Білоруський протест знайшов єдино можливий вихід

Білоруський протест знайшов єдино можливий вихід

Блоги
Укрінформ
Друга ніч протестів у Білорусі. Вперше з’явилося відчуття, що це не безнадійно.

Чому? Звідки? Тому що, судячи з усього, так не вважають люди, народ. Цієї обставини, якою звикли нехтувати диктатури всіх часів і народів, цілком вистачає для спротиву. Ще не відомо, чим це зараз закінчиться, але одну перемогу білоруси вже отримали: повернення до порядку, який існував до 10 серпня уже не буде, режим отримав пробоїну, якої не залатає, Лукашенко став кульгавою качкою і його крах – це питання часу. Щоправда, новий режим може виявитися нічим не кращий, а може, й гірший, але то вже інше питання.

З чого це відчуття склалося?

Філософія тут дуже проста: таки немає нічого, що би не добігало кінця. Нахабство і «бєспрєдєл» авторитарного режиму - не виключення. Перевернути результати волевиявлення, може, й не дзеркально, але так, щоби незаперечну перемогу одного (однієї) видати за гучний тріумф того, хто програв – ніяк не виходить. Це ніщо інше, як побічний ефект демократичної процедури, навіть коли її ґвалтують і перетворюють на злу пародію. Бо можна приписати 2,3, ну, 10 відсотків, але не можна «дописати» собі 30, 40, чи 50% там, де залишаються люди, які щойно проголосували проти тебе. Тож хочеш правити довічно – ставай монархом, або перетворюй країну на Північну Корею. Звісно, це теж не дає гарантій – згадаємо Велику французьку революцію – але, принаймні, надійніше. Це – перший урок Білорусі-2020.

А ще треба було заздалегіть бачити симптоми. Хто такі «нові білоруські опозиціонери»? Віктор Бабарико – глава найкрупнішого банку країни, тісно пов’язаного з Газпромом. Валерій Цепкало – колишній посол РБ у США. Це беззаперечне свідчення того, що еліта, створена Лукашенком, «посипалася». Отже, маємо у диктатора – мінус народ і мінус еліта. Режимом тримається на силовиках і бюрократичній вертикалі. Але чиновники і гобліни ідей не продукують і грошей вони не забезпечать. Довго такий режим протримається? Риторичне питання. Це – другий урок від Лукашенка.

Нарешті, перші коментатори мінських побоїщ дуже дивувалися і одразу виносили вирок: протест не має єдиного центру (!) і тому він приречений. Пройшла доба і стає зрозумілим, що це на початковому етапі, можливо, єдина стратегія, яка дає шанс. Організуйся, побудуй реальні, а не «бутафорські» барикади, сконцентруй сили - і тебе миттю знесуть лукашенківські гобліни на бронетехніці. А так протест триває, вимотує режим і головне – він спалахує вночі не лише в Мінську, а й по всій Білорусі. Якщо до нього реально приєднається страйк на крупних державних підприємствах (а їх в Білорусі більшість), - режим довго не протримається. Отже – децентралізація, вимотування супротивника і демонстрація себе. А там – приймати подальші рішення, залежно від того, як розвиватиметься ситуація. Схоже, працює. Маємо третій урок від білорусів.

Чим це закінчиться прогнозувати не випадає. Якщо Лукашенко піде, то нема жодних гарантій, що наступний режим буде кращий. Країну тотально зрусифіковано. Рух, налаштований на національне відродження Білорусі, орієнтацію на історичні корені – Річ Посполиту – давно розгромлений, зведений на маргінес. А з іншого боку, перевага Росії у впливі залишається колосальною. І тому тут не варто виключати й набридлу конспірологію, пов’язану з безпосередньою участю ФСБ в плануванні і реалізації цієї операції. Чим це все може обернутися для України не варто й нагадувати – все очевидно – проблеми й серйозні.

…Але. Три уроки, про які йшлося, від цього залежать не принципово. Вони багато над чим мотивують задуматися і врахувати на майбутнє.

Живє, Бєларусь!

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-