Ізраїль–Палестина: домовитися не можна воювати
Конфлікт між арабами та євреями на древній землі Палестини/Іудеї став такою собі константою не тільки міжнародної політики, а й життя багатьох поколінь – і не лише на Близькому Сході. Арабський світ – розкиданий по території, ще більшій за мусульманську. Те саме можна сказати й про розсіяння світового єврейства. Тому будь-яке загострення та бойові дії що в Єрусалимі, Тель-Авіві, Ашкелоні чи Хайфі, як і у Газі чи Рамаллі сприймаються у світі вкрай болюче та впливають на інші процеси. Застарілі невирішені питання досі стають приводом до війни, зупинення якої поки не виглядає швидким та простим. Але з часом додаються і свіжі фактори. Наприклад, хтось хоча б запропонував аудит багатомільярдних коштів міжнародної допомоги, які надаються для розвитку територій, а використовуються ХАМАСом на масову закупівлю засобів знищення мирного населення? Але це лише один штрих до картини близькосхідної трагедії – насправді, їх набагато більше.
Незграбність, що грає роль привода
З чого почалося нинішнє загострення? В районі Східного Єрусалиму, що населений переважно арабами, в певному кварталі в вже довгі роки мешкають арабські родини. Проте, до 1948 року ця територія не була позначена як арабська, тим більше на ці території араби переселені були за рішення уряду Йорданії внаслідок першої арабо-єврейської війни. Відтак: ця територія тепер, за ізраїльським законодавством може бути поверненою під юрисдикцію Ізраїлю, але для цього потрібно було рішення суду. Власне, за позовом ізраїльських ортодоксальних релігійних організацій цей позов і був поданий до суду. А суди в Ізраїлі, як відомо, спираються на закон, який він є, і не враховують політичну кон’юнктуру. Тож суд і прийняв рішення, яке передбачало виселення людей з їх домівок. Наближення мусульманських свят тільки посилило негативний ефект.
Далі – почалося: з 7 травня араби почали акції протесту на Храмовій горі поблизу мечеті Аль-Акса, сутички почали ставати кривавими, поліція блокувала священний комплекс як для арабів, так і для євреїв. Дії поліції були реально жорсткими, можна сказати, що на цьому етапі певна «червона лінія» була таки правоохоронцями перетнута, хоча б такою дією як штурм Аль-Акси 8 травня. З іншого боку, палестинці 10 травня обстріляли військову базу біля Єрусалиму, нападники були ліквідовані ізраїльськими військовими.
Апогеєм протистояння стали ракетні обстріли, що почалися теж 10 травня з палестинського боку по Тель-Авіву та Ашкелону, зрозуміло, що Ізраїль відповів на них такими самими, але куди більш влучними запусками ракет по Газі та базам ХАМАСу. Рахунок загиблих також звичний – 83 особи серед палестинців проти 5 на території Ізраїлю, рахунок постраждалих наближається до тисячі осіб з обох боків. Проте важливою особливістю нинішнього загострення є те, що воно перекинулося майже на всі міста країни, де є змішане населення – палають автівки та кафе євреїв, так само – як і крамниці арабів, фізичне протистояння вилилося на вулиці. Здається, цього разуу конфлікт не вдасться вирішити швидко та суто військовими засобами…
Хто і з ким воює та чому це так важливо?
Треба зауважити, що усі зіткнення арабів та євреїв останні півтора десятиріччя відбуваються між Ізраїлем як державою та угрупованням ХАМАС. В значній частині країн світу (і в США, і у більшості країн ЄС, і в РФ) воно визнане як терористичне. Проте, саме ХАМАС, а точніше його політичне крило є реальною владою в Секторі Газа. ХАМАС, та відповідна терористична структура, не відмовилася від ідеї знищення Ізраїлю як держави, інша справа, що якщо раніше арабський світ достатньо жваво підтримував ХАМАС та щедро його фінансував, то останні роки – змінилася вся логіка відносин на Близькому Сході, феномен «Ісламської держави» та війна в Сирії, втручання шиїтського Ірану та відкрита підтримка ним сунітського ХАМАС, змусили багатьох лідерів мусульманських стати обережнішими в контактах із відверто екстремістськими групами.
ХАМАС залишився в достатньо замкненому просторі внутрішньої політики в Палестині. Коли проблеми наростають, а можливості вирішити їх є вкрай обмеженими, стає дуже великою зваба нагадати про себе світу, використавши для цього будь-який привід – от хоча би «свіжий» конфлікт в Єрусалимі. І не важливо, що вирішувати його має офіційне керівництво Палестини, яке само до ХАМАСу ставиться як до багаторічного головного болю. Головне – показати свою спроможність, силу, підняти ставки, а далі – виставляти умови.
Мотивація ХАМАСу – прозора і має усі ознаки шантажу. Не стільки Ізраїлю – там до багато чого звикли – скільки міжнародного співтовариства. В чому може полягати реальна мета лідерів екстремістів? В привертанні уваги представників США та ЄС на них та… на збільшенні міжнародної фінансової допомоги Сектору Газа. Як витрачають кошти очільники місцевої адміністрації – представники політичного крила ХАМАСу? Чому завжди ми бачимо достатньо занедбані квартали тої самої Гази, але – на нові ракети, що обстрілюють Ізраїль, гроші завжди є. Не у «воєнторзі» ж вони їх купляють. То – чи був хоч якійсь міжнародний аудит по вже витрачених грошах? Здається, відповідь на це питання відкрита.
І тут – треба слідкувати за моментом. Про байдужість арабських країн до нинішнього палестинського керівництва ми вже сказали. Але це не все. ЄС зайнятий своїми проблемами – пандемією, протидією агресивній Росії. Але у США – змінилася адміністрація. Дональд Трамп однозначно стояв на боці Ізраїлю, навіть американське посольство демонстративно переніс в Єрусалим. І тут у Білий дім заселився Джо Байден, чия Демократична партія традиційно ставиться до Ізраїлю та його проблем прохолодніше за республіканців… Чому ж не спробувати використати такий шанс?
Справедливим буде сказати й про позицію Ізраїлю. Справа в тому, що жорсткий курс щодо палестинських арабів – це стратегічна політика голови уряду країни Біньяміна Нетаніягу, його головна фішка, з якою він виграє вже не одні вибори поспіль. І саме зараз у «пана Бібі» є внутрішні проблеми: вибори в березні він формально виграв, а от створити коаліцію не може, й судячи з усього – не зможе. Тож загострення зараз вигідне і йому: його політичні супротивники майже дійшли згоди про формування кабінету міністрів без його партії, а ескалація ситуації допомагає Нетаніягу зберігати реальну владу та виступати таким собі консолідатором нації. Цинічно? Звісно! А не цинічно було, коли в минулому складі парламенту більшість Нетаніягу забезпечували депутати від арабської партії РААМ, що прямо пов’язана із ХАМАСом?
Коли конфлікт у Східному Єрусалимі набирав обертів, Бібі не звертав на нього особливої уваги, головними діючими особами там були міністри юстиції та внутрішніх справ Ізраїлю. Тепер же саме Нетаніягу виступає із жорсткими заявами як «батько нації». Стає очевидним, що змінити уряд в таких обставинах нереально. В разі прямої війни Ізраїлю з Палестиною зрозуміло на чиєму боці буде в підсумку перемога. А далі – можна й на чергові вибори піти, але вже в статусі «батька перемоги».
Хто повинен сказати «брек» та що ж все ж таки робити?
Ізраїль цілком обґрунтовано заявляє про своє право на самооборону, що підкреслюється в заяві МЗС країни: «З понеділка Ізраїль піддається терористичній атаці, скоординованій та спланованій терористичним угрупуванням ХАМАС, ціллю якої є мільйони цивільних людей по усьому Ізраїлю… Ізраїль має право на самооборону і буде діяти, щоб захистити своїх громадян. Ці дії спрямовані проти терористів та інфраструктури терористичних організацій». Як вже було сказане вище – прем’єр Нетаніягу та міністр оборони Бені Ганц ще більш рішучі у висловлюваннях. Власне, як вважає вчений-сходознавець Ігор Семиволос, у Ізраїлю не залишається варіантів, як розпочати наземну операцію безпосередньо в Секторі Газа: «Тому що у ізраїльтян насправді є не так багато варіантів – їм треба входити в Сектор Газа і починати війну в густонаселеній території з відповідними жертвами як з палестинської, так і з ізраїльської сторони. Це величезні ресурси і постійні втрати. При цьому завжди на столі є варіант чергового перемир'я, але в початок мирного процесу якось слабо віриться. Адже навряд чи поточна ситуація підштовхне сторони до того, щоб домовлятися. Цього не буде». Власне, сьогодні про готовність розпочати операцію безпосередньо всередині Гази ізраїльська армія й оголосила. Рахунок, здається, йде на години.
Отже, значить все йде до війни. Чому так? В першу чергу, тому що влада Ізраїлю отримала недвозначний сигнал з Вашингтона. Спочатку держсекретар США Ентоні Блінкен в телефонній розмові із Нетаніягу підтримав право Ізраїлю на оборону від нападів. Держдепартамент так виклав цю позицію в своєму повідомленні: «Держсекретар висловив занепокоєння з приводу ракетних обстрілів території Ізраїлю, співчуття через втрату життів, а також рішучу підтримку Сполученими Штатами права Ізраїлю на захист».
А потім з прем’єром Ізраїлю говорив і сам президент США, тобто фактично, Байден обрав близькосхідну стратегію, окреслену адміністрацією свого попередника Трампа. На тлі чергового «занепокоєння» з столиць ЄС та дещо млявої реакції мусульманських країн (здається, там зважують, чи варто загострювати?) така відверта підтримка з боку США – в прямому сенсі подарунок як для Ізраїлю в цілому, так й для Нетаніягу особисто.
У чому мотивація адміністрації Байдена? У тверезому розрахунку балансу сил в регіоні. З членом НАТО Туреччиною – складна розмова, не можна вважати її зараз однозначним союзником в регіоні. В Сирії – безлад, російські та іранські війська, в Лівані – майже те саме без росіян. Тому – простягнути руку допомоги Ізраїлю зараз – це зрозумілий хід Байдена. Іншого надійного союзника в регіоні Штатам просто зараз не знайти, а от точка опори їм на Близькому Сході необхідна.
Інша справа: наземна війна в Газі – це реально багато жертв з обох боків. Та й будемо відверті: чергова військова перемога Ізраїлю не додасть нічого до вирішення головної проблеми – як співіснувати двом народам та нарешті поставити крапку в протистоянні?
Звісно, позитивна відповідь на це питання заслуговує на Нобелівську премію. Проте продовження існування ситуації, коли державність тої самої Палестині досі не наповнена усіма необхідними атрибутами суверенітету (а визнали незалежність Палестини та її як державу та встановили із нею дипвідносини понад 70% країн-членів ООН) та блокування виглядає безвихідним і потребує, нарешті, чіткого компромісу. Він виглядає просто: ХАМАС та подібні йому терористичні угрупованню мають бути розпущені з гарантією, що вони ніколи не будуть відновлені. Палестина – визнається повноцінним суб’єктом міжнародного права та проголошує нейтралітет, стара ізраїльська еліта на чолі з Нетаніягу йде все ж таки, нарешті, зі сцени. Кому по силах реалізувати таке? Вірно – тільки США.
Але поки – альтернатива війні не проглядається. На превеликий жаль. Ситуація загострюється, міжетнічні сутички поширилися практично на всі міста Ізраїлю зі змішаним складом населення – Яффа, Акко, Лод… Такого, схоже, не було з 1948 року. І тепер дуже важливо, щоб деякі очільники чітко розуміли заради чого вони ведуть своїх людей на смерть, адже після, рано чи пізно, все одно доведеться нести за це відповідальність.
Віктор Чопа, Київ
