Після виставки у Брюгге: Україна, мистецтво, Донбас

Після виставки у Брюгге: Україна, мистецтво, Донбас

Репортаж
Укрінформ
“Українські тижні” можуть зникнути. А вони потрібні насамперед українцям, щоб бути почутими у світі

На тижні, що минає, у Брюгге проходив «Тиждень українського мистецтва», – яскраве та захопливе свято української культури, на якому наша країна була представлена в усьому її розмаїтті та красі. Це свято проводиться вже другий рік поспіль завдяки ентузіазму та енергії української художниці Світлани Лебіги, що постійно проживає в Бельгії, але щиро вболіває за Україну та намагається донести до західної публіки її найкращі риси. На заході побував кореспондент Укрінформу.

УКРАЇНСЬКИЙ ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Насправді, хотілося зробити легкий такий недільний репортаж. Про свято. Про митців, які приїхали до Бельгії та привезли свої художні твори на традиційний вже «Тиждень українського мистецтва», під час якого українські картини експонуються в одному з найкращих виставкових залів Бельгії в самому серці старовинного міста Брюгге – на площі Markt. Адже життя, насправді, ширше і цікавіше за безперервний потік похмурих новин з України, з усіма цими гучними відставками, мишачими іграми навколо влади та недолугими заявами, що про воду, що про Донбас.

Щиро – хотілося обійтися без політики. Але, як кажуть у таких випадках – якщо ви йдете від політики, політика приходить за вами. Хоча нічого, ніби, не віщувало….

«Це вже другий тиждень українського мистецтва в Брюгге. Саме так цю мрію я сама втілюю у життя. Хочу тут, у Європі, розповідати про Україну з іншого боку, не так, як тут можна читати в пресі», – говорить головний організатор і «генератор» виставки Світлана Лебіга.

Завдяки її зусиллям, а також добрим відгукам після минулорічної української виставки у Брюгге, цього року на Український тиждень свої роботи представили художники практично з усіх куточків України – з Києва, зі Львова, Луцька та інших міст. Серед них широкою й різноплановою була презентація регіону Донбасу – тут були митці походженням з Донецька й Луганська, відома режисер з прифронтового Бахмута, самі творчість і присутність яких у виставковому залі нагадували про те, яким складним і драматичним буває звичайне людське життя.

Свої роботи в Брюгге привезли українські митці й з інших країн – із Чеської Республіки, зі Словенії, Нідерландів, навіть зі США. Тож виставка, насправді, почала набувати, де-факто, міжнародного масштабу та забарвлення.

Їх було 14 сміливців – художників, які наважилися представити свою творчість бельгійській публіці. Хоча, враховуючи те, що Брюгге сам по собі є містом-перлиною та «культовою» приміткою Бельгії, мова йшла не лише про бельгійців. У виставковий зал, доступ до якого був вільним та безкоштовним, заходили численні туристи, приваблені до старовинного європейського міста низкою традиційних сезонних фестивалів. Тож можна говорити про те, що на цій виставці Україна показала себе усьому світові.

НОВІ ОБЛИЧЧЯ ТА “СТАРІ” ЗНАЙОМІ

Коли прогулюєшся виставковим залом, завжди можна чекати чогось несподіваного. Власне, у цьому й полягає мета художника – зацікавити глядача точним, а інколи – несподіваним образом. Погляд мимоволі затримався на яскравій картині – ніби виглядає як пейзажне зображення гірського масиву. Якщо дивитися дещо здалеку – ну точно українська вишиванка.

«Дійсно, це схоже на вишиванку, – коментує запит авторка твору, львівська художниця Яна Гудзан. – Це Гуцульщина, Чорногорський хребет. Всі роботи, які ви тут бачите, повністю зроблені з натури, – в експедиціях і на «пленерах». І навіть холод тут справжній. Ці малюнки зроблені в мороз – було насправді дуже холодно. Для мене це дуже важливо – зловити оту свіжість», – розповідає Яна.

Вона – професійний художник. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю реставратора, і при цьому має закінчену художню освіту. Саме ця обставина придає її творам особливий колорит. Дивно, але ця струнка дівчина знається на техніці іконопису та давнього візантійського живопису, на технологіях темперного та олійного живопису на дошці або на полотні, що навіть звучить «як космос». Ці древні техніки Яна застосовує у сучасній інтерпретації, і переносить, як здається, у свої роботи частку отієї давньої сакральності.

