Наростаючі нудьга, нервозність і мілітаризм путінського режиму

На цьому тижні латвійська столиця стала просто аналітичною Меккою, куди з'їжджаються авторитетні російські експерти. 5-6 березня у місті гостювала ціла бригада топ-аналітиків. Глава партії ПАРНАС Михайло Касьянов, відомий журналіст Костянтин Еггерт (за межами Росії його прізвище пишуть за старою традицією «фон Еггерт»), російський політолог, який переїхав на постійне місце проживання і роботи в Тартуський університет Андрій Макаричев. (Організатори – балтійське відділення німецького Фонду ім. Фрідріха Еберта та Центр східноєвропейських політичних досліджень). У перший день гості виступали в Латвійському парламенті, на другий – зустрічалися з місцевими інтелектуалами.

А 8-10 березня в Латвійському університеті пройде наукова конференція, присвячена дослідженню діяльності КДБ. Тут теж будуть знані спікери з Росії – один із керівників «Меморіалу», доктор філософії (PhD) Микита Петров; історик професор Борис Соколов. Борис Вадимович за день до початку конференції встиг дати лекцію про актуальний політичний стан Росії в центральному офісі Національного архіву.

Різні експерти з різною освітою і різним колом першочергових наукових інтересів... При цьому просто вражає, наскільки добре і точно представлені ними картинки поєднувалися одна з одною – наче пазли з одного набору. Причому пазли стереоскопічні, а то й голографічні (якщо є такі), оскільки підсумкова картина виявилася абсолютно об'ємною, тривимірною.

ЕГГЕРТ: НУДЬГА – ГОЛОВНИЙ ВОРОГ АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ

За майже двадцять років правління нинішнього режиму в середньому російському виборцеві зуміли виховати стійку відразу до політики, як до якогось безглуздого балагану. І одночасно з цим – уявлення, ніби владу слід передати від громадянського суспільства – вождю-деміургові, що витає у хмарах.

Ще є фактор РПЦ. Відносини церкви з владою нерівні. Церква напрацьовує і поширює наратив: у Росії влада завжди права. При цьому Путін боїться справді незалежної церкви. І подібно до того, як у суспільному житті він побоюється «ветеранів Донбасу», так у церковному житті боїться активістів, радикалів – на зразок секти «царебожніков», які вважають Миколу II російським Христом, небесним царем-визволителем; а також вимагають канонізації Сталіна та інших екстремальних персон...

Ще один важливий момент – прихід до влади, до адміністрування нового путінського покоління керівників. І це негативний момент, оскільки ці люди переважно непрофесійні. Головна ж їхня якість – лояльність до верховної влади.

Як бачимо, останнім часом різноманітні проблеми зриваються на Кремль водоспадом. А в нього тим часом виявляється відсутність будь-яких нових ідей. Ніяких концепцій, заготовок, крім «Фортеця Росія» немає. При цьому хто б що не казав, але ізоляція, санкції істотно впливають на Росію. Знаєте, мої друзі з інвестбанків скаржаться, що їх зараз нікуди не кличуть як аналітиків. Ніхто нині не прагне почути від них «Що буде?». Тому що всі і так знають, що буде.

Але повернемося до нового покоління. Ті, кому зараз двадцять років, не дивляться ТБ. Те, що люди старшого покоління хвалять і цінують, як стабільність, для молодих – нудне, застійне життя, відсутність соціальних ліфтів. Їм це не подобається. Для чинної влади це в перспективі небезпечно. Взагалі, треба сказати, що нудьга – головний ворог авторитарних режимів. При цьому ситуація в зовнішній політиці позбавила російський режим можливості законсервуватися і спокійно жити.

Таким чином, головне, що підтримує існуючий режим у Росії, це:

- соціальна підтримка, виплати;

- дезорганізація в розумінні суспільного, політичного життя: «Якщо не Путін, то хаос»;

- точкові репресії.

Головне, що заважає стабільному існуванню режиму, підвищує його ризики:

- відсутність нового якісного наративу;

- моральне та фізичне старіння влади;

- тиск Заходу.

