Загострення в Сирії: чому Ідліб – це пастка для Асада та Путіна

Події останніх тижнів серпня та початку вересня на території сирійської провінції Ідліб, що північному заході країни, відкрили новий фронт протистояння. Оцінка воєнних дій з обох сторін прямо протилежна: для офіційного Дамаска, Москви та Тегерана це – закінчення спільної операції проти «терористичних угруповань», для західного світу – реальність нової гуманітарної катастрофи. Проте є в цих подіях і дещо інший зміст, який доводить: релігійно-ідеологічне протистояння у сучасному світі може зменшити чи збільшити оберти, але головного сенсу – пошуку власної ідентичності – не втрачає ніколи. І виключно силою, ударами бомб та ракет, його не зупинити.

На порозі нової гуманітарної трагедії

На кінець липня офіційні сирійські війська при підтримці росіян та іранців зламали спротив «Вільної сирійської армії» на півдні країни – і контроль Дамаска над провінцією Дераа на кордоні із Йорданією був відновлений. Водночас США відмовили у підтримці антиасадівським угрупованням, які не були визнані екстремістськими чи терористичними. Тобто американці фактично «вмили руки». На такому тлі Асад, Путін та Роухані отримали певний «карт-бланш» і вирішили використати його задля удару у несподіваному напрямку – північно-західному, у тій самій провінції Ідліб, що контролюється сьогодні не тільки представниками терористичних ІДІЛ чи «Джабхат-ан-Нусри», а й учорашніми партнерами західних країн. Почалися обстріли та наступ, у тому числі – нальоти російської авіації, що призвели до вже десятків жертв серед мирного населення...

Все це не могло не викликати реакції Заходу. Ще 28 серпня було скликане засідання Ради Безпеки ООН, на якому пролунало вже знайоме для сирійської війни формулювання – гуманітарна катастрофа, що стане реальною у випадку продовження наступу військ Асада і його так званої «групи підтримки» з РФ та Ірану. За оцінками міжнародних спостерігачів, зараз у Ідлібі перебувають кілька мільйонів людей, які не мають ані можливості постачання їжі, ані переховування від нальотів, ані виїзду з провінції.

Держсекретар США Майк Помпео недвозначно натякнув на масштаб та можливі наслідки трагедії: «Три мільйони сирійців, які були вимушені залишити свої домівки й нині перебувають у Ідлібі, постраждають від цієї агресії. Це не добре. Світ – спостерігає». Далі виступив й президент Дональд Трамп, який звично зазначив у своєму Твіттері: «Президенту Сирії Башару аль-Асаду не слід безвідповідально нападати на провінцію Ідліб. Росіяни та іранці зроблять серйозну помилку, якщо візьмуть участь у цій потенційній гуманітарній трагедії».

З боку ж Асада, та – передусім росіян – зовсім інша риторика: протистояння в Ідлібі вони вважають логічним завершенням розгрому сил терористів, а задля «красивої картинки» демонструють як мир та злагода нібито повернулися у звільнені від ІДІЛ та «Джебхат-ан-Нусри» провінції (втім, звичайно ж пропагандисти забувають, що далеко не скрізь їм протистояли саме ісламські фанатики).

Паралельно з обміном публічними заявами відбувається й певна інформаційна підтримка можливості нового використання режимом Асада хімічної зброї проти повстанців в Ідлібі. Джерела серед американських військових та дипломатів говорять про укладання списку сирійських підприємств, де потенційно може виготовлятися хімічна зброя, та підготовку рішення щодо їх ліквідації у разі продовження наступу на Ідліб чи, власне, факту використання цієї зброї Асадом. Речниця Білого дому Сара Сандерс не стала прикриватися дипломатичним етикетом та прямо виклала позицію Вашингтону: «США та союзники рішуче налаштовані швидко та адекватно відреагувати, якщо президент Башар аль-Асад вирішить знову застосувати хімічну зброю… США ретельно стежать за ситуацією у сирійській провінції Ідліб, де над мільйонами безневинних цивільних нависла загроза неминучого нападу режиму Асада за підтримки Ірану й РФ… США й надалі невтомно співпрацюватимуть із союзниками над пошуком дипломатичного шляху припинення насильства у Сирії відповідно до резолюції Радбезу ООН №2254».

