Від замаху на Горбачова до виходу Литви

Від замаху на Горбачова до виходу Литви

Блоги
Укрінформ
На рубежі 1990-1991 років у СРСР посилилися відцентрові процеси

Парад державних суверенітетів республік і договорів між ними, про що йшлося в наших попередніх публікаціях про події тридцятилітньої давності, став, як виявилося, лише етапом на шляху до розпаду Радянського Союзу і всієї соціалістичної системи. Власне, на той час, на кінець 1990 р. і початок 1991-го, цієї системи по суті вже не було: країни, що входили до так званого соціалістичного табору, без зволікань скористалися шансами вирватися з нього.

Але і в самому СРСР розгортався і розгорявся рух, змістом і метою якого стало раптом воскресле з двадцятих років гасло «Геть від Москви». Дарма, що в Україні це було названо по-іншому: Народний рух за перебудову. Ні в кого, і насамперед у Москві, не виникало жодних ілюзій щодо того, куди цей рух спрямовується. Звісно ж, до виходу з СРСР, до незалежної, самостійної України. Втім, до Біловезької пущі, де лідери трьох провідних республік оголосять про ліквідацію Радянського Союзу, залишався ще майже рік, і за цей час відбулося багато подій, у тому числі й трагічних, які зрештою й завершилися крахом, здавалося б, нерушимої радянської імперії.

Горбачов і Шмонов
Горбачов і Шмонов

ПОСТРІЛИ ПІД ЧАС ДЕМОНСТРАЦІЇ НА КРАСНІЙ ПЛОЩІ

Відстежуючи хронологію тих подій, не можемо не згадати про замах на Михайла Горбачова, який стався 7 листопада 1990 року, під час Жовтневої демонстрації на Красній площі. У колоні демонстрантів раптом виявилася людина з обрізом – 38-літній Олександр Шмонов. Наблизившись до трибуни над Мавзолеєм, він дістав обріз і прицілився у Горбачова (до нього була невелика відстань – приблизно п’ятдесят метрів). Першого (і останнього) президента СРСР врятував сержант міліції Андрій Мильников, який виявився тоді за два кроки від Шмонова і встиг у момент пострілу вдарити по прикладу. Куля полетіла вгору. Міліціонер схопив і розвернув нападника, тож друга куля полетіла в бік ГУМу. А вже після цього підоспіли кадебешники, скрутивши Шмонова і вивівши з колон демонстрантів. Над площею лунала музика і гучні здравиці, тому мало хто звернув на цей епізод увагу.

Затримання Олександра Шмонова
Затримання Олександра Шмонова

Звідки з’явився Шмонов? Родом він з Ленінграда. Після служби в армії працював слюсарем на Іжорському заводі. Наприкінці вісімдесятих, розчарувавшись в Горбачові та його реформах, вирішив його убити. Звільнився з роботи і почав готувати на нього замах. Чи стояв хто-небудь за ним? Нетривале слідство прийшло до висновку, що діяв Шмонов без спільників. Однак навряд чи це було правдою. З’ясувалося, що Шмонов перебував під наглядом КДБ, що перед замахом розклеював листівки із закликом вбити Горбачова та інших керівників СРСР, що йому міліція на основі довідки психіатра дала дозвіл на придбання рушниці, з якої він зробив обріз і здійснив два постріли на Красній площі. Шмонов пробув у тюрмі недовго, трохи більше року. У 1995-ому він отримав другу групу інвалідності й навіть балотувався в російський парламент.

Тоді цей терористичний акт був у Союзі «замовчаний», списаний на хворобливу уяву й дії терориста-одинака. Тим більше, що в СРСР накочувалась хвиля нових драматичних подій. Про них невдовзі світ дізнався з «найвищої» союзної трибуни, з Кремлівського палацу з’їздів. 

ВІДСТАВКА ШЕВАРДНАДЗЕ ЯК ПОПЕРЕДЖЕННЯ

17 грудня 1990-го року, в перший день роботи IV з’їзду народних депутатів СРСР, прозвучала вимога відставки Михайла Горбачова. Пропозиція не була підтримана, однак засвідчила про тривожні процеси, які відбувалися у вищих владних ешелонах, про посилення консервативно-ортодоксального крила в депутатському корпусі і Компартії СРСР. Ще більш переконливим, а точніше кажучи, прямим підтвердженням цього став виступ на з’їзді міністра закордонних справ СРСР, члена Політбюро ЦК КПРС Едуарда Шеварднадзе.

