Нагірний Карабах: турецькі миротворці проти російських?

Нагірний Карабах: турецькі миротворці проти російських?

Укрінформ
У підтримці Азербайджану Туреччина діє упевнено й безкомпромісно

Туреччина збирається надіслати своїх миротворців до Азербайджану. Їхню кількість та повноваження визначатиме президент країни, який подавав відповідний проєкт указу на розгляд парламенту.

У Туреччині ставлення до Азербайджану – своєрідна точка єднання: і правляча верхівка, й опозиція, і народ активно підтримують азербайджанських братів.

За турецькою конституцією, дію миротворчого мандата, затвердженого парламентом, окреслено річним терміном. Щороку парламент може її продовжувати, якщо є така потреба.

Роль Туреччини у розв’язанні багаторічного конфлікту в Нагірному Карабаху важко переоцінити, на це було спрямовано багато зусиль та засобів. Тому зараз, окрім декларацій про спільну перемогу, дедалі більше говорять про те, що Туреччина не отримала, чого прагнула, і не закріпила свої позиції в регіоні відповідно до докладених зусиль. Чи так це? І загалом, чого прагнула Анкара?

Турецькі ЗМІ пишуть, що поки весь світ спостерігав за виборами в США, Росія та Туреччина, незважаючи на різність інтересів у регіоні, вкотре вирішили кризу без участі інших держав, зокрема США та Франції, яка «не зробила жодного внеску в розв’язання кризи». В Анкарі не втомлюються повторювати, що посередницька група ОБСЄ в Мінську під головуванням Росії, Франції та США була вкрай неефективною і за три десятки років так і не спромоглася вирішити конфлікт. Та й нині світові держави-лідери зайняті внутрішніми справами, боротьбою з пандемією, економічними спадами та іншими питаннями, на тлі яких Нагірний Карабах став об’єктом чергових глибоких занепокоєнь, а стандартні заклики про припинення бойових дій, після 30 років марних спроб – теж виглядали, м’яко кажучи, непереконливо. Захід втрачав свій вплив у регіоні пропорційно активності в мінському процесі – чим далі, тим менше...

Туреччина ж має давні й дуже тісні зв’язки з Азербайджаном – як культурно-історичні, так і економічні й військові. Останні роки підтримка Анкарою Баку зростала в геометричній прогресії, зокрема, за останні 10 років значно поглибилися зв’язки у військовій сфері – багатий нафтою та газом Азербайджан витрачав значні кошти на здобуття переваги над значно біднішою Вірменією не без участі Анкари. Туреччина – третій, після Ізраїлю та Росії, постачальник озброєнь та військової техніки до Азербайджану. Лише цього року обсяги продажу турецької зброї до Азербайджану зросли в шість разів. Азербайджанські офіцери проходять підготовку в Туреччині. Ця співпраця позначилася й на полі бою: успіхи, досягнуті азербайджанськими військовими були підкріплені турецькими безпілотниками Bayraktar TB2 (які є багаторазовими, на відміну від ізраїльських «камікадзе»), що на окремих етапах операції мало вирішальний вплив. Військові аналітики погоджуються, що тверда підтримка Туреччиною Азербайджану зіграла важливу роль у цьому, найбільш серйозному загостренні конфлікту з 1990-х років.

Туреччина на всіх майданчиках декларувала й декларує безумовну та широку підтримку братнього Азербайджану, що додає останньому впевненості. «Одна нація – дві держави», – кажуть у Туреччині. Окрім братерства, Туреччина бачить у Азербайджані ще й потужного постачальника енергоносіїв. Азербайджан уже забрав лідерство у РФ на турецькому газовому ринку, за перші 6 місяців цього року обсяги постачання зросли майже на чверть. Азербайджан офіційно став головним постачальником турецького газу в травні цього року, що стало можливим завдяки запущеному наприкінці 2019-го газопроводу TANAP. Країна також – важливий інвестор у турецьку економіку, азербайджанська SOCAR – найбільший іноземний інвестор.

У липні цього року сутички між Вірменією та Азербайджаном відбулися в районі, який територіально віддалений від Нагірного Карабаху. Але має важливе стратегічне значення як регіональний коридор транспортних та енергетичних шляхів, зокрема нафтопроводу Баку–Тбілісі–Джейхан, Південно-Кавказького газогону (Баку–Тбілісі–Ерзурум) та залізниці Баку–Тбілісі–Карс. Інфраструктурно це частина трансєвразійського коридору. Саме завдяки всім цим шляхам Анкара має альтернативу російському газу, тому стояти осторонь конфлікту в липні Туреччина не могла й не збиралася. Меседжі були вельми чіткі: Туреччина діятиме рішуче, аж до воєнного втручання, якщо буде загроза трубопроводам. Анкара і Баку тоді провели масштабні військові навчання, військовий складник співпраці ще більше посилили, що було відчутно вже у вересні-листопаді, коли Азербайджан узявся за повернення Нагірного Карабаху. Туреччина його дії беззастережно підтримала, хоч і накликала на себе чергову хвилю критики Заходу. Нагірно-карабахський конфлікт став для Туреччини можливістю змінити статус-кво щодо розстановки сил у регіоні.

Посилення впливу прагне й Росія. Залишаючи собі простір для маневру, Москва не хоче закріплювати статус турецьких миротворців «на місцях».

Ситуація в Нагірному Карабаху нагадує схему взаємодії Туреччини та РФ у інших конфліктних точках. І в Сирії, й у Лівії, й тепер вже в Нагірному Карабаху Анкара й Москва підтримують протилежні сторони конфлікту. Обидві по-своєму намагаються впливати на перебіг подій та відстоювати свої інтереси, одночасно і співпрацюючи, і конкуруючи між собою.

Нагірний Карабах перетворюється на ще один сучасний театр геополітичної чи то протидії, чи то взаємодії. На відміну від Сирії та Лівії, Азербайджан сам по собі є сильним гравцем регіону, не рахуватися з інтересами якого не вийде.

Для Москви Азербайджан так само важливий, як і Вірменія. І чергова окупація під виглядом російських миротворців, розширення військової присутності, посилення впливу та контролю над Вірменією – це набагато більша загроза для регіону й самого Азербайджану, де турецька присутність може стати противагою цьому. Тому в Москві її так не хочуть.

Туреччина прагне присутності своїх військових «у полі» та використання безпілотників для спостереження, у Москві такі прагнення не підтримують. У МЗС РФ заявляють, що ніяких миротворчих груп у Нагірному Карабаху не буде, а турецький парламент тим часом розглядає подання президента про річний миротворчий мандат для турецьких військових. Москва бажає, аби спостережний центр діяв на території Азербайджану, Анкара – на звільнених територіях Карабаху.

Росія намагається обмежити турецький вплив, але розуміє: якщо Анкарі не дати, чого вона прагне, то це загрожує подальшому нарощуванню військової підтримки Азербайджану та рано чи пізно – черговим воєнним загостренням.

Туреччина не збирається позбуватися російського впливу в регіоні, усвідомлюючи всі можливі ризики, але й своїх намірів не полишає, досягаючи їх досить упевненими та безкомпромісними кроками. І в Москві цю тактику теж усвідомлюють.

Ольга Будник, Анкара

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-