Вибори у Вірменії: що сказали виборці та чи почує їх Пашинян?

Вибори у Вірменії: що сказали виборці та чи почує їх Пашинян?

Укрінформ
53% проти 21%! Чинна влада, яка програла війну непримиренному противнику, несподівано перемогла опозицію з розгромним рахунком

Відома істина: ніхто не може зайти так далеко, як той, хто не знає куди йти. Здається, оголошені підсумки виборів у Вірменії розставили певні акценти та перевели політичний процес у країні в нову якість. Другом Україні держава, намертво зв’язана з Кремлем геополітичними стереотипами, від цього не стане. Шанси на подолання цих стереотипів – це окрема розмова. А зараз ми не про те. Сказати впевнено, що це голосування розв’язало головні протиріччя у вірменському суспільстві - буде очевидним перебільшенням. Скоріш правдивою буде така теза: Вірменія остаточно втомилася від своєї політичної еліти, і такий вибір – це сигнал про те, що люди хочуть миру, спокою та просто покращення рівня свого життя, а не політиканства, зав’язаного на «дружбі» зі світовим ізгоєм, агресором та порушником всіх норм пристойності у міжнародній політиці. Древній народ уже дуже давно потребує якраз стабільності таких норм. І не сказати, щоби вірменські політики наблизилися до реалізації таких розрахунків.

Втім, які є в країні політики – такі вже є, і їхня якість – це питання як до суспільства, так і для самої еліти: як же ж так стається, що не приходить та сама нова генерація, що могла б розпрощатися із спадком пострадянських 90-х та подивитися на реалії Вірменії та навколо неї все ж таки поглядом сучасності та, як не прикро, давно визнаної ганебною та безперспективною реал-політік?

Між війною, Путіним та Арцахом

Історія призначення дострокових виборів у Вірменії тягнеться від 10 листопада 2020 року, коли голова уряду Нікол Пашинян був змушений підписати тристоронню угоду про припинення вогню з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим за посередництва президента Росії Путіна та з закулісною присутністю керманича Туреччини Реджепа Ердогана. Ця угода  фактично засвідчувала поразку Вірменії у прямому військовому зіткненні з Азербайджаном та фіксувала втрату контролю над районами безпосередньо азербайджанської території, утримуваних навколо Карабаху/Арцаху, так і – значної території самого анклаву. Це було сприйнято вірменським суспільством вкрай болісно – в Єревані не вщухали протести, мітингувальники проривалися до будинків парламенту та уряду, навіть – побили спікера Національних зборів. З’явилася знову на вулицях опозиція. Взимку-навесні цього року голова уряду перейшов у відкрите протистояння із збройними силами та генштабом армії.

Але якщо розібратися, загроза для Пашиняна була, власне, одна – Роберт Кочарян - колишній президент та генерал, ще й особистий друг Путіна, якого чинний прем’єр безрезультатно намагався посадити за грати з 2018 року. Політична складова цих переслідувань грала якраз на користь Кочаряна: він гуртував навколо себе і розлючених поразкою у війні, і ображених відсутністю суттєвих економічних покращень при уряді Пашиняна.

Роберт Кочарян та Серж Саргсян
Роберт Кочарян та Серж Саргсян

Звісно, Карабах/Арцах, подальша геополітична орієнтація країни а не економіка, стали головними темами виборчої кампанії. Опозиція  - а окрім блоку «Вірменія» на чолі з Кочаряном найбільш помітною її частиною став ще один прокремлівський блок «Маю честь» на чолі із ще одним екс-президентом Сержем Саргсяном (до речі, це розмежування колишніх найближчих соратників не можна не визначити як яскраве підтвердження кланової сутності вірменської політики) – обрала найпростішу стратегію: підкреслювати некомпетентність Пашиняна в усіх питаннях, наголошувати на його «насправді прозахідній» орієнтації з її наслідком – програшем у війні та, головне, його неспроможність налагодити «рятівні» стосунки із Росією. Натомість, Кочарян нагадував, що саме за його правління відносини із Москвою були чи не ідеальні, та й зараз – саме із Кочаряном Путін підтримує дружні стосунки. А іншого союзника у Вірменії поблизу, нібито, зараз й нема.