У Бельгію художниця потрапила зовсім невипадково, але за порадою подруги по життю і по «цеху» Олени Наїдко, яка, як і рік тому, представила у Брюгге свої нові твори. Саме вона порадила Яні Гудзан розповісти про себе та надіслати роботи на конкурсний відбір.

«Насправді, був дуже великий конкурс – кілька сотень людей подавали заявки. Але мені пощастило. Виставка дуже цікава, показова. Представляємо цілу Україну, різні регіони. Насправді ми всі – дуже різні художники, працюємо в різних техніках, за різними темами та сюжетами. Світлана (Лебіга – авт.) зібрала різних по стилю і по наповненню художників. Тут є і графіка, і цифровий живопис, є й інсталяції, і костюм», – розповідає Яна.

І насправді, інколи просто дихання перехоплювало від такої щільності творчої енергії на одиницю виставкової площі. Цей ефект, напевно, був точно прорахований організаторами виставки. Світлана Лебіга не змінила свій головний критерій відбору – всі художники, які представляють власні роботи, мають бути професійними. Це рішення було безпомилковим. Адже саме професійність і академічна школа інколи надають українським творам несподівані переваги.

Про це говорила ще одна українська художниця, Маргарита Шейко, яка приїхала з Чеської Республіки, де зараз постійно живе та творить. За творчим напрямком вона – портретист. ЇЇ роботи були розкладені просто на столі перед художницею, деякі з них – дуже «свіжі», – оскільки були виконані на прохання «громадян всесвіту» – німців, французів, американців, які заходили на виставку і не приховували власного захоплення представленими творами.

«Насправді, українське мистецтво є важливим для світу. Я живу в Чехії, тож можу говорити про цю країну. Люди там дуже позитивні, хвалять митців абсолютно за все. І це, знаєте, призводить до втрати певної академічної школи, яка притаманна українським художникам. Саме тому до української художньої культури є великий інтерес. Я навіть почала думати, щоб заснувати свою школу», – говорить художниця.

Як старі знайомі, вітаємося із харківською художницею Ольгою Адам. Минулого року вона виставила незабутні роботи, де відомі історичні та політичні постаті й об’єкти, від статуй президентів та навіть королев були представлені у геть незвичному вигляді – з головами різних тварин, які дивилися на глядачів та на світ дуже людськими очима. «Тваринній» тематиці Ольга залишилася вірною й цього року, щоправда, з іншою ідеєю. Показує майстерно виписані «портрети» тварин – буйволів, косуль, птахів, – що виконані на полотнах, які нагадують розтягнуті для вичинки звірячі шкури. Головна деталь – ті самі великі й дуже «людські» очі, якими ці образи дивляться на людей.

«Мій проєкт «на межі» – це й про тварин, що опинилися в червоній книзі, й у Карпатах вони зникають, деяких вже немає. Взагалі, проєкт включає 20 робіт. Ми демонстрували ці картини в Карпатах, просто на курорті катали їх на лижних підйомниках, наче шкури на м’ясокомбінаті, щоб люди бачили – що втрачають. Ми, зазвичай, не дивимося в очі диких тварин. Я навмисно збільшила ці портрети, щоб зробити очі великими. Щоб люди нарешті зрозуміли – це не м'ясо, це живі істоти», – говорить Ольга Адам.

Показує на зображення якоїсь дивної, фантастичної тварини. Це, каже, український зубр, який жив в Україні років сто тому. Його, каже, знищили більшовики, ніхто не пам’ятає, як він виглядав, тож довелося малювати лише за уявою.

Це був «дзвіночок». Так на виставку увірвалася політика.

ДОНБАС. ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Донбаську тему підняла сама організатор виставки, Світлана Лебіга.

 «На виставці представлені професійні роботи, але є один виняток. Ось тут, – показує, – графіка Ігоря Мусіна, нашого, українця, якого дочка перевезла жити і лікуватися у Брюгге. Він дуже цікава людина. Все життя пропрацював на шахті – 35 років під землею. Його родину репресували – батька розстріляли, а мати сиділа в таборах, після – розшукувала своїх дітей по дитячих будинках. Він лише тут почав малювати. Але дивіться, який талант! При тому, що сам Ігор травмований, легені з’їла шахта, майже не бачить… Але дивіться, геніальна графіка, хоча й аматор», – розповідає Світлана.

Ігор Мусін – з Донбасу. Як і художники, які привезли свої роботи в Бельгію: Олена Клочко – з Бахмута, Дмитро Саватур – з Луганська, Сергій Захаров – з Донецька. Війна докорінно змінила їхні життя, що знайшло прояв у творчості.