При цьому найбільш рішучі дії дозволив собі Ізраїль, 4 вересня завдавши ракетного удару по сирійських західних провінціях Хама та Тартус, які не мають безпосереднього відношення до Ідлібу, але саме там розташовані бази «Хезболли» та іранських військових. У підсумку: російські літаки знову випустили ракети по сільській місцевості на заході провінції Ідліб, вбивши цією атакою 13 цивільних мешканців. За ініціативи Держдепу постійний представник США при ООН Ніккі Гейлі оголосила про скликання термінового засідання Радбезу на 7 вересня, оскільки ситуація, здається, знову заходить у глухий кривавий кут…

Коли національна ідея сильніша за ракети

А тепер – що ж ця нова ескалація означає насправді. Навіщо Асаду та Путіну так відверто підставлятися під нові санкції та створювати новий прецедент гуманітарної катастрофи, вже знайомої на весь світ на прикладі Алеппо чи Гути? І як саме може відповісти Трамп та Європа (яка, до речі, зараз показово мовчить)? Та й взагалі, чи не не має привести ця історія до переосмислення сирійського конфлікту?

Трамп та США, звичайно, зробили помилку, відступивши в Сирії всередині літа. Як бачимо, спільна «дубина» диктаторів продовжує свою руйнівну роботу. При цьому компроміс зі своїми супротивниками Асад формулює лише на московський манер: ви маєте підкоритися та скласти зброю. Тобто, всіх можна змусити та «нагнути» силою.

І саме із силою Асад та росіяни зараз, здається, перегинають палицю. Тому що далеко не всі повстанці б’ються з Асадом виключно за гроші. Як не дивно є серед них чимало адекватних, молодих та освічених людей, що мають власні погляди. Свій світ вони бачать інакше ніж ми, європейці, в ньому трохи більше таких визначень як «бог» та «віра», а саме це зараз й штовхає повстанців на спротив військам Асаду і ракетам росіян.

Зараз в Ідлібі проти Асада та Росії воюють ті, хто вважає себе патріотом Сирії – тієї самої «іншої Сирії», вільної від диктатури Асада та будь-яких військових баз. Тобто ті, хто сподівається та вірить, що в Сирії можна побудувати, якщо не західну, то хоча б власну демократію, де слово громадянина буде чогось варте. Цим сирійський конфлікт дещо схожий на афганський: люди не хочуть бачити чужих вояк у якості “визволителів”, та рішучі щодо самостійної боротьби.

У таких умовах кожен диктаторський режим потрапляє у пастку, коли його союзники (як свого часу радянські війська, що виконували “інтернаціональний обов’язок” в Афганістані) дуже швидко стають лютими ворогами народу, та боротьба проти них не припиняється ні на мить - аж до вигнання обох.

Але що ж робити? Логіка Асада та Путіна не бере до уваги такі аргументи як права людини та їх дотримання взагалі. Для них головне – виконання поставленої мети будь-що. Тому світовій спільноті та США, як її найбільш потужному представникові, треба тиснути на найболючіші точки саме Москви. Адже Асад перетворився на фігуру, аналогічну колишній афганській маріонетці Кремля Бабраку Кармалю.

І так само боротися з маріонетками та їхніми “керманичами” можна лише неминучим та жорстким розширенням санкцій. Агресора потрібно позбавляти його матеріальної бази – згадайте, під час афганської війни були обвалені ціни на нафту та газ, і радянська економіка такого удару не витримала. До речі, безпосередньо втручатися в бойові дії Заходу за таких умов навіть не обов’язково, але реагувати потрібно дуже чітко та швидко.

Як свого часу моджахеди в Афганістані, так нині й сирійці в Ідлібі, мають усі шанси довести світові, що не тільки воля народу, а й справедливість реально існують – і за них борються до останнього.

Віктор Чопа. Київ