Втім, Ніколу Пашиняну було що на це відповісти: він і сам після поразки зачастив до Москви, де вів перемовини із російським керівництвом про поглиблення співпраці, зокрема, в рамках ОДКБ та ЄАЕС. Тож загалом, складалося враження, що боротьба ведеться між помірковано московськими (Пашинян) та непристойно московськими (Кочарян-Саргсян) силами, а реальної проєвропейської альтернативи немає взагалі. Соціологія в останній місяць демонструвала, що рейтинги партії Пашиняна «Громадянська угода» коливаються в межах 25%, тоді як блок Кочаряна «Вірменія» достатньо стрімко зростав з майже 10% до тих самих 25% симпатіків згідно із різними підрахунками. Втім, умови пандемії змушували соціологів робити опитування по телефону, тому у відвертість респондентів повірити було важко.

Пашинян був, Пашинян є, Пашинян буде?

Перед днем голосування і Пашинян, і Кочарян провели масові заходи в центрі Єревану, країна завмерла в очікуванні розв’язки. І вона виявилася несподіваною, але й водночас дуже простою.

Переконливу перемогу на виборах здобула правляча партія Нікола Пашиняна «Громадянська угода» - 53,92%, або понад 680 тисяч голосів, що дає 71 мандат та монобільшість, далі – із усього 21,04% (майже 270 тисячами голосів) блок Роберта Кочаряна «Вірменія» (29 мандатів). Власне, якщо виходити із закону про вибори, у парламент мали б зайти тільки ці два об’єднання (для партій бар’єр – 5%, для блоків - 7%), але – в законі зазначено, що за будь- якого результату в парламенті не може бути представлено менше трьох партій. Відтак, проходить, хоч із менше ніж 7% - 5,23% і блок «Маю честь» Сержа Саргсяна, у якого буде 7 мандатів.

Чи щось змінилося? Ніби й ні. Вибори пройшли при тій самій явці (49%), що й попередні (48%), перемога, передусім, завдяки провінції - знову за Пашиняном, він може формувати  уряд.

Але, насправді, не все так передбачувано. По-перше, парламент залишають тепер кілька політичних угруповань – передусім, це «Квітуча Вірменія» найбагатшої людини країни Гагіка Царукяна, який встиг побувати партнером як Кочаряна-Саргсяна, так й Пашиняна. І, враховуючи його ресурси, невідомо як він поведеться. По-друге, настрої змінилися: три роки тому на вибори не прийшли прибічники колишньої влади – причому, здебільшого за їх же закликом, мовляв, нехай Пашинян «завалить усе». Тепер ж більшість вірмен не захотіли брати участь у протистоянні двох влад – теперішньої та колишньої, одна з яких не здатна забезпечити військову перемогу, а інша – довела країну до відвертих злиднів, а тепер – напряму говорить про готовність усе здати Москві.

Звісно, зараз опозиція говорить про порушення-фальсифікації, про вимкнення світла під час підрахунку голосів на дільницях, про затримання спостерігачів саме від опозиції під час голосування та підрахунку голосів, про те, що саме на бюлетенях з голосами за опозицію виявилися дефекти та плями, і ЦВК дало розпорядження такі бюлетені не визнавати дійсними. Спостерігачі від БДПЛ ОБСЄ обережно говорять про незначущість цих фактів для загального підсумку, проте, зазначають, що якщо опозиція надасть переконливі аргументи – то думка може й змінитися. Блок «Вірменія» вже заявив про невизнання результатів виборів та подання позову до Конституційного суду.

А переможець – Пашинян – говорить про формування уряду вже найближчим часом та отримання «сталевого мандату» від народу, знову обіцяє, що усі казнокради будуть сидіти. Втім, ця риторика звучить з його вуст ще з 2018 року. Із реалізацією, щоправда, виходить не дуже.

