Війна в Нагірному Карабасі: на що здатні супротивники

Ситуація на Південному Кавказі не заспокоюється. Азербайджан і Вірменія звітують про чергові обстріли й провокації, власні “успіхи” і “поразки” противника. А також про нові жертви ескалації в Нагірному Карабасі (вірменська назва – Арцах). І хоча “редагування” сторонами відомостей про своїх загиблих та про вбитих ворогів, про втрачену власну і знищену чужу техніку є елементом багатьох сучасних воєн, всім зрозуміло: з 27 вересня у зоні конфлікту вже загинули сотні людей, поміж яких чимало мирних жителів. Продовження ж протистояння загрожує тисячами, або й десятками тисяч жертв...

Приміром, оприлюднені сторонами зранку п’ятниці, 2 жовтня, свіжі відомості такі: “унаслідок обстрілу з важкої артилерії території, де компактно мешкає цивільне населення Азербайджану, 55 людей отримали тілесні ушкодження, 19 загинули” (дані азербайджанської Генпрокуратури). “У результаті дій противника на лінії протистояння ЗС Арцаху і Азербайджану загинули 54 вірменські військовослужбовці Армії оборони НКР” (інформація агенції Аrmenpress).

Утім, на відміну від перших днів загострення, учасники конфлікту вже не звітують про значні перемоги – як-от, повернення азербайджанського контролю над кількома селищами та селами. Тобто, робимо попередній висновок: Вірменія витримали перший натиск Азербайджану, незважаючи на перевагу останнього, зокрема, в озброєннях. Завдяки чому? І якою може бути подальша тактика сторін, якщо конфлікт не вдасться швидко “приморозити” політичними засобами, як вже було багато разів?

Цікавимося думками військових аналітиків і експертів-міжнародників.

Військова потуга сторін. Чутки про багаторазову перевагу Баку перебільшені?

Точних даних про озброєння і військові можливості учасників конфлікту, мабуть, ні в кого, окрім провідних розвідок світу, немає. Скажімо, широкому загалу майже нічого невідомо про міць Армії оборони НКР. Водночас звіти різних міжнародних аналітичних центрів дають можливість бодай приблизно оцінити розстановку сил. Загальні висновки такі: в основі військової потуги Азербайджану й Вірменії усе ще залишаються розроблені в СРСР й частково модернізовані зразки танків, авіації, ракетних і артилерійських систем. Але з’явилося і чимало новітнього оснащення. Зокрема, й високоточної зброї та безпілотних літальних апаратів. Сторони десятиліттями накопичували зброю, готуючись до великої війни. За оцінками військових експертів, завдяки кращим фінансовим можливостям Баку останніми роками домігся переваги над Єреваном – в його розпорядженні набагато більше ефективного сучасного озброєння. За непідтвердженими даними, півтораразова перевага за кількістю важких артилерійських систем, у 2-3 рази більше бронемашин і танків, значно більше літаків та безпілотників.

Незважаючи на те, що оборонні витрати Вірменії складають 4,8% її ВВП, а оборонний бюджет Азербайджану – 3,8%, в абсолютних цифрах безперечна перевага на боці останнього: майже $2 мільярди проти $650 мільйонів. В окремі ж роки, коли ситуація у Вірменії була не найкращою, а економіка Азербайджану завдяки високим цінам на вуглеводні стрімко розвивалася, кажуть, Баку витрачав на армію суми, співмірні із усім річним вірменським бюджетом. Щоправда, Єреван активно користувався російськими пільговими кредитами, які Москва надавала спеціально для того, щоб вірменська армія купувала для себе “і того карабаського хлопця” вироблене в РФ озброєння. Втім, для Азербайджану РФ зброї також не жаліла – за “живі” гроші. 

Чисельність протиборчих армій майже однакова. За даними The Military Balance 2020 від британського аналітичного центру IISS, в азербайджанському війську майже 67 тисяч “багнетів”, у вірменському – 45 тисяч. Але є дані, що іще 18-20 тисяч вояків служать в Армії оборони НКР.

