Райнер-Ельк Андерс, британський академік, волонтер на Донбасі
Виступаючи в парламенті Британії, я показував прострілену дитячу туфельку
21.06.2018 13:57 3206

Британський академік і волонтер Райнер-Ельк Андерс нагадує Джима Мейса (американського вченого, який вперше на весь голос за океаном заговорив про Голодомор). Академічні вчені, які заробляють гроші в дуже конкурентному середовищі, емоційно не надто переймаються предметом дослідження. Тим більше, коли там війна. Тим більше коли противник дуже сильний, а суперник слабкий. Але буває по-іншому. Коли наукова діяльність тісно переплітається з громадською, коли, всупереч відшліфованим і часом стерилізованим стандартам, вчений залишається людиною та гуманістом. Як у випадку з доктором Райнером-Ельком – аналітиком, політологом, соціологом, фахівцем з гібридної війні і... волонтером російсько-української війни.

Він знаходиться в Україні та ATO кожні сім тижнів. І він проводить літо в Східній Україні та ATO, приїжджаючи туди з ліками, медичним обладнанням, одягом, а їдучи з десятками глибоких інтерв'ю для наукових досліджень.

В один зі своїх візитів він прийшов у гості до Укрінформу.

- Пане доктор, ви – друг України. Правда, раніше вважалися фахівцем також з Росії. Можна залишатися фахівцем з Росії і бути другом України?

У квітні 2014-го написав першу доповідь, де спрогнозував – Росія захопить територію Донецької та Луганської областей

- Я не був у Росії вже шість років. Але раніше бував, тема моєї дисертації стосується Росії. Я поважаю російську культуру та літературу. Але зараз коло моїх інтересів і занять стало надто специфічним. Хоча це не було моїм планом. Я просто так «попав». Досліджуючи трансформації на пострадянському просторі, я побував скрізь, крім, вибачте, України. Мої батьки родом зі Східної Пруссії (батько народився у Кенігсберзі, мама недалеко – у Мазурику, в Польщі), частина сім'ї жила в Одесі, я перше покоління, хто народився у Німеччині. І тому мій інтерес до колишнього Союзу зрозумілий та сильний. В Україну я вперше приїхав у січні 2014 року, мені було цікаво, що відбувається, хотілося осмислити Майдан. Вже тоді мені здавалося, що Майдан – не Помаранчева революція, а інша ситуація. Я був тут у січні сім днів, але мені здалося це неймовірно цікавим. У лютому я вже записав багато інтерв'ю і анкет на Майдані, там же були різні етапи.

Я був у лютому, коли почалася окупація Криму. У березні-квітні я вистежував «чоловічків у зеленому». Тоді у квітні я написав про них першу доповідь, де спрогнозував, що Росія захопить територію Донецької та Луганської областей. Я тоді виступив в університеті Гельсінкі і мене розкритикували за те, що розглядав Росію з геополітичної точки зору. А влітку 2014 року я вперше побував у зоні конфлікту, у Слов'янську – через шість днів після того, як звідти пішли Гіркін і його «соратники». Місто не постраждало від руйнувань, але було помітно, що населення дуже травмоване.

Вже тоді, в перші дні, був упевнений, що Росія буде наступати. І писав у західних медіа про цю загрозу

Два роки тому я знову був у Слов'янську і робив інтерв'ю з лікарями, які сказали, що у дітей, підлітків почали з'являтися хвороби, алергії, психічні розлади, яких раніше не було. І це всього лише за шість тижнів окупації. Але ж частина регіону в такому режимі живе п'ять років. Я зрозумів, наскільки гострою є ситуація, особливо для Луганська та Донецька. І вже тоді, в перші дні, був упевнений, що Росія буде наступати. Я писав у західних медіа про цю загрозу і говорив про гуманітарну ситуацію, тому що українська армія не була готова до війни.

Думаю, що самі українці були вражені тим, яке у вас покоління. Здатне так воювати і так жити

Я став свідком створення добровольчого руху і добре розумію, якою була б ситуація, якби не цей рух. І багато молодих людей з Майдану поїхали в зону АТО. Я від самого початку розумію, яка у вас війна, наскільки вона нетипова. Коли я виступаю в Британії, кажу про війну, то почув від британських солдатів: не знаю, як ми змогли б воювати в таких умовах. Немає вертольотів, немає кваліфікованої мобільної медичної допомоги, технології, процеси логістики, речі, одяг, їжу – все треба було організовувати самим. Думаю, що самі українці були вражені тим, яке у вас покоління. Здатне так воювати і так жити.