МАКАРИЧЕВ: ПУТІНСЬКИЙ РЕЖИМ – НЕРВОЗНІСТЬ, ЩО ЗРОСТАЄ

У зовнішньополітичному аспекті довго тривало обговорення теми – чи очікує світ нова холодна війна? Після промови Путіна від 1 березня можна вважати, що дискусії закінчилися. Так – це холодна війна. Важко пригадати мілітаризацію такого рівня. Показ Путіним войовничих мультиків – жест відчаю. Його причини – відсутність будь-яких відчутних досягнень, відсутність новаторських підходів.

Які нові концепти просував Кремль останнім часом?

Наприклад, «Русский мир». Термін цей відірвався від його творців і зажив самостійним життям. Причому, з переважно негативною конотацією. Так що говорити про успіх у цьому напрямку не можна. (Нагадаю, низка українських експертів і громадських діячів доводять, що «русский мир» можна кваліфікувати як фашистську концепцію і засуджувати в такій якості, - авт.).

Ще була новаторська ідея підтримки правих сил на Заході з метою прорвати ізоляцію. Але що в результаті? Ле Пен у Франції не перемогла. Орбан в Угорщині не насмілюється піти проти думки Євросоюзу. У США «Трамп не наш». Таким чином, ізоляція Росії у світі на даний момент є структурним фактором, а не окремим компонентом у будь-якій сфері. Починаючи від перетворення G8 на G7 і закінчуючи обмеженим допуском на Олімпіаду.

При цьому поєднання двох факторів – ізоляція плюс мілітаризм – дають у сучасній Росії небезпечний вибуховий ефект. Чому так відбувається?

Кремлівський режим у своїх взаєминах із Заходом пройшов різні стадії. Була спроба якось адаптуватися до його стандартів. Потім - спроба мімікрувати під них. Потім – пародіювати їх. Остання стадія – прямий виклик цим стандартам. І це ж показник зростаючої у Кремлі нервозності.

Що важливо, мілітаризація в Росії вже не обмежується політичною тусовкою, а стає культурним феноменом. Письменник Прилєпін стає політруком сепаратистського формування на Донбасі, диригент Гергієв їде грати зі своїм оркестром до Пальміри, де нещодавно йшли бої. Менш відомий депутат Держдуми записує кліп із піснею, де разом із дітьми співає «Но если главный командир позовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой!». Різні люди, різні приклади, але всі – з одного ряду.

Є й інші тривожні маркери. Запущена Путіним дискусія про біоматеріали росіян, що збираються кимось, розмови про можливість створення «етнічної зброї» – це не просто окремі випадкові заяви. Є документальний фільм, який детально викладає таку сумнівну версію. З'явився ще один новий тренд – своєрідна зоологізація свідомості. Путін заявляв, що не бачить принципової різниці між тваринним світом і світом людей: і там, і там є боротьба за домінування. А документальний фільм «Блокадна кров. Генетика» спробував науково обґрунтувати особливі якості «пітерських», що начебто дозволяють їм успішно керувати країною. Нібито, це закріпилося на генетичному рівні після блокади, пережитої їх батьками. Це теж тривожні приклади, які стоять в одному ряду.

І все це в умовах фактично проголошеної холодної війни. Але навіщо потрібна вона нинішньому Кремлю? Авторитарний режим такого типу ефективний, коли структура відносин дуже проста. І він збоїть при ускладненні системи. Холодна війна – надзвичайно простий і зручний контекст для нинішньої російської влади, комфортний для правлячого класу.

Коли нічого іншого не виходить, залишається дедалі більший відчай і брязкання зброєю. Але при цьому треба підкреслити, що реально війни в Росії хоче лише дуже обмежена соціальна група. Є ще таке цікаве спостереження: коли 1 березня Путін почав показувати мультики про зброю, радісно пожвавилися політики, чиновники. А ось Герасимов (перший заступник міноборони, начальник Генштабу ЗС РФ, - ред.) сидів дуже сумний.