Попередження Шеварднадзе
Попередження Шеварднадзе

Перебуваючи тоді в Москві у службовому відрядженні (для інтерв’ю з послом США в СРСР Джеком Метлоком), я одночасно акредитувався на з’їзд народних депутатів і мав можливість слухати цей виступ з ложа преси з’їзду. Заява Шеварднадзе про відставку потрясла тоді зал. Можливо, чи не найбільше – Михайла Горбачова. Потім він скаже, що заяву міністра закордонних справ сприйняв як особисту образу, як зраду, бо ніколи не сподівався, що він зробить такий крок. І тим більше привселюдно, на очах усього світу, перед цим не порадившись з ним, адже Горбачов вважав Шеварднадзе своїм другом. 

Їхнє товаришування тривало ще з тих пір, коли обоє працювали по-сусідськи в комсомолі – Горбачов очолював комсомольську організацію Ставропольського краю, а Шеварднадзе був першим секретарем ЦК комсомолу Грузії. Власне, й на пост міністра закордонних справ СРСР Едуард Амвросійович був призначений за настійною рекомендацією Михайла Сергійовича: Горбачов сподівався на його надійну і безумовну підтримку в складній розкладці сил, яка вимальовувалась тоді в політичному керівництві СРСР. І ця підтримка була. Але до певного часу, до того двадцятого грудневого дня 1990 року, коли Шеварднадзе зробив свою сенсаційну заяву про відставку.

І річ не тільки в самому цьому його рішенні, а в тих аргументах, які Шеварднадзе виклав у своєму виступі. У ньому прозвучало серйозне попередження про небезпеку реваншу тих таки консервативно-ортодоксальних сил, зокрема військових, силовиків, про їхні наміри зупинити демократичні процеси і повернути країну до диктаторських часів. Він так і сказав: над країною нависла загроза диктатури. Через вісім місяців це попередження Шеварднадзе пригадалось, коли в СРСР таки був здійснений державний переворот. На щастя, невдалий. Його тоді очолювала відома вісімка декачепістів, до якої входили, зокрема, міністр оборони СРСР Дмитро Язов і шеф КДБ СРСР Володимир Крючков. До речі, на згаданому з’їзді народних депутатів СРСР обоє вони здивували нас, журналістів, своєю публічною активністю, провівши у фойє Кремлівського палацу з’їздів прес-конференції. «До чого б це?» – задавались ми питанням. Виступ Шеварднадзе 20 грудня частково відповів на нього.

…Увечері того дня в резиденції посла США поблизу Калінінського проспекту в Москві мене чекало розчарування. Прес-секретар посольства зустріла мене із звісткою, що в ситуації, яка склалася, Джек Метлок скасував усі зустрічі і разом із своїми найближчими радниками готує термінові аналітичні матеріали про нову ситуацію в СРСР, викликану відставкою Шеварднадзе, про її причини й наслідки. Вона також передала пробачення Джека Метлока і запевнила, що на мої питання посол відповість найближчим часом.

Д. Метлок був останнім послом США в СРСР
Джек Метлок був останнім послом США в СРСР

Все так і сталося. Я повернувся до Києва, переслав у посольство США свої запитання і згодом отримав на них відповіді Джека Метлока. Він зокрема зазначив, що природа взаємовідносин між народами Радянського Союзу повинна визначатися ними самими. Наша політика, додав він, підтримує процес демократизації в Україні та в інших республіках. Йдеться насамперед про підтримку децентралізації влади та більш відкритої, орієнтованої на ринок економіки. Наряд чи він як дипломат міг сказати в тій ситуації більше.

ЛИТВА ПЕРШОЮ ВИХОДИТЬ З СРСР

Тоді ж, відразу після відставки Шеварднадзе, відбулась телефонна розмова між президентами СРСР і США – Михайлом Горбачовим і Джорджем Бушем-старшим. Радянський лідер доводив, що «Едуард просто втомився». Чи було це правдою? Аж ніяк. Бо, крім підвищеної активності в СРСР воєнщини і всіх сил реваншу, Шеварднадзе не міг не бачити й відчувати переміни в поведінці й політиці самого Горбачова.

Джордж Буш і Михайло Горбачов
Джордж Буш і Михайло Горбачов

До речі, це ми могли спостерігати навіть на тому ж IV з’їзді народних депутатів. На ньому чітко підтвердився поворот Горбачова від його попередніх реформаторських заяв до нової риторики, до намагання посилити свою президентську владу, спираючись на консервативне крило в партії і державі. Було, зокрема, ліквідовано такий дорадчий орган як Президентську раду і створено натомість Раду безпеки, а також прийнято закон про референдуми з прицілом на проведення всесоюзного опитування з метою збереження СРСР. Крім того, відбулася зміна у назві уряду: Раду міністрів замінив Кабінет міністрів. В чому була різниця? Кабінет, на відміну від відносно незалежної Ради, став підконтрольний президентові СРСР. Прем’єром призначили консервативного Валентина Павлова, який у серпні 1991-го стане одним з керівників ДКЧП. Інший майбутній застрільник декачепістів Геннадій Янаєв, на той час профспілковий лідер, отримав на з’їзді за наполяганням Горбачова новостворений пост віце-президента СРСР.

Отже, це були очевидні кроки на згортання демократичних процесів і посилення централізованої влади. У новий 1991-й рік населення велетенської країни, що займала одну шосту земної суші, вступило в тривожному очікуванні дальшого розвитку подій. В умовах розбалансованої економіки, катастрофічного зубожіння людей, знецінення грошей, неймовірних дефіцитів ще більш посилився в республіках рух за вихід з СРСР. Не минув, і не міг оминути, він і Україну. Але найбільш гостро проявися в республіках Прибалтики. І саме там влада, у тому числі й президент СРСР, остаточно скинули із себе «ліберальну маску», рішившись застосувати силу і тим самим продемонструвавши свою диктаторську сутність. 

Епіцентром демонстрації стала Литва. З історії відомо, що литовці втратили незалежність влітку 1940 року, коли їхню країну окупував Радянський Союз. Спочатку, в жовтні 1939-го, коли вже точилася Друга світова війна, Литва під тиском Москви змушена була підписати так званий «договір про взаємодопомогу», який давав право розмістити на литовській землі радянські військові бази. Але цього агресорові було замало. У 1940-ому Литві були нав’язані вибори, результати яких легко було передбачити: в умовах силового тиску і за сфальсифікованими результатами був обраний «народний парламент», який звернувся до СРСР з проханням прийняти Литву до його складу.

Через п’ятдесят років, на початку дев’яностих, у світі і насамперед в Радянському Союзі була інша геополітична ситуація, за якої Литва рішуче заявила про вихід із Союзу. Першим кроком на цьому шляху став прийнятий 11 березня 1990 р. Верховною Радою Литовської РСР акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Причому прийнятий одноголосно. Цим актом була відмінена на території республіки дія союзної Конституції і оголошено про вихід Литви з СРСР. Імперія завдала удар у відповідь, розпочавши енергетичну блокаду Литви. Під цим тиском литовський парламент змушений був відкласти дату набуття чинності акту про відновлення незалежності.

Казиміра Прунскене
Казиміра Прунскене

У перші дні 1991 року уряд, очолюваний Казимірою Прунскене, оголосив про початок економічних реформ, ключовим пунктом яких стала лібералізація цін, що викликало їхнє зростання. Цим скористалися промосковські сили, які організували мітинги протесту і навіть спробували увірватися в парламент.

В. Ландсбергіс у будівлі парламенту Литви. Січень 1991 р.
В. Ландсбергіс у будівлі парламенту Литви. Січень 1991 р.

На його захист, а по суті на захист незалежності Литви, за закликом голови Верховної Ради республіки Вітаутаса Ландсбергіса, вийшли десятки тисяч литовських патріотів. Під стінами парламенту вони організували живу стіну, а біля телецентру – масовий мітинг.

Народні виступи за незалежність Литви і підтримку її парламенту у Вільнюсі, 11 січня 1991 року
Народні виступи за незалежність Литви і підтримку її парламенту у Вільнюсі, 11 січня 1991 року
Народні виступи за незалежність Литви і підтримку її парламенту у Вільнюсі, 11 січня 1991 року
Народні виступи за незалежність Литви і підтримку її парламенту у Вільнюсі, 11 січня 1991 року
Кордон литовської поліції, який розділяє мітингувальників у Верховної Ради Литви у Вільнюсі, 12 січня 1991 року
Кордон литовської поліції, який розділяє мітингувальників біля Верховної Ради Литви у Вільнюсі, 12 січня 1991 року

У відповідь були введені десантні війська та спецпідрозділ КДБ «Альфа», які захопили телерадіоцентр, Будинок друку, ЦК Компартії Литви, інші важливі об’єкти. Проти беззбройних демонстрантів була застосовані БТРи, танки і вогнепальна зброя, в результаті чого 14 чоловік загинуло, а 150 поранено.

