище із Дудаєв на Сурков, проник у сферу діяльності М.Ходорковського та Б.Березовського, а потім, після ув’язнення одного і загадкової смерті другого, досяг вершини – став помічником самого Путіна.

І ось останній шедевр – стаття ”Куда делся хаос? Распаковка стабильности”. Розповідати детально про неї немає необхідності, зацікавленим варто її просто прочитати.

Хоч просто зрозуміти – важко. Вона – про закони термодинаміки, ентропію, теореми австрійського математика Геделя і про філософію Гегеля. Для чого таке перевантаження?

Все просто – щоб нестандартними аргументами безплідного мудрування досягти визнання його ”геніальної ідеї” – про експорт хаосу із Росії в закордоння. ”Экспортировать хаос для утилизации на чужой территории!”

”На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами”. 

Закінчується публіцистична філософія Суркова таким політичним висновком: ”Россия будет расширяться не потому, что это хорошо, и не потому, что это плохо, а потому, что это – физика”.

Коли єдине, що Росія може принести світові – це війна

Стаття викликала достатньо велику кількість коментарів. Найбільше – в Росії, меншою мірою – в Україні.

У Росії думки розділились. Провладні російські медіа статтю хвалили, цитували і мимохіть зауважували, що в Україні таких ерудованих авторів немає і близько.

Ліберальні та вцілілі демократичні автори – навпаки – не шкодували критичних стріл: ”псевдоинтеллигентная пурга”, ”графоманский стиль”, ”великий мыслитель за хороший бюджет” і т.п. 

І одні, й інші сходяться на думці, що це спроба нагадати про себе, а пишучи про ”золотий вік” правління Путіна – вклонитись та ще й прогнутись перед господарем.

Українські оглядачі, розуміючи, що подібні статті без вказівки не пишуться і не резонують у суспільстві, висловлюють зрозумілу тривогу. Дехто навіть порівнює публікацію з книгою ”Майн кампф”, інші говорять про передчуття нападу РФ на сусідні країни. 

Але є ще одна причина публікації такої статті, вона схована не в політичних або фізичних закономірностях, а в психології, точніше навіть – патопсихології.

За словами голови Державної думи РФ В’ячеслава Володіна, «Росія – це Путін…». Таке твердження ніби підігрує самолюбству ВВП, але з іншого боку – уся світова і внутрішня критика Російської держави фокусується на одному можновладцеві. І так усі 20 років, відмитися неможливо. 

Психологічні характеристики вождя динамічно змінюються в бік чітко видимої акцентуації. Якої?

Щоб повніше відповісти на це питання, варто порівняти його із симетричним відображенням – іншим диктатором з 20-річним стажем ”вождювання” А.Лукашенком. Симетрія, звичайно, не в антропометричних даних, а в спорідненій ментальності.

По-перше, кожен з них здійснює управління державою одноособово, трактуючи міжнародне право, конвенції, процедури чи цивілізовані політичні стандарти як щось вторинне, не істотне, розглядаючи усе це через призму власного уявлення про Realpolitik.

По-друге, метою політичної діяльності обох є, в нинішній час, не стільки турбота про благополуччя свого народу, як ”свербляча” потреба у визнанні.

Для Путіна, якого турбує фантомний біль від розпаду СРСР, визнання означає його особистий вирішальний вклад у відновлення Союзу. Для Лукашенка простіше – хоча б умовна, нехай зневажлива, але легалізація його правління.

По-третє, обоє обрали як базисний політичний метод – демонстраційну непередбачуваність. Почали грати роль ”скажених акторів” у світовій політиці, яких треба оточити спеціальною увагою і доглядом, аби вони, не дай Боже, не втнули чогось нерозумного.

Дехто з європейських політиків повторює тезу про ”спритність” Лукашенка, до якого двічі телефонувала А.Меркель, а з Європи надійшло 700 тис. євро для утримання мігрантів, що прибули в Білорусь. Інші вказують на далекоглядність стратегії Путіна. 

Насправді, немає жодної логічної політики ”на благо народу”, є череда створених і підтримуваних кризових явищ і пошук у каламутній воді ad hoc виразної користі для себе.

Простіше – розуміння політики виключно як техніки утримання при владі. Реальні цивілізаційні виклики сьогодення, що болісно проявляться у майбутньому, такі як кліматичні, демографічні, суспільні, енергетичні, медико-етичні й інші, – відступають перед тактикою втіхи від знищення опонентів та сатисфакції при підйомах рейтингу. 

Сурков у своїй статті покликаний маскувати ознаки патологічного мислення, замилити відчуття страху диктаторів за скоєне і приховати явища скочування держав до диктатури осіб пресенільного віку.

Для цього й використав ”жуйку ідей” із термодинаміки, філософії, історії. Мовляв, винуваті в агресії не диктатор і прислуга, а тільки фізика.

Сергій Шевчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-