Україна в НАТО – найгірший кошмар Путіна

Україна в НАТО – найгірший кошмар Путіна

Блоги
Укрінформ
Україна щиро сподівається на ПДЧ та реформування своїх військових за стандартами НАТО

У грудні 1994 року Україна з третім за величиною ядерним арсеналом у світі погодилася відмовитися від нього і приєднатися до довгого списку країн, що приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Звичайно, коли Україна підписала відповідний Будапештський меморандум, вона вважала, що, відкинувши свій ядерний арсенал, буде захищена від нападу з боку всіх інших країн-підписантів. Українців раніше багато разів обманювали, але ми не вчимося на минулих помилках.

Чи лежить цього разу провина за наївність президента України Кучми чи підтексту президента США Клінтона, незрозуміло. У будь-якому випадку Будапештський меморандум у ретроспективі не дав Україні нічого відчутного з точки зору безпеки, незалежно від будапештського тлумачення. Звичайно, це було б досить дорого для України зберегти будь-який ядерний арсенал, а США в усіх засобах до існування утримували б допомогу, але спектр ядерного потенціалу, можливо, принаймні захищав  би суверенітет і територіальну цілісність України. 

Чотирнадцять років по тому, у квітні 2008 року, сподівання України на ще одну нагоду оборонній безпеці знову згасли. США пообіцяли на Бухарестському саміті НАТО надати Україні План дій щодо членства в НАТО, який був відхилений зусиллями Франції та Німеччини. Це не було незвичайним з огляду на віковий роман Франції та Німеччини з Росією та її залежність від російського газу.

Німеччина і Франція, можливо, були б приєдналися, коли б Рональд Рейган був тоді президентом США.  Однак, президент Джордж Буш був менш наполегливим і не дуже переконливим. Історія рясніє американськими обіцянками і відсутністю доставки. Цього разу Україна втратила тільки від зусиль у реформуванні своєї військової готовності відповідно до вимог НАТО. Через два роки настали часи Януковича, коли українських військових скоротили до мізерної кількості, відкривши двері для вторгнення Росії. 

Зараз, через тринадцять років від Бухареста і після значного нарощування військової сили в районі чверть мільйона і реформ у власній галузі озброєнь, а також спільних навчань з НАТО, при президентах Порошенку і Зеленському, Україна шукає нових спонсорів для ПДЧ НАТО.  Можливо, Велика Британія допоможе за клопотанням президента Зеленського до Бориса Джонсона.  Як це піде далі – загадка. Президент Байден висловив певну підтримку Україні.  

Під час останніх зустрічей з представниками НАТО Україна щиро сподівається на ПДЧ та реформування своїх військових за стандартами НАТО. Останній по суті театр.

Українські військові у своєму нинішньому стані пропонують НАТО значно більше, ніж майже усі країни-члени НАТО. Реформування українських військових – це смішне поняття, що стосується ефективності. Чи потребує країна великих реформ, якщо вона упродовж семи років протистояла російській агресії і, не будучи членом  НАТО, протягом останніх тридцяти років брала участь не тільки у маневрах, а й у конфліктах? А якщо судити про військову спроможність України за американськими стандартами? Тільки Сполучені Штати з усіх демократичних країн-членів НАТО мають більшу військову присутність, ніж Україна.

Відверто кажучи, це вибір політики між умиротворенням і стримуванням. Це дві дуже різні стратегії. Колись був президент-республіканець США, який вірив у стримування. Одначе, не було одного до або після нього. Більшість західних лідерів, включаючи американців, наполягають на умиротвореннях. Визначення божевілля або поганої політики є повторюваною поведінкою з очікуваннями різних результатів. Пострадянська Росія відреагувала тим, що всього за тридцять років вторглася, всупереч цивілізованим міжнародним нормам, до трьох своїх сусідів.  

Якщо Америка визнає, що стримування є єдиним варіантом, то НАТО на кордоні з Росією, очевидно, є найкращою стратегією. Україна-член НАТО – найгірший кошмар Путіна. Це його не затішить, але це буде гнівити і стримувати його. Погана політика таких умиротворювачів, як американського президента Рузвельта, пізніше диктувала формування НАТО.

Я можу бути демократом за партійною приналежністю, але я, на жаль, не згадую американського президента-демократа, який проявив стримування проти росіян. Однак надія на вічні джерела. Президент Джо Байден і держсекретар Тоні Блінкен повинні бути рішучими, твердими і переконливими з Борисом Джонсоном на їхньому боці. Якщо Америка сильно лідирує, підуть Макрон і Меркель та інші за нею. 

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-