СОКОЛОВ: РОСІЯ МАЄ НАМІР ВЕСТИ ТІ САМІ ВІЙНИ, АЛЕ ВОНА ОБМЕЖЕНА В РЕСУРСАХ

Путін не знає, що робити далі, у наступні шість років. Ніякої програми у нього не проглядається. Замість цього головне послання населенню: «Головне – щоб нам не жилося гірше. Ось подивіться на Донбас, там взагалі жах!». При цьому, здається, що Росія збирається вести всі ті ж війни, що й зараз: Сирія, Донбас.

Але при цьому на практиці виявляється, що ситуація для Російської Федерації в Сирії складається погана. Історія, яка трапилася з ПВК Вагнера 7-8 лютого, показала, що російська армія не може воювати з американською на рівних ні в якій війні, крім ядерної. (Цим, на мій погляд, пояснюється показна «ядерна» войовничість промови Путіна 1 березня).

Це був повний розгром. І при визначенні втрат я схильний вірити даним, які оголошуються російськими радикальними «патріотами». 344 убитих, і це без урахування загиблих у бронечастинах (там – ще до 33 осіб). Плюс, судячи з усього, спецназ Міністерства оборони РФ. По ньому, очевидно, вдарили в першу чергу. Те, що з російської сторони не було авіапідтримки, ситуації не міняє. Якби вона була, просто втрати з російської сторони виявилися б ще більшими: американці у перші ж секунди ще збили б пару «сушок» (літаки військової авіації РФ серії Су, - ред.).

Підозрюю, що й загибель 6 березня під час заходу на посадку в Хмеймімі Ан-26 з 39 російськими військовослужбовцями, включаючи генерал-майора Єремєєва, пов'язана не з технічною несправністю, як каже російське Міноборони, а з атакою ззовні. База в Хмеймімі, до речі, дуже вразлива. Для її захисту по всьому периметру взагалі потрібна мало не дивізія. На що, як ви розумієте, Росії в Сирії розраховувати не доводиться.

Розгром ПВК Вагнера взагалі сильно загострює проблему. По суті ж, це була не приватна військова компанія, а щось зовсім інше. Що таке ПВК за західними стандартами – це підрозділи, які займаються охороною від повстанців, захистом конвою. А російська ПВК Вагнера проводила повноцінні військові операції. Тобто, це були просто піхотні частини, необхідні для ведення наземних операцій. Причому рівень підготовки її бійців-контрактників був вищий, ніж у середньому в російській армії. І ось ці, по суті, елітні частини були так легко розгромлені в одному бою. Підозрюю, що тепер з новим набором у ПВК Вагнера можуть бути проблеми. Що залишається? Залучати регулярні частини? Засновувати нову подібну компанію?

Що Путіна виручає у цій ситуації, так це те, що американці самі не розуміють сповна, що їм стратегічно потрібно в Сирії. Поки вони лише твердо знають, що будуть тримати лівий берег Євфрату і всі ті місця, де вже перебувають.

Що стосується Донбасу, то тут Росія у тупиковій ситуації. Повалити український уряд не вдалося. А іншої мети, взагалі-то, й не було. Віддавати Україні захоплені території – значить, відкрито визнати поразку. Що для Путіна зараз теж неможливо. Скептично я ставлюся і до можливості розміщення миротворців найближчим часом, наприклад, у 2018 році, і з заданими параметрами – 30 тисяч, у тому числі 20 тисяч військових.

На чому ґрунтуються мої припущення. Згадаймо Косово. Там населення було в 2-2,5 рази менше, ніж на Донбасі, а миротворців було 60 тисяч, причому з досить великими повноваженнями в разі поновлення військових дій. Тому, на мій погляд, на Донбасі реально необхідний контингент у 100 тисяч.

При цьому Росія висуває вимогу, щоб це не були частини з країн НАТО (дзеркально виключається участь сил із країн ОДКБ). Залишаються нейтрали – Швеція, Швейцарія. Але вони не зможуть надати такий великий контингент. Якщо ж набирати контингент на Донбас із якихось більш далеких і екзотичних країн, то це теж може здається проблемним. Оскільки, як правило, це країни не з такою міцною демократичною традицією, а значить, більш корупціогенні. І тоді буде високий ризик, що на території, де нещодавно йшла війна, такі частини більше почнуть займатися самозабезпеченням, ніж миротворчою діяльністю.

Повторюся, що в таких умовах, я припускаю: Кремль буде підтримувати ситуацію «донбаського тупика». При цьому, як мені здається, розширення російської агресії на Донбасі також малоймовірне. У Росії для цього недостатньо ресурсів. Думаю, все своє «гарматне м'ясо» Кремль на Донбасі вже поклав у 2014-2015 роках. За моїми підрахунками це близько 30 тисяч росіян (без урахування місцевого населення, яке симпатизувало Росії). Для російського режиму це було вигідно, оскільки так він заразом винищив найбільш активну радикальну частину своєї потенційної опозиції.

У таких умовах, у разі початку повномасштабної війни на Донбасі Росії з першого дня доведеться більш відкрито вводити регулярну армію. Однак українська армія вже не та, що була 3-4 роки тому – і справа не тільки в «Джавелінах». Та й реакцію США з нинішньою адміністрацією прорахувати важко. Але вона явно буде більш різкою, ніж була в Обами-Керрі.

РИГА-ВІЛЬНЮС-ТРАНЗИТ

Це все були ризькі експертні посиденьки. Але на завершення хочу розповісти, що у найближчий місяць з гаком очікується не в Ризі, але неподалік – у Вільнюсі. 25-26 березня там відбудеться щорічна конференція «Відкритої Росії» Михайла Ходорковського (хоч він і пішов з поста голови ВР, але його ім'я, як і раніше, додають, щоб уникнути плутанини, тим більше, що і сайт «Відкритої Росії» довелося евакуювати на МБХ-Медіа).

11-12 квітня у Вільнюсі вже традиційно пройде 5-й Форум вільної Росії. На ньому підіб’ють підсумки «президентських виборів» у Росії і розберуть стратегії російської опозиції в умовах персоналістського режиму. Ще розглянуть доповнення та просування санкційного «списку Путіна», а також «приватні війни Путіна» (зокрема й українську) і в зв'язку з ними – зміну ролі РФ у системі міжнародних відносин.

Відразу ж слідом за цим, 13-14 квітня, у литовській столиці відбудеться 1-а Міжнародна Конференція «Як протистояти кремлівській пропаганді» (організатор – журі Премії імені А.Д. Сахарова "За журналістику як вчинок"; до речі, засновник премії – киянин Петро Вінс). Уже заявлений – і таки міжнародний – надзвичайно цікавий склад учасників.

Росія. Михайло Єжов – музикант, YouTube блогер "ЕжоFF Band", творець чудових сатиричних кліпів, що висміюють Кремль і його політику. Дмитро Іванов – один із найпопулярніших політичних YouTube блогерів, що веде канал KamikadzeDead. І Роберто Панчвідзе – засновник МДК (MDK), мережевої спільноти, що створює найпопулярніші інтернет-меми та картинки-демотиватори на злободенні теми (придивіться до багатьох із них – і побачите саме ці три літери).

Білорусь. Колишній політв'язень, власкор "Нової газети" Ірина Халіп.

Польща. Марта Ковалські – один із керівників фундації Centrum Analiz Propagandy i Dezinformacji.

Звичайно ж, запрошені й гості з України. Руслан Дейміченко – Stop Fake. Володимир Притула – "Крим. Реалії".

(Знаючи комунікативні та організаційні здібності Петра Вінса, з нетерпінням очікую цієї події).

Всі ці зустрічі як ризькі, так і вільнюські, - невипадкові. Все вільне, сміливе, непідцензурне з РФ вичавлюється. У цих умовах сусідні балтійські країни стають найважливішими центрами Росії, не кремлівської, іншої, за версіями різних організацій – Відкритої, Вільної, Анти-пропагандистської.

Олег Кудрін, Рига

Фото автора