Європа: Від політики правил до політики подій

Нідерландський історик Луук ван Мідделаар, який працював також помічником голови Європейської ради Германа ван Ромпея, у своїй книзі “Нова політика Європи: десять років політичних криз” (Пер. з англ. Олексія Панича. Видавництво Дух і літера, 2021) представив залаштунковий погляд на новітню історію Європейського Союзу. Окремий розділ присвячений ролі України. За його твердженням: «Предметом цієї книги є європейська політика подій із її суперечками, невдачами та конфліктами».  

«Нова політика Європи: десять років політичних криз» сприймається як відверто розказана історія чотирьох європейських потрясінь: фінансова криза та грецьке випробування євро, наплив понад мільйона біженців у ЄС, Україна між Москвою та Брюсселем, Brexit у Великій Британії та вибори Трампа в США як «досягнення» британських і американських виборців. Луук ван Мідделаар проводить читача крізь геополітичні події, що відбулися на початку ХХІ століття, спираючись на документи, описуючи роль міжнародних інституцій, не уникаючи характеристик європейських лідерів.

Формально текст виглядає як історичний наратив, частково іронічний з майстерно вжитими метафорами і порівняннями. Враження після прочитання – цікавий формат, нагадує модернізовану драму, але розтягнуту в часі: значно довшу за шекспірівські трагедії. Спрощуючи характеристики європейських інституцій (очевидно для розуміння читачів), ван Мідделаар використовує, часом, театральну лексику та придумує три стилі для політичного євротеатру: «залаштункова деполітизація, сценічна парламентаризація та сценічні саміти».

Свої теоретичні міркування ван Мідделаар доповнює подробицями спонтанних, іноді, здається, продуманих інтриг, що передують прийняттю відповідальних рішень дієвцями ЄС.

Динамічною є оповідь про те, як керівники держав, членів ЄС, під егідою Європейської ради виробляли спільну політичну відповідальність у збереженні євро, що й було політикою подій. На євросоюзівську тактику  гостро реагують західні медіа. Критикуючи публічну комунікацію європейських лідерів, що іноді була провальною в стратегічному плані, автор зауважує на їхньому вмінні імпровізувати на публіку, вибирати переконливі меседжі. Він образно розповідає про суть зовнішньої політики ЄС «у посткомуністичному кліматі Європи», що магнетично вабив інші країни. А Романо Проді, тодішній президент Єврокомісії вважав, що це буде «ширша Європа», з «політикою сусідства». Однак, як стверджує автор, з різних причин приз приєднання до ЄС очікував не всіх. Динамічний прогрес і цивілізованість держав спільноти межували з бюрократизмом міжнародних інституцій, де «стратегічна безтурботність йшла пліч-о-пліч з геополітичною бездіяльністю».

Історик частково не поділяє повільність інституцій ЄС у прийнятті стратегічних рішень щодо припинення російської агресії та звільнення захоплених українських територій у Луганській та Донецькій областях, анексії Росією Криму. Не забуває він також згадати, як Париж і Берлін виступили проти вступу в НАТО Грузії та України. Як євросоюзівські дипломати повторювали «єзуїтську формулу», за якою ховалися гальмівні процеси, а сама формула звучала дещо лицемірно: «Ми визнаємо ваші європейські прагнення». Структуруючи події як чотири ключові моменти української історії у ХХІ столітті, вважає визначальними: саміт у Вільнюсі, Євромайдан у Києві, територіальну експансію РФ та захоплення Криму, перемовини лідерів ЄС про стримування збройного конфлікту. На думку ван Мідделаарa: «Від 2014 року Україна стала жертвою цих двох дискурсів – лицемірства із заплющеними очима та брутального насильства». Коментуючи подробиці залаштункової поведінки очільників держав та чиновників ЄС він вдається до  іронії в критичних оцінках, залишаючи без повної відповіді питання: чи є самостійною у своїх рішеннях Європа, чи «затиснутою між Америкою і Росією».

Можна стверджувати, що розділ «Перемовини: українська криза» написаний під гаслом: «… конфлікт із Москвою стосується місця України в континентальному устрої, а також того, чи вона колись стане членом Євросоюзу, а отже, стосується зовнішнього кордону та ідентичності Євросоюзу». Автор оперує доступними йому матеріалами й документами, що створювалися й затверджувалися у керівних органах ЄС, враженнями від перемовин, дипломатичних зустрічей, самітів, учасником яких він був.

Це пояснює появу хибних аспектів Мінських домовленостей, що проявилися у пропозиціях змін до Конституції України та виборів на окупованих територіях. Посилаючись на думку Ангели Меркель, він пише, що «Захід не мав волі до виграшу, а Росія не воліла програвати». І якщо в наративних тлумаченнях Луука ван Мідделаара зустрічаємо риторику, властиву російським медіа, то це наслідок відставання української інтерпретації російської агресії у англомовному медійному полі.

Деякі визначення залишаються у площині сприйняття їх автором.  Є у тексті неточність формулювань: «проросійські повстанці», «українська громадянська війна», «конфлікт в Україні». Заплутаними є міркування ван Мідделаара про «культурний розлом», «розділові лінії» між «українськомовними та російськомовними мешканцями». Такі узагальнення, мабуть, з’явилися у тексті через брак нешаблонної інформації про український дискурс, незнання результатів соціологічних досліджень про формування українських національних інтересів, відсутність на Заході наукового сучасного трактування подій в Україні, що стосувалися європейської та євроатлантичної інтеграції. Загалом же позитивно, що історик відважно аналізує інтереси Євросоюзу і США в оцінках військових дій РФ на східному кордоні України та щодо анексії Росією Криму. Коли пишуться ці рядки, триває восьмий рік російсько-української війни. Одна з причин її затяжного трагізму для українців прочитується у висновку історика: «Ми, європейці, граємо не задля перемоги, а задля мінімізації втрат».

До речі, свого часу європарламентар Леонідас Донскіс писав і повторював: «Захід може вплинути на Росію, але він її не змінить». Такий лейтмотив присутній і в книзі Луука ван Мідделаара. Це дає підстави глибше замислитися про європейське майбутнє України в обрисах мінливого ХХІ століття.

Богдана Носова, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент Інституту журналістики КНУ імені Т. Шевченка

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства