Забути все, або Як Європа робила перші кроки від війни до миру

В такі ж травневі дні 1945 року в Європі закінчилася війна. Континент фактично лежав у руїнах. Були переможці й були переможені. Потрібно було якось жити далі, відновлювати порядок, верховенство права, зв’язки, відбудовувати зруйноване. Неймовірно, але факт: Європі вдалося відродитися, «постати з попелу» наче міфічному птаху Феніксу. Тож як європейці давали собі раду з учорашніми ворогами? Як знаходили порозуміння? На що закривали очі, а що не пробачали? Чи завжди справедливість і суд були бездоганними?

Перехід від війни до миру в Європі розпочався з величезної суспільної чистки. Ще ніколи людство не мусило давати визначення новим видам злочинів такого масштабу та намагатися зробити так, щоб злочинці постали перед хоча б якимсь правосуддям. По-перше, потрібно було визначити, хто є «колаборантом». До 1939 року закону про «співпрацю з окупантом» не існувало. Колабораціонізм підпадав під чинний закон лише в одному випадку – коли дорівнював державній зраді.

Ще наприкінці війни, коли стало зрозуміло, що нацистський режим доживає свої останні дні, Європою прокотилася хвиля народного гніву у вигляді самосудів, страт без суду і слідства. Фактично, це було зведенням рахунків. Але як тільки воєнні дії припинилися, і нова влада відчула себе досить сильною, почалося роззброєння партизанських загонів. Влада примушувала місцевих мешканців слухатися нових правоохоронних органів, а також намагалася стримувати вимоги народу щодо суворих колективних вироків і каральних заходів. Ситуація була схожою в усіх європейських країнах, хоча й мала свої нюанси.

Норвегія: найбільш масове покарання

У Норвегії, країні з тримільйонним на ту пору населенням, перед судом постали абсолютно всі члени "Національної єдності" - головної організації, яка співпрацювала з нацистами, – усі 55 тисяч. Її лідера – прем’єр-міністра Норвегії Відкуна Квіслінга було страчено. Окрім членів цієї партії, судили ще 40 тисяч осіб. 17 тисяч чоловіків і жінок були засуджені до тюремного ув’язнення, 30 осіб отримали смертні вироки, 25 з яких виконали. Кількість кримінального переслідування пропорційно із загальною кількістю населення ніде не була такою високою як у Норвегії.

Нідерланди

У Нідерландах розслідування провадили щодо 200 тисяч осіб, з яких близько половини потрапило до в’язниці, дехто навіть за виконання нацистського вітання, що вважалося злочином. Сімнадцять з половиною тисяч державних службовців утратили роботу (на відміну від тих, хто працював на виробничих посадах, у сфері освіти, права чи медицини); 154 осіб засудили на смерть, 40 вироків було виконано.

Бельгія: прощали багатьох

У Бельгії до вищої міри покарання засудили 2940 осіб, але у відсотковому співвідношенні було страчено набагато менше – 242 особи. Приблизно стільки ж колаборантів отримали тюремний строк. Утім, якщо в Нідерландах невдовзі амністували більшість засуджених, у Бельгії довше тримали їх у в’язниці, а також назавжди обмежили у громадянських правах колишніх колаборантів, яких визнали винними в тяжких злочинах.

Франція: колаборація була надто масовою…

На противагу урядам Норвегії, Бельгії та Нідерландів, які під час війни перебували в еміграції, уряд Франції (у містечку Віші), залишався легітимним. Можливо, саме тому воєнний колабораціонізм у цій країні був дуже поширений, а покарання було доволі м’яким. Оскільки головним колаборантом виступала сама держава, судити простих громадян за той самий злочин не годилося та, м’яко кажучи, сіяло б незгоду – тим більш, що троє з чотирьох суддів на судових процесах над колаборантами у Франції самі служили колабораційному урядові.

Тож зі 100 тисяч до в’язниці за злочини, скоєні під час війни, потрапили 94 особи (менше ніж 0,1%). Із 38 тисяч в’язнів більшість вийшла на волю в результаті часткової амністії 1947 року, а решта, за винятком півтори тисячі, – унаслідок амністії 1951 року.

Протягом 1944-1951 років державні суди Франції засудили 6763 особи на смерть (з них 3910 – заочно) за зраду та дотичні злочини. Із цих вироків виконали 791.

Головним покаранням, до якого засуджували французьких колаборантів, була «національна деградація», введена 26 серпня 1944 року, одразу ж після звільнення Парижа. Такий вирок винесли 49723 французам. 11 тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак більшість із них поновилася на роботі впродовж шести років. Ніхто не був покараний за те, що ми сьогодні називаємо «злочини проти людяності». Відповідальність за них, як і за інші воєнні злочини, поклали лише на німців.

Італія: як комуніст пробачав фашистів

Якщо в інших країнах колаборантів таврували як «фашистів», в Італії це означення стосувалося занадто широкої та неоднорідної маси. Саме фашисти керували країною від 1922 до 1943 року. Через фашистську діяльність майже 50 тисяч італійців потрапили за ґрати, але провели там не надто багато часу. Комісія, яка мала займатися чистками, закрилася в березні 1946 року, а невдовзі було проголошено першу амністію. Майже кожен префект, мер і бюрократ середньої ланки, який потрапив під чистку в 1943-1946 роках, міг відновитися на посаді та уникнути виплати призначених штрафів.

У 1960 році 62 з 64 префектів, які очолювали місцеві адміністрації італійських провінцій, а також усі 135 начальників поліції - обіймали посади ще за часів фашизму.

Прикметно, що курс на взаємне прощення, так само як і проєкт амністії 1946 року розробив Пальміро Тольятті – 51-річний очільник Італійської комуністичної партії, який у післявоєнному коаліційному уряді обіймав посаду міністра юстиції.

У березні 1944 року, повернувшись після 20-річної еміграції, під час промови в Салерно він оголосив, що його партія віддана національній єдності та парламентській демократії, чим здивував багатьох своїх послідовників. Тож італійці вирішили фашистську епоху залишити в минулому, а за владу боротися не зі зброєю в руках, а через бюлетені виборців.

Австрія: хто ж покарає «першу жертву»?

В Австрії була дуже цікава позиція і роль у Другій світовій війні. Країну, в якій фактично зародився нацизм і яка була «розсадником» нацизму, згідно з союзницьким договором 1943 року, офіційно визнали «першою жертвою» Гітлера, що власне й гарантувало їй інше ставлення після закінчення війни. Високі політики вирішили за доцільне не зв’язувати в подальшому німецьку й австрійську долі. Однак у самій Австрії було не все так просто. В країні з майже семимільйонним населенням 700 тисяч були членами Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини; коли завершилася війна, в Австрії все ще залишалося 536 тисяч зареєстрованих нацистів. Під час війни в лавах німецьких збройних сил служили 1,2 мільйона австрійців. Чимало австрійців було серед керівництва концентраційних таборів. Переважна більшість культурних діячів Австрії були прибічниками нацизму. Наприклад, зі 117 музикантів оркестру Віденської філармонії 45 були нацистами, тоді як у Берлінській філармонії – 8 зі 110.

В Австрії перед судом постали 23 тисячі осіб, із яких 13600 були визнані винними, 43 отримали смертний вирок, але стратили тридцятьох. Союзники дозволили Австрії самій проводити «денацифікацію». Можна сказати, що наприкінці 50-х років австрійська влада «викинула» з пам’яті свій зв’язок з Гітлером. Це влаштовувало абсолютно всі партії, до того ж, подібному «забуванню» сприяла і «холодна війна».

Від Нюрнберзького трибуналу до звичайних судів

8 травня 1945 року, коли в Європі закінчилася війна, в Німеччині налічувалося 8 мільйонів нацистів. Наприклад, у Бонні зі 112 лікарів 102 були членами партії – чинними чи колишніми. Про те, щоб просто викреслити їх із життя, не могло бути й мови.

Після війни, впродовж 1945-1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини і злочини проти людства. Найвідоміший серед цих процесів – Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який відбувався з жовтня 1945-го по жовтень 1946 року. Однак крім нього, була ще величезна кількість різних військових трибуналів.

Процеси над воєнними злочинцями не припинялися впродовж періоду союзницької окупації Німеччини: у західних зонах понад 5 тисяч осіб були визнані винними у воєнних злочинах або злочинах проти людства, трохи менше 800 – засуджені до найвищої міри покарання, і зрештою страчені – 468. Остання страта відбулась у Ландсберзькій в’язниці в червні 1951 року.

Попри певні недоліки, кримінальні процеси над нацистськими злочинцями за кримінальні вчинки, встановлювали прецедент надзвичайної ваги для майбутньої міжнародної юриспруденції. Але участь радянських прокурорів та суддів була сприйнята як лицемірство. Та й поведінка Радянської армії на «визволених» територіях ні для кого не була секретом. Те, що «совєти» судили нацистів – часом за ті самі злочини, які вчиняли вони самі, – дещо знецінювало Нюрнберг та інші процеси.

Німеччина: чи було це поразкою денацифікації?

Іншою стороною цих судових процесів було те, що вина покладалася на найбільш одіозних керманичів націонал-соціалізму, тому багато німців щиро повірили у власну непричетність до того, що відбулося під час війни. Саме тому союзницькі війська розпочали програму з перевиховання і денацифікації, що мала на меті посіяти зерна демократії та свободи в громадському житті німців.

Цивільні особи в Німеччині в примусовому порядку відвідували концентраційні табори, переглядали документальну хроніку з зображенням нацистських звірств. Учителів-нацистів звільняли з роботи, оновлювали бібліотечні фонди, періодичні видання союзники брали під прямий контроль, призначивши нових редакторів і власників. Однак німці чинили спротив цим заходам. 5 травня 1946 року майбутній канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер публічно виступив із промовою проти заходів із денацифікації, вимагаючи дати «людям, лояльним до нацистів» спокій. З початком «холодної війни» союзники полишили спроби денацифікації. І тоді стало зрозуміло, що «перевиховання» не вдалося.

Через багато років після закінчення війни, письменник Штефан Гермлін змалював сцену у франкфуртському кінотеатрі, де німці мусили дивитися документальні стрічки про Дахау та Бухенвальд, щоб отримати картки на харчування: «У напівмороці прожектора я міг роздивитися, що більшість людей на початку фільму відвернулися й просиділи так до кінця сеансу. Сьогодні я думаю, що відвернуте убік обличчя справді відображало ставлення багатьох мільйонів. Нещасний народ, до якого належав і я, був сентиментальним і безжальним водночас. Йому не хотілося потрясінь від подій минулого й «пізнання себе»».

• У 1949 році новостворена Федеративна Республіка припинила всі розслідування щодо минулого державних службовців та службовців збройних сил.
• У Баварії в 1951 році 94% суддів та прокурорів мали нацистське минуле.
• У 1952 році кожен третій чиновник Міністерства закордонних справ у Бонні був колишнім членом Нацистської партії.
• У новоствореному західнонімецькому дипломатичному корпусі 43% були колишніми членами СС, а інші 17 – служили в СД або гестапо.
• У Баварії, де станом на 1946 рік половину шкільних учителів звільнили, ті ж таки вчителі через два роки поновилися на роботі.
• Кожен третій німець у 1950 році вважав Нюрнберзький трибунал «несправедливим», а нацизм – «хорошою ідеєю з поганим втіленням».

У своєму першому офіційному зверненні до парламенту ФРН 20 вересня 1949 року Конрад Аденауер сказав про денацифікацію й нацистську спадщину: «Уряд Федеративної Республіки переконаний, що багато хто вже суб’єктивно спокутував свою провину, яка не була тяжкою, а тому, щоб залишити минуле позаду, має намір вибачити таких осіб у тих випадках, коли це видається прийнятним». Чимало німців радо підтримали це твердження.

