Палке, різнобарвне, веселе «Gloria Lietuvai»

У 2018 році на нас чекає ціла низка столітніх ювілеїв, пов'язаних з розпадом Російської імперії. Ось дійшла черга до Литви.

Однак тут, на відміну від сусідніх країн, 16 лютого говорили про ювілей не незалежності, а відновлення державності. Важлива деталь, тому що Литва колись була найбільшою державою Європи і однією з найвпливовіших. Але кілька невдалих воєн – і країