Путін, 20 років: від імперських амбіцій до постімперської ганьби
9 серпня 1999 року тодішній президент Росії Борис Єльцин призначив виконуючим обов'язки прем'єр-міністра Володимира Путіна, колишнього главу ФСБ, спадкоємиці КГБ. Сьогодні вже всі знають, що Путін-президент – це агресія, війна, несправедливість, тотальна брехня, знущання з демократії та повальна корупція. Але при всьому тому російський президент, здається, щиро вірить у правильність того, що він говорить та робить для своєї країни та світу. І ця обставина – лякає ще більше. Кожен диктатор не з’являється просто так, з нічого. Ленін навряд чи пішов би в революцію, якби не страта старшого брата. Сталін вирішив покарати увесь світ за своє жебрацьке та нелюдське дитинство. Муссоліні піддався на лестощі власним талантам. Адольф Гітлер не став би собою, якби не поразка Німеччини у Першій світовій війні. Що ж криється в обставинах становлення Путіна? Звісно, тут і сіре дитинство «з пацюками» в ленінградських підворіттях, а тому і принцип звідти – бити першим. Тут і жебрацьке студентство, втім, на престижному юрфаці, і єдина надія вибитися із низів – піти добровільно служити в КДБ. Тут і культурний шок молодого спецслужбіста від рівня життя за кордоном. Тут і перехід до держслужби «при Собчаку», коли «крали всі», як раніше танцювали... Але ключове – це розвал СРСР 1991-го. Колись Путін сказав, що ця подія – найбільша геополітична катастрофа минулого століття, чим і розкрив власну систему цінностей. Адже саме завдяки радянській системі він і зміг ТАК реалізуватися.
Які корінці, такі й вершки
Крах радянської імперії був частково крахом особистих переконань та ідеалів Путіна. Особливо на тлі перемоги Заходу у «холодній війні» та процесу становлення єдиної Європи на початку 1992-го. Очевидне усвідомлення неправоти та злочинності радянської системи, які безпосередньо призвели до катастрофи, на думку Путіну не спало. Винними були всі навколо, що нібито хотіли пошматувати «бідну Росію», яку «поставили на коліна». Відомий епізод, коли Путін у Стокгольмі в 1994-му, коли його ніхто ще не знав, очолював делегацію Санкт-Петербурга на міжнародному заході. Там вручали премію першому президенту Естонії Леннарту Мері за його правозахисну та дисидентську діяльність. І коли той почав виголошувати промову, звісно, антирадянську за змістом, Путін демонстративно встав і полишив залу. Це мало хто помітив тоді. Але зараз цей факт виглядає промовистим, характеризуючи погляди. І те, що вони у Путіна суто радянські – не викликає сумнівів. Пізніше все ж це було повторене у відомій «мюнхенській промові», а тепер є звичним набором тез російської державної пропаганди.
Проте існує й інша думка, скоріш навіть апокриф, про ідейне становлення Путіна. Як кажуть деякі знавці ленінградського андеграунду, ще до свого довгого відрядження у НДР, молодий офіцер КДБ Путін отримав кімнату в одній з комуналок в центрі міста – неподалік від батьківської комуналки. Офіційно отримав як житло, але насправді – нібито «виконував завдання». У тій самій комуналці мешкав – а це кінець 70-х – опальний вчений-історик, син розстріляного більшовиками поета Ніколая Гумільова – Лев. І от за ним і треба було нібито «наглядати» через його антикомуністичні та білогвардійські погляди.
Сталося ж, ніби, навпаки: молодий Путін став спілкуватися з Гумільовим, тоді вже, незважаючи на довгі роки у таборах та на засланні, доктором наук, і – як не крути – інтелектуалом. І нібито саме з цих бесід Путін і міг винести ті самі ідеї про невмирущу імперську сутність і місію Росії – ці тези Гумільова добре відомі з його книжок. А потім виявилося, що накласти одну імперську ідею – «білу» – на іншу – «червону» – не так вже й складно. Практика Путіна доводить: він послідовно реалізує свій план пункт за пунктом.
Всередині – Йосип, ззовні – Адольф
До влади Путін прийшов із відповідним багажем досвіду. Він навчився управляти чималими фінансами в Петербурзі та «освоювати» їх, в тому числі – і у власну кишеню. Почитайте в інтернеті так зване досьє комісії Сальє, яка була утворена депутатами Ленради для розслідування злочинів Путіна при залученні гуманітарної допомоги. І ще там є багато історій – про нафтовий термінал, нерухомість, контрабанду…
Сформувалася і команда друзів-поплічників: там були й ровесники, але куди більш «перспективні» офіцери КДБ – Микола Патрушев, Сергій та Віктор Іванови, Віктор Черкесов. Був і «перекладач» Ігор Сєчін, були й економісти – Олексій Кудрін та Герман Греф. Було й знайомство із найбільш сильною фігурою з Петербурга того часу у російський владі – Анатолієм Чубайсом. І тому, коли Анатолій Собчак вибори мера Петербурга на другий термін у 1996-му програв (а є думка, що Путін, як начальник штабу, їх просто «злив»), то саме старі знайомі і влаштували Владіміра Путіна до Москви. А там – карколомна та швидка кар’єра в наступники Бориса Єльцина.
Є чимало версій, чи був Путін компромісом між оточенням Єльцина та колишніми радянськими спецслужбістами, чи можливо на Єльцина натиснули? Чи може все вирішили олігархи, яким була потрібна людина, що гарантує їм недоторканість їх майна? Зараз все це не так вже й важливо. Тому що мало хто розумів, що до вищої в Росії влади йде людина саме з імперськими амбіціями. Людина, яка хоче помститися, якщо не Штатам (надто вже сили нерівні й досі), то хоча б Європі за поразку у «холодній війні».
Путін крок за кроком втілював свій план. Спочатку всередині країни він відновив «радянські цінності» – тричі переписаний «гімн Міхалкова», трактування історії та тлумачення ролі Росії як спадкоємиці СРСР не тільки в майновому, а й у геополітичному сенсі. А ще відновлення де-факто радянських методів у ЗМІ – цензура, придушення свободи слова, а ще – зачистка будь-якого непідконтрольного політичного руху, фальшування виборів, повернення до єдиного центру впливу та прийняття рішень – усе як в СРСР.
Чи існують в РФ політичні переслідування? Очевидно, так. Чи можуть люди висловлювати свою позицію відкрито? Ні. Чи є в них надія на справедливий суд? Ні. Чи можуть вони сподіватися на чесні вибори? Ні. Чи є сенс в тих виборах брати участь? Ні.
Кожна з відповідей – це характеристика сьогоднішньої російської влади, яка вже й не дуже звертає уваги на якісь там процедури та пристойності. Так само було за Сталіна – назовні балачки про «найдемократичнішу в світі сталінську конституцію», а паралельно особисто підписані найвищим радянським керівництвом на чолі зі Сталіним розстрільні списки з тисячами і тисячами ні в чому не винуватих людей. Так, саме сталінські принципи повторює сьогодні Путін, тішачись враженням, яке справляє на росіян та світ його інтерпретація цієї стратегії в епоху інформаційних технологій.
Далі зрозуміло, що треба було пограти м’язами та показати, хто в домі хазяїн на теренах колишнього СРСР – ось вам і Грузія 2008-го. Дуже схоже з країнами Балтії у 1940-му, або – із Судетами 1938-го.
Якщо всередині Росії Путін прямо наслідує Сталіна, то ззовні він обрав шлях Гітлера. Вийшло з Грузією при мовчанні нібито цивілізованого світу – от вам отримайте і Крим, як римейк «аншлюсу» Австрії, і Донбас як заявку на удар в спину Польщі у вересні 1939-го. Так, обставини інші, інформаційне прикриття відповідне – але сутність – та сама: захоплення чужих територій та окупація виправдовуються тим, що це «колись було наше» та «нам загрожують і хочуть підкорити». Те, що світ живе за іншими правилами та системами координат, вимірюючи досягнення масштабами економіки та інвестицій, для таких як Путін – пустий звук. Він вірить тільки в ракети, силу «ядерної дубини» та готовність власного народу – якщо що – то «одразу у рай», все інше – для слабаків. Ну, чим не маячня Гітлера та Геббельса про «обраність нордичної раси», «звитягу арійців» та «непереможну міць німецької зброї» – але на сучасний лад?
Коли двері порожнього холодильника відчиняються
Так, Путіну вдалося забезпечити певний рівень життя росіян після зубожіння та жебрацтва 90-х завдяки супердорогим у «нульові» нафті, газу та європейцям, які охоче їх купували. Але «стабільність» забезпечували свого часу (кілька років перед Другою Світовою) і Сталін, і Гітлер. Але якою ціною?
Але росіяни – нічого дивного, тут вони виявилися дуже схожими на інших – людьми, які дуже швидко звикають до ситості і турецького пляжу. Тому п’ятирічка життя під ще достатньо стриманими санкціями Заходу вже відгукується реальним зниженням доходів та рівня життя. І тепер виявляється, сите життя та відпочинок у Туреччині важливіші за Крим, «вставання з колін» та імпортозаміщення. Звісно, пропаганда відновила імперські комплекси в росіян. Проте, ситуація все ж змінюється.
Великий опозиційний мітинг 10 серпня, присвячений досить вузькій темі виборів до Мосміськдуми, зібрав більше 50 тисяч осіб. І це для Росії – знакова подія. Якщо порівнювати це із українським досвідом – так, це тільки рівень «України без Кучми» і шлях у росіян ще довгий. То хіба ж люди, які колись разом з союзниками таки перемогли у Другій Світовій, а потім повалили комунізм, не зможуть перемогти і той потворний симбіоз фальшивої теорії та гидотної практики, яка сьогодні називається путінізмом?
Віктор Чопа, Київ