Десантники на вулицях Вільнюса, 12 січня 1991 року
Десантники на вулицях Вільнюса, 12 січня 1991 року
Штурм телецентру
Штурм телецентру
У будівлі телецентру в Вільнюсі, 13 січня 1991 року
У будівлі телецентру в Вільнюсі, 13 січня 1991 року

Кривава розправа 13 січня у Вільнюсі потрясла світ. Михайло Горбачов зняв із себе відповідальність за ці події, назвавши їх «перегинами на місцях». Однак усім було ясно, що без команди з Москви сила не була б застосована. Так само стало зрозуміло, що рубікон перейдено, і в Литві настав кінець радянській владі.

Танки у Вільнюсі. Січень 1991 р.
Танки у Вільнюсі. Січень 1991 р.
Барикади на вулицях міста, 13 січня 1991 року
Барикади на вулицях Вільнюса, 13 січня 1991 року

Обурені литовці зажадали негайно провести референдум про незалежність Литви. Він відбувся 9 лютого і лише підтвердив твердість, рішучість і незборимий дух литовського народу: 91 відсоток учасників референдуму проголосував за відновлення незалежності Литви.

Прапор єднання литовців
Прапор єднання литовців

Через два дні Верховна рада республіки прийняла закон «Про Литовську державу». Союзний центр оголосив підсумки референдуму і прийнятий закон юридично нікчемними. Але це був очевидний, неспростовний і доконаний факт: Литва стала першою республікою, яка вийшла із складу СРСР.

Радянські паспорти, від яких відмовилися деякі жителі Литви, 13 січня 1991 року
Радянські паспорти, від яких відмовилися жителі Литви, 13 січня 1991 року
Демонтаж памятника Ленину в Вильнюсе, Литва, 1991 год
Демонтаж пам'ятника Леніну в Вільнюсі, Литва, 1991 рік

РЕФЕРЕНДУМ У КРИМУ ЯК БОМБА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ

В Україні з підвищеною увагою стежили за розвитком подій у Литві та в Прибалтиці загалом. І не тільки стежили. Десятки українців були в ті січневі дні у Вільнюсі пліч-о-пліч з литовцями, які вийшли проти танків і БТРів (одинадцятьом із них нинішній президент Литви Гітанас Науседа вручив 11 січня 2020 року медаль за участь у обороні незалежної Литовської Республіки).

Українці, які були серед оборонців незалежності Литви у 1991 році.
Українці, які були серед оборонців незалежності Литви у 1991 році.

Події у Литві різко активізували відцентрові процеси. І в Союзі загалом, і в Україні зокрема. За словами Леоніда Кравчука, у той час голови Верховної Ради УРСР, кількість противників збереження Союзу зростала щодня. «Особисто я також був переконаний у тому, що Україна потребує більшої незалежності, і в тому, що народ підтримає розбудову суверенітету, – зазначив він у своїх спогадах. – Натомість мені здавалося, що не варто наражатися на небажані загострення стосунків між Києвом і Москвою, що слід уникати конфронтації і в самій Україні. Я відчував, що будь-яка надзвичайна ситуація здатна спровокувати центр на силове вирішення «українського питання»… Україна, порівняно з Литвою, була в набагато складнішій ситуації».

Кримський референдум 1991 року.
Кримський референдум 1991 року.

Додамо до цих слів, що союзний центр чи не найбільше боявся в Україні «ланцюгової реакції» від литовських подій. Тому й почав застосовувати неприкриті й приховані превентивні заходи. Одним із них стало проведення в січні 1991 року референдуму в Криму. На перший погляд, ішлося про крок назустріч кримськотатарському народу, про створення на півострові Кримської АРСР. Але кримські татари відразу зрозуміли підступну сутність цього референдуму. Вона була «схована» у питанні, яке містив опитувальний бюлетень: «Вы за воссоздание Крымской Автономной Советской Социалистической Республики как субъекта Союза ССР и участника Союзного договора?» 

Бюлетень референдуму в Криму.
Бюлетень референдуму в Криму.

Підсумки референдуму неважко було передбачити: російська більшість населення Криму (93 відсотки) проголосувала «за» Кримську автономію в складі СРСР та ще й як рівноправну учасницю намічуваного за сценарієм Москви союзного договору. На думку голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова, так тридцять років тому на півострові була «законодавчо встановлена монополія російської етнічної більшості при абсолютному придушенні прав кримських татар і етнічних українців». Інспірований Москвою референдум проводився із чітким стратегічним прицілом, ставши згодом бомбою сповільненої дії для суверенітету України. Втім, Верховна Рада УРСР тоді затвердила його підсумки переважною більшістю голосів. У ті дні ці загрози територіальній цілісності України виглядали небезпечними далеко не для всіх, бо накочувався дев’ятий вал набагато серйозніших небезпек і подій. Про них – у наступних наших публікаціях до тридцятиріччя проголошення незалежної Української держави.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-