Олена Клочко, яка мешкає у прифронтовому Бахмуті – не лише художниця від Бога, а й професійний кінорежисер, яка має декілька яскравих кіноробіт. Одну стрічку під назвою «Beauties and Beast» (умовно перекладається як «Красуні і чудовисько», але Олені такий переклад не подобається), вона привезла у Бельгію. Суть «проста» – донести до людей почуття жінок, які волею долі опинилися у «сірій зоні», між війною і миром. Ця стрічка лише частково є документальною, вона сповнена емоцій і символізму, це справжній артпроєкт за участю реальних жителів "сірої зони".

«Коли люди дивляться – вони плачуть. В тому числі й тут, у Бельгії. Інколи мені говорять – не будь такою «зарозумною», будь простішою… Але так не можу. Я професійний режисер, мені важливо передати цей  психоемоційний стан», – говорить Олена.

Вона навчалася та більше 20 років прожила в Росії, але вимушена була покинути Пітер, тому що там, за її словами, раптово стало задушно, незважаючи на близькість Скандинавії та вітер з Ладоги.

«Там усі якось в один момент перефарбувалися, поміняли напрямок, як флюгери. Я від усього цього зціпеніла, і не могла працювати. А після – почалася війна…» – говорить режисер.

Вона переконана в тому, що на Донбасі ще можна все виправити, хоча це буде складно, – і для цього не доведеться чекати зміни поколінь. «Треба час, щоб все змінилося. За цей час ми повернемося. Адже ніхто не хоче зовсім полишати Україну».

Сергій Захаров приїхав до Брюгге вперше. Хоча під час виставки у минулому році його графічний роман «Діра. Серпень 2014» був однією з найбільш сильних емоційних робіт. Ця книга, яка була перекладена вісьмома мовами, присвячена драматичним подіям у Донецьку відразу після початку російської агресії, відображеним через долю одного конкретного в’язня донецького «підвалу».

Зустріч із Сергієм вражає, тому що одразу кидається в очі його зовнішня схожість з головним персонажем графічного роману, який, виявляється, є автобіографічним.

«Такі презентації, як ця, насправді є дуже важливими. Адже нашу трагедію тут, у Європі, сприймають як щось далеке, не дуже переймаються. Так вже людська натура влаштована. Але насправді, для Європи важливо знати, що ми – її частина, ми – кордон між цивілізацією і цією… державою. Останньою імперією. Хай дивляться цей роман, читають зрозумілими словами – що відбувається там, на межі», – говорить художник.

На пряме запитання – чи можливе швидке вирішення проблеми Донбасу – він відповідає сумним «ні». Тому що кров пролилася, кров тих місцевих, кого окупаційна влада першими кидала у горнило війни. Але й відгороджуватися стіною від людей Донбасу, на думку Сергія, Україні також не варто. Все зміниться, але лише після того, як якісь якісні зміни відбудуться в Росії, звідки, власне, на землю Донбасу й прийшла біда. Лише тоді можуть загоїтися рани.

ПІСЛЯСЛОВО

Насправді, те, що відбулося у Брюгге, є дуже важливим. Для європейців, які, якщо системно працюють з Україною, добре обізнані із суттю подій. Але їм не вистачає саме цього – емоційного розуміння того, що відбувається поруч. За спостереженням українських дипломатів, під час знайомства із графічним романом Сергія Захарова про свавілля, насильство і тортури, навіть досвідчені правозахисники, які щодня читають звіти про жорстокість та кров, відчували щось на зразок шоку. Але таке емоційне розуміння є необхідним, щоб сприймати цю ситуацію адекватно.

Подібні заходи потрібні Україні, й дуже погано, якщо на якомусь рівні таке розуміння випадково губиться. Дещо засмутило, коли Світлана Лебіга дипломатично утрималася від відповіді – хто фінансував оренду цього вишуканого виставкового залу. Ще більш сумно стало, коли у сторонній розмові вона висловила припущення, що ймовірно – у цьому році проводить останній «Український тиждень».

А ось цього допускати не можна. Якщо хтось і щось й потребує державної підтримки – то це саме такі проєкти, які тримаються на плечах та ресурсах самовідданих і небайдужих людей. «Українські тижні» потрібні, насамперед, самій Україні, щоб бути почутою і зрозумілою у світі, вони є кращим із усіх можливих шляхів для досягнення такої мети.

Дмитро Шкурко, Брюссель
Фото – автора та Посольства України в Королівстві Бельгія

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-