Щодо озброєння, то у звіті британських аналітиків міститься така інформація:

1. У великій авіації “першість” за Азербайджаном. Станом на початок року країна мала 15 винищувачів і 21 штурмовик – проти 5 і 14 таких літаків у вірменів. Ще відчутніша перевага Баку в оснащенні бойовими гелікоптерами. В Азербайджану їх 50. У Вірменії – лише 7. Плюс 5 – в НКР.
2. Танків в азербайджанській армії приблизно 440, у вірменській – 110. Але ще 200-300 важких машин є у розпорядженні Степанакерта. А за оснащеністю бронемашинами (БМП, БРМ, БДМ) вірменська сторона навіть переважає. В самій Вірменії їх 341 та ще 200-300 – в НКР. Тоді як у розпорядженні Баку їх лише 431. Зате за кількістю БТР перевага Азербайджану доволі значна: майже 600 проти 180 у Вірменії (дані по НКР відсутні).
3. За кількістю артилерійських установок приблизний паритет: щонайменше 450 – у розпорядженні Баку, майже 400 – у Єревана й Степанакерта. Вірменія має перевагу за числом ракетних систем “земля-земля”. Їх 16. В азербайджанців – лише 6. До того ж, дані щодо наявності такого озброєння у влади невизнаного міжнародною спільнотою Нагірного Карабаху відсутні. Не виключено, що в його розпорядженні також є кілька таких установок. Невідомо достеменно і про те, скільки Степанакерт має систем залпового вогню. У Єревана їх 60, в Баку – понад 150.

У звіті відсутні актуальні дані про безпілотні літальні апарати. Але, за інформацією різних джерел, завдяки постачанням з Туреччини у розпорядженні Азербайджану їх набагато більше, ніж у вірменів. Плюс БПЛА з Ізраїлю.

Але загалом виходить, що перевага Баку не така вже й тотальна, як стверджують деякі інші експерти. І для успішного наступу по всій лінії протистояння її може й не вистачити. Особливо, якщо врахувати, що Вірменія контролює майже усі стратегічні висоти, а на теренах Нагірного Карабаху десятиліттями розбудовували глибокоешелоновану систему оборони...

Ескалація конфлікту довкола НКР: стратегія й тактика

Стратегічні цілі Баку в рамках нинішньої кампанії зрозумілі: головне завдання на початковому етапі – звільнити окуповану вірменами у 1992-1994 роках так звану "зону безпеки", азербайджанські території, переважну більшість населення яких, на відміну від Нагірного Карабаху, завжди складали етнічні азербайджанці, і які зараз, після захоплення Єреваном, фактично перетворились на пустку. Інше завдання – узяти під контроль транспортні артерії у горах, що зв’язують Вірменію з НКР. Адже Нагірний Карабах і Вірменія до 1990-х не мали спільної межі. Для того, щоб підтримати карабаських “братів”, вірменам свого часу довелося “пробивати коридор” азербайджанськими територіями. З такими ж, як і в самому Нагірному Карабасі, наслідками – масовим вигнанням корінних азербайджанців зі своїх домівок. А вже після того, як штучно створену “пуповину” буде розірвано, згідно із планами Баку, можна взятися й за повернення до складу Азербайджану самої колишньої автономії. 

“Азербайджан у широкому масштабі втілює сценарій війни 2016-го року. Тільки цього разу, щоб вірмени не змогли маневрувати резервами і концентрувати сили в одному місці, атаки здійснюються на всіх напрямках, – пише у Фейсбук головний редактор “Цензор.нет” Юрій Бутусов. – На кожній ділянці азербайджанці намагаються вклинитись на ворожі території й закріпитися на нових позиціях. Плюс здійснюється “військова демонстрація” Туреччини, щоб максимально розтягнути вірменську армію вздовж кордону і полегшити виконання головних завдань”.

1. Протистояння в повітрі

Щодо тактичних дій, то 27 вересня все почалося з ударів виготовлених у Туреччині безпілотників "Байрактар" по морально застарілих вірменських зенітно-ракетних комплексах "Оса" радянського і російського виробництва, що прикривали позиції на передовій у Карабасі. Більшість ЗРК, схоже, знищено. “Вірмени не можуть забезпечити війська по всьому фронту надійною ППО – це новий фактор бойових дій. Дрони проникають на великі відстані. Кілька безпілотників збили над столицею Нагірного Карабаху Степанакертом. Вірмени заявляють про знищення десятків дронів, але це наразі не змінює обстановку в повітрі”, – робить висновок пан Бутусов.

Масове використання різних типів безпілотних літальних апаратів називає чи не головною особливістю нинішнього протистояння і військовий експерт, ексзаступник керівника Генштабу ЗСУ (2006-2010 роки) Ігор Романенко. “Туреччина масово постачає в Азербайджан сучасну техніку. Передовсім, безпілотні літальні комплекси Bayraktar TB2 і TAI Anka. А також баражуюче високоточне озброєння, яке може використовуватися як апарати-”камікадзе”. Тобто, здійснюючи розвідку, такі БПЛА можуть або повертатися на базу, або, за потреби, атакувати обрані цілі”, – каже генерал у коментарі Укрінформу. Вірменія ж, за його словами, робить ставку на артилерійське й зенітно-ракетне озброєння, куплене у Росії. “Важливо, що вперше за 45 років у бойових умовах застосували комплекс С-300 (зенітно-ракетна система середнього радіуса дії). Вірмени використали її проти азербайджанських безпілотників. Крім того, ще в липні, коли відбулося попереднє загострення конфлікту, вірмени користувалися можливостями засобів радіоелектронної боротьби, встановлених на російській військовій базі в Гюмрі. Тоді за допомогою РЛС саджали азербайджанські БПЛА ізраїльського виробництва”, – нагадує Ігор Романенко. Він не виключає, що можливості російських військових Єреван використовує й зараз.

Тобто, кожна сторона робить акцент саме на використанні найсучасніших техніки і озброєння, які має у розпорядженні. Приміром, ті ж турецькі БПЛА, що добре зарекомендували себе у Сирії та Лівії, Азербайджан використовує не лише для ударів по танках та іншій техніці, а й по укріпленнях противника та пунктах управління. У цьому зв’язку генерал Романенко нагадує про твердження Баку, що однією із жертв таких атак нібито став начальник управління розвідки Збройних сил Вірменії. Особливо болючими, за словами військового експерта, є удари з використанням вже згаданих безпілотних апаратів-”камікадзе”, із допомогою яких Баку вдалося знищити чимало броньованих цілей противника. “Це дуже ефективна високоточна зброя, яка “обирає” найбільш незахищені місця. Приміром, влучає зверху позаду танкової башти або точно по люках танка, БТР чи іншої бронетехніки”, – наголошує Ігор Романенко.

2. Бої на землі

Паралельно із повітряними атаками азербайджанська піхота, зокрема спецпризначенці, просунулися у горах, де немає суцільної лінії оборони – вірмени обмежилися розбудовою там мережі спостережних пунктів. Тому й не могли чинити гідного спротиву. Чого не скажеш про атаки азербайджанців на відкритій місцевості. Судячи з відео із лінії фронту, вірменські піхотинці добре підготовлені і їм вдається успішно знищувати бронетехніку противника. Натомість Баку занадто вірить у свої механізовані частини. Більшість танкових атак здійснюються без підтримки піхоти. Що робить техніку вразливою у ближньому бою.

Водночас артилерійські удари з обох сторін, за висновками експертів, малоефективні. “До цих пір жодна зі сторін не показала жодного полоненого. Це означає, що якихось маневрених боїв, оточень, лобових атак великими силами немає. Бойові дії мають локальний характер”, – робить висновок Юрій Бутусов.

За словами Ігоря Романенка, багато тактичних маневрів в історії вірменсько-азербайджанського протистояння нині застосовують вперше. Приміром, Баку вдається до хитрощів, підсвічуючи цілі лазером, нібито готуючи атаку із БПЛА, насправді ж завдає ракетних ударів із літаків. Через перевагу азербайджанців у повітрі та їх успішне просування у горах в перші дні ескалації протистояння, із трьох шляхів, що ведуть до Нагірного Карабаху, більш-менш безпечним для вірменів є лиш один. Одну з магістралей азербайджанці повністю прострілюють із важкого озброєння, над іншою постійно кружляють безпілотники...

Загалом же після кількох днів ескалації обстановка на фронті стабілізувалася. “Після перекидання вірменської армії перспективи просування на північному Кельбаджарському напрямку в азербайджанців немає. Однак вибити вірменів із "зони безпеки" на півдні й розширити вклинення в Карабасі азербайджанці намагатимуться завдяки перевазі в повітрі й готовності Туреччини поповнювати втрати техніки та боєкомплект. Вірменам необхідно вибивати противника в горах – інакше їхнє становище в Нагірному Карабасі серйозно ускладниться”, – прогнозує пан Бутусов. 

Окремо він звертає увагу на мобілізаційні ресурси. “Показово, що обидві сторони уникають масової мобілізації чоловічого населення – на фронт ідуть деякі спеціальності резервістів і добровольці. Епоха масових мобілізацій минула – для них немає сенсу, немає зброї. Сучасна війна – це війна добровольців та професіоналів”, – підсумовує Юрій Бутусов.

Владислав Обух, Київ