Українськомовними наприкінці XIX ст. були не лише Україна, а й чимало територій нинішньої Росії – дані перепису
Дивовижно, однак навіть у моїй стрічці трапилися дописувачі, які вважають Донбас краєм, штучно запхнутим Леніним в Україну. Зрозуміло, коли «кращий друг всіх істориків» В.В.Путін бідкається, що «бог знает зачем» радянський уряд передав Україні Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одесу, але для моїх ФБ друзів це дивно.
Тому коротко. У 1897 р. в Російській імперії було здійснено перший і останній загальний перепис її населення. Графи «національність» там не було, натомість було питання про мову. І виявилось, що у 9 губерніях і в одній області переважна або відносна більшість населення говорять українською.
Зокрема:
● у Таврійській губернії, куди входив Крим, українською розмовляло 42% (російською – 28%, татарською – 14%, єврейською – 12%);
● в Кубанській області українською спілкувалися 47% населення (російською – 42%);
● в Херсонській, куди входили Одеса і Миколаїв, українською – 53% (російською – 21%, єврейською 12%);
● у Чернігівській українською – 66% (російською 22%);
● у Катеринославській (нинішні Дніпропетровська, Запорізька, частина Донецької областей) – українською спілкувалися 69% жителів;
● у Волинській губернії українською – 70% (13% єврейською, 6% – польською і лише 3,5% – російською);
● у Київській українською спілкувалися 79% населення (російською – 6%);
● у Харківській українською спілкувалися 81% населення (російською – 18%);
● у Подільській – 81% (російською – 3,2%),
● у Полтавській губернії – 93% (російською – 2,6%).
Отже, первісно Українська Соціалістична Радянська Республіка – це територія 9-ти губерній, в яких українці складали від 42 до 93 відсотків населення (при цьому українськомовна Кубань відійшла Росії, як і ще чотири території, де частка українців складала від 22 до 37%: Курська – 22%, Область Війська Донського – 28%, Воронезька – 36, Ставропольська губернія – 37%).
Тепер про Донбас.
Території нинішніх Донецької та Луганської областей входили тоді до кількох повітів Катеринославської губернії та Таганрозького округу Області Війська Донського.
Зокрема:
● Бахмутський повіт – українці 58%, росіяни – 31%;
● Маріупольський – українці 46%, греки 19%, росіяни 14%;
Слов’яносербський повіт з нинішнім Луганськом – українці 50%, росіяни – 45%. (Не плутати з відомим усім від 2014-го містом Слов’янськ, яке входило до складу Ізюмського повіту Харківської губернії й чиє населення складалося тоді з українців на 74%).
У Таганрозькому окрузі (територія, де нині знаходяться Макіївка, Харцизьк, Шахтарськ, Ровеньки, Свердловськ, Антрацитівський, Амвросіївський, Краснодонський, Волноваський, Старобешівський райони, а також Таганрог, Неклінівський та Матвіїв-Курганський райони нинішньої Ростовської області РФ) – українці складали 62%, росіяни – 31%.
Це, власне, все, що треба знати про путінське «бог знает зачем».
І ще. Чи могли більшовики 100 років тому проігнорувати інтереси і піднесення свідомості «окраїн» і просто застосувати, як їм радить заднім числом Жириновський, територіальний поділ без огляду на національний склад? Ні, бо, як вітіювато висловився один із них, без «концесій націоналам» – владу не захопити, не втримати і не консолідувати.
.svg "Українська мова за повітами за переписом 1897 року.")
І зовсім останнє. Захарченкам, Симоненкам, Лукашам, Німченкам, всім -енкам, -укам, -юкам і носіям подібних прізвищ не варто зі сльозами на очах рвати сорочки за російську – «язык дедов и прадедов». Їхні прадіди точно не говорили російською!
Ба більше, волинський, слобожанський, придніпровський чи полтавський селянин міг упродовж свого життя взагалі ніколи росіянина і не побачити.
Віктор Єленський
FB
реклама