Прикметно: в НДР було майже те саме, що у ФРН

У радянській зоні окупації ситуація спочатку була дещо іншою. Майбутній лідер НДР Вальтер Ульбріхт, виступаючи перед представниками комуністичної партії через шість тижнів після закінчення війни заявив, що «трагедія німецького народу в тому, що він підкорився банді злочинців… Німецький робітничий клас та працездатне населення зробили помилку перед історією». Це було більше, ніж міг собі дозволити сказати Аденауер.

Але незабаром комуністи, які з’явилися «на хвості Червоної армії», зрозуміли, що якщо вони хочуть мати підтримку серед населення, то мусять лояльно ставитися до колишніх нацистів. Станом на початок 1950-х років більше половини ректорів східнонімецьких закладів вищої освіти були колишніми членами Нацистської партії. Через десять років 10% депутатів парламенту теж були з колишніх нацистів. А новостворена штазі (державна служба безпеки) перейняла цілі та методи нацистського гестапо і працевлаштувала багато тисяч його колишніх працівників. Мабуть саме тому, майбутньому президентові РФ так добре працювалося в східному Берліні…

Підприємці: кого забили на смерть, а кому – все повернули

Підприємці та високопосадовці, що наживалися під час окупації, постраждали чи не найменше. В Італії союзники наполягли, щоб особи на кшталт Вітторіо Валлетти, президента компанії FIAT, залишилися на своїх посадах, попри зв’язки з фашистською владою. У Франції переслідуванням за економічну колаборацію передувала вибіркова націоналізація – наприклад, заводів Renault як покарання за суттєву допомогу німецькій армії з боку Луї Рено. 67-літній підприємець помер від побоїв у тюрмі, в яку потрапив через співпрацю з нацистами. Але Фрідріх Флік, засуджений у Німеччині як військовий злочинець у 1947 році, через три роки за рішенням боннської влади вийшов на свободу, і як головного акціонера Даймлер-Бенц його поновили в правах.

Усіх звинувачених керівників промислових концернів IG Farben та Krupp дочасно звільнили з ув’язнення, і всі вони повернулися до публічного життя практично без втрат. І подібних прикладів чимало.

За великим рахунком, переважній більшості підприємцям, посадовцям і банкірам, які служили окупаційному режиму, зрештою давали спокій, щоб вони могли надавати подібні послуги та забезпечувати безперебійність і стабільність у демократіях, які прийшли нацистам на зміну.

Забути все й почати все спочатку…

Щоденна італійська газета нової Християнсько-демократичної партії в день смерті Гітлера закликала: «Ми маємо сили забути! Забудьте якнайшвидше!» Тож після війни Європа розпочала все з чистого аркуша, немовби намагаючись дотримуватися поради Ісократа афінянам в кінці Пелопоннеських воєн: «Урядуймо разом так, ніби не сталося нічого поганого».

Це дозволило багатьом націям піднятися з колін, відродитися. Певним чином, повоєнна швидка загальноєвропейська амнезія сприяла приголомшливому відновленню Європи. Однак згодом європейцям, зокрема й німцям, вистачило і здорового глузду, і певної мужності, щоб усвідомити власну історичну провину в тому, що сталося. Адже Друга світова війна стала не тільки безпрецедентною за масштабом насилля, але й за деградацією – як окремої людини, так суспільства в цілому. Пишатися було абсолютно нічим. Кричати про перемогу на суцільних руїнах і над трупами мільйонів полеглих не випадало – всі сторони конфлікту були скомпрометовані. Хтось більшою мірою, хтось меншою. Надто дорогою ціною далася та перемога, надто багато фатальних помилок було зроблено.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу використано книжку британського історика Тоні Джадта «Після війни. Історія Європи від 1945 року»

На першому фото: церква Богородиці (Frauenkirche) у Дрездені - у 1945-му та відновлена 2005 року