У 2014-му році я досить багато часу провів в Україні. І у мене багато публікацій про війну в Україні. Мене часто запитують: як можливо, що громадянин Німеччини, який викладає і живе в Англії, їздить в АТО – це непрості поїздки – з волонтерами. Я академік, об'єктивний науковець. Але бувають моменти, коли суб'єкт дослідження і ставлення до ситуації виходять в область моральних питань. І для мене і на Майдані, а особливо після Іловайска, постало питання про підтримку України. І після 2014 року я їжджу вже як волонтер. Ми збирали гроші, ліки і разом з друзями з Харкова їздимо на фронт.

Я – соціолог, доцент, аналітик, і я працюю разом з волонтерами.

І так, ось така комбінація ролей сьогодні можлива, це момент історії, який раніше не відбувався, ми тільки підійшли до розуміння гібридної війни, у нас теж небезпечна ситуація в Британії.

- А на Заході складається розуміння, що відбувається багатокомпонентна гібридна війна: у фізичному просторі, кіберпросторі, інформаційному просторі. Це розуміють вчені, військові, еліти?

Минулого року дав брифінг у Британському парламенті – і багато з них взагалі не знали, що війна в Україні ще триває

- У нас не так багато вчених, які розуміють ситуацію України. Є колеги, які досі трактують події, як зіткнення геополітичних гравців Росії та США, які трактують це, як внутрішній конфлікт. Звичайно, геополітичний чинник важливий, але Україна все ж таки actor, суб'єкт, у неї є право жити самостійно, самостійно формувати політичні процеси. Багато політиків довго не розуміли, чому війна відбулася і чому вона важлива. Я минулого року дав брифінг у Британському парламенті, і багато з них взагалі не знали, що війна ще триває. Вони не знали, що більше 10 тисяч людей вбито, скільки біженців, що двісті п'ятдесят тисяч дітей постійно перебуває під загрозою. Що дві з половиною тисячі дітей перебувають у бункері по п'ять годин на день. Багато хто не знав цього, а уряд не хотів, щоб у британської держави виникали дипломатичні проблеми з Росією.

І, звичайно, російський капітал в Лондоні теж формує певний російський вплив. Але зміни у британській політичній думці теж є. Цікаво, що після отруєння Литвиненка держава не хотіла оприлюднювати повні дані щодо нього. Отруєння Скрипаля викликало вже іншу реакцію. Офіційна Британія попередила і суспільство, і Європу, що Росія є загрозою для безпеки. Британський уряд вперше відреагував чітко і швидко, виславши з Лондона російських дипломатів. Вперше глава британської контррозвідки МІ-5 Ендрю Паркер виступив з публічною промовою за межами Британії (у Німеччині) і сказав, що уряд РФ – головна діюча особа, яка виступає у кампанії на підрив західної демократії. Таких слів ніколи раніше не казали офіційні особи Британії. Він говорив про агресивні дії Росії, кібератаки, дезінформацію та кримінальний бандитизм. Сам собою такий текст – вже червона лінія. І цікаво, що Паркер також сказав, що треба розділяти поняття «уряд Росії» і «народ Росії». Власникові Челсі – Абрамовичу – не дали візи. Це показує, що Лондон розуміє: Росія – проблема, і, можливо, російський капітал – теж проблема.

Почали усвідомлювати реальність інформаційної війни, яку веде Росія. Почали розуміти, що Кремль підтримує радикальні угруповання. Розуміють, що Кремль – ризик, але поки не усвідомлюють важливість України.

- Ви зробили кілька десятків доповідей щодо ситуації в Україні. Це наукові журнали чи суспільно-політичні?

- І ті, й інші. Раніше я займався тільки науковими публікаціями. Але у квітні 2015 року я був у Маріуполі і робив інтерв'ю з українцями, які втратили свої дома, з біженцями. Кілька місяців тому робив інтерв'ю у Харкові, це ж мільйон сімсот тисяч людей. Так от у квітні я говорив з жінкою 53 років, мешканкою села Широкине. Широкине – недалеко від Маріуполя, там розбомбили все, абсолютно все, я бував там з ОБСЄ.

Ця жінка втратила дім і переїхала до Маріуполя. Вона каже мені: «У мене не залишилося слів. Я можу тільки сподіватися, що інші слова, прислухавшись до голосу розуму, будуть говорити замість мене». І я миттєво подумав: «Ці слова звернені точно до мене. У своїй роботі я буду голосом розуму. Я не пропагандист, я буду голосом розуму, це дуже необхідно».

Тому моя робота – це і наукові доповіді, і історії для телебачення. Я знав жінку-снайпера з добровольчого батальйону. Вона жила за Донецьком з чоловіком та дитиною. Влітку 2014 року будинок розбомбили, її дитина загинула від російської артилерії. У неї не було планів стати солдатом, а після смерті дитини вона вирішила воювати, підписала контракт. А чоловік став сепаратистом. Він сам пішов служити на протилежний бік. Вона знає, що її чоловік десь поруч, на іншому боці.

У Британії (втім, як і в багатьох інших країнах) війни сприймають, як щось дуже далеке. Ну, є війна в Сирії, війна в Афганістані, є тероризм: це нас не стосується. У мене мав бути виступ у парламенті Британії. І я думав, як я поясню цю ситуацію? Я показав їм дитячі малюнки з зони АТО.

Виступаючи у британському парламенті щодо ситуації в Україні, я показав свої артефакти. Дитячу туфельку, пробиту кулею. Я взяв її в Авдіївці, в квартирі, де жили бабуся та її онук. А їх родичі дали мені листівку, яку цей вже покійний хлопчик подарував своїй покійній бабусі. Показав в'язку ключів, подаровану однією вчителькою. Вона мені сказала: це ключ – від мого будинку, його вже немає. Другий ключ – від моєї машини, її теж немає. Третій ключ – від дачі – і її вже немає. Четвертий ключ – від школи, де викладала, її розбомбили. І я збираю підручники для дітей через фонди. Коли я була маленькою, я здавала кишенькові гроші голодуючим дітям Африки... А сьогодні я – дитя Африки. І такі артефакти – вони встановлюють емоційний зв'язок.

- Ви не втомилися цим займатися?

- В мені намішано багато різної крові. Я громадянин Німеччини, хоча у батьків тече кров і французьких гугенотів, і протестантів з Австрії, які жили у Східній Пруссії (стала частиною СРСР, а нині – Росії). Я знав, що у Німеччини є історична відповідальність. І я сам відчуваю цю відповідальність за Другу світову війну. Нещодавно в одній доповіді я говорив, що Німеччина повинна підтримувати Україну, яка (разом з Білоруссю) особливо постраждала у Другій світовій. І я відчуваю відповідальність за підтримку універсальних ідей справедливості, побачивши руйнування життя в Донбасі та Східній Україні від війни.

У Красногорівці було кілька шкіл. Їх вже немає, тому що всіх їх розбомбили і всі школярі займаються в одній будівлі колишньої лікарні. Я бачив у містах, де школи діляться на дві частини – розбомблені і ні. Я бачив школу, вікна якої були пробиті снайперами. А в деяких школах, де немає бункерів, у коридорах стіни пофарбовані таким чином, як би позначаючи висоту, щоб діти знали – як їм сідати, якщо буде обстріл. Мої зустрічі з українцями, які живуть у зоні військових дій, і з безліччю сміливих українських добровольців і організацій громадянського суспільства, які невпинно працюють, щоб допомогти нужденним, дуже надихали. Самовіддана праця українських добровольців у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Львові та інших місцях є постійним нагадуванням і натхненням для мене, щоб відстоювати універсальні ідеї справедливості та дотримуватися свободи і гідності особистості.

- Чим є для вас поїздки в Україну більшою мірою – робота, волонтерство, з якого важко вискочити?

- І те, і інше. Для мене це і наукова робота.

З іншого боку, Британія теж знає, що таке інформаційна війна, а я через поїздки в Україну – носій знання про ситуацію, пов'язану з інформаційною війною. Я був в епіцентрі такої війни.

Також у нас є Британсько-Український фонд, ми збираємо гроші, створюємо проекти допомоги для дітей і мирних жителів АТО. Не у всіх є можливості та здатність проживати ці ризики. Робота з волонтерами теж важлива. Якщо хтось через 30-40 років запитає – а що ви зробили під час війни в Україні, якщо це питання поставлять мені як історику: а що ви зробили, чим допомогли, ви що – не зрозуміли яка ситуація? Розумієте, знання – це по-своєму відповідальність. І якщо у людей є відповідальність, талант і можливості – ми повинні допомагати постраждалим. Моя сім'я – зі Східної Прусії, вони теж були біженцями, мої батьки були дітьми, коли їх вивезли у 1944 році. Вони були біженцями в Німеччині. І я розумію, як вони жили. Я знаю, що навіть у другого покоління біженців багато психологічних хвороб, пов'язаних з травмами батьків. Знаю, що у волонтерів, добровольців – психологічні травми. Людина, яка воювала, навіть якщо вона не був поранена, якоюсь своєю частиною залишається у війні.

- Вам, напевне, треба займатися науковою роботою? Писати? Чи надовго для вас ще «проект Україна»?

- До кінця війни.

- Це може бути ще довго...

- Так. Я мрію, що мої онуки будуть грати у футбол з онуками моїх українських друзів, особливо з Харкова і зони АТО.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Юлії Овсянникової

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-