Яким шляхом йти? – ось головне питання

Що треба відзначити як головні результати цих виборів?

Нікол Пашинян і Володимир Путін
Нікол Пашинян і Володимир Путін

Перше. Вірменія та її виборці не хочуть бути чиїмось маріонетками в прямому сенсі слова. Тому й відверто проросійськи сили з опозиції просто прорахувалися у своїй прив’язці до Путіна та Росії і загалом - до іміджа Кочаряна. Люди хочуть не міфічного «захисту за спиною Москви», якого насправді не було і не буде, а реально прорахованої оборонної політики та й гідного життя, без тотальної залежності від кремлівського криміналітету.

Друге. До колективного Заходу теж є традиційні претензії. У нього, як завжди, не доходять руки до цього регіону на світовій мапі. Пошукати, нарешті, якісь інші варіанти та гарантії, крім опори на вічно готову зрадити Росію? Тут на Пашиняна можна хоч якось розраховувати, на відміну від його опонентів. Певні зрушення тут є. Згадати хоча б рішення нової адміністрації США про визнання геноциду вірмен 1915 року. Турки, звісно, роздратовані, але це сигнал.

Третє. Так само нарешті, необхідно переглянути роль потужної вірменської діаспори у внутрішньому житті країни. Там поки що багато по-східному красивих і завзятих слів, які давно потребують трансформації: більше практичної допомоги – менше дидактичної зверхності.

Четверте. Путін програв. Здається, це найважливіше для України, але для вірменів це дуже важливо також. Усьому цьому регіону треба переїжджати у 21 століття. А Путін – це однозначно століття 20-те.

От і вийшло, що «лузера» Пашиняна, хоч і не так вже й хочуть, як коли він приходив до влади три роки тому, але його «папєрєдніків» не хочуть ще більше! Вірмени дали Ніколу Пашиняну другий кредит довіри, тобто – він мав би відчути його на контрасті з провалом «волохатої проросійської» позиції його опонентів. Не стосунки з Путіним головне, народ чекає і на реальні принципові зміни, і просто на покращення життя. На те, щоб нарешті, молодь не їхала з країни, на те, щоб була робота та її гідна оплата, на те, щоб долю країни вирішували її громадяни, а не світова вірменська діаспора чи наскрізь прогнила в корупції «еліта». І тепер вже точно - третього шансу в Пашиняна не буде.

Тим часом…

Отже,  опозиція протестує через поразку, Пашинян – святкує перемогу -  а новий виток вірменської політичної кризи може прийти з іншого напряму. В день голосування російський мільярдер-олігарх вірменського походження Рубен Варданян оголосив про отримання ним вірменського паспорту та початок громадської діяльності на «історичній батьківщині». На чиєму боці він виступить? Чи почне просто власну гру, бо досвід сусідньої Грузії та пана Іванішвілі стимулює?

В день після виборів ще одну несподівану заяву зробив президент Вірменії Армен Саркісян. Він запропонував повернутися до... президентської республіки. Конституцію було змінено на користь парламентської форми правління у 2015 році, робилося це під перехід Сержа Саргсяна з президентського у прем’єрське крісло. І саме ця кон’юнктурна операція у 2018-му привела до масових зворушень та – перемоги революції на чолі із Ніколом Пашиняном. А президент Саркісян, з достатньо обмеженими повноваженнями – це представник старої команди, саме Кочаряна-Саргсяна, більше того – знана постать у світі (довгий час був послом Вірменії в різних європейських країнах) та має авторитет поважного вченого-фізика. На чию користь може зіграти його позиція?

Тож до кінця цього політичного тріллеру Вірменії ще далеко. І головне, чого хотілося б побажати цій колись дружній країні, але досі дружньому народу – це зберегти мир та гідність. На стратегічні виклики мають бути надані й стратегічні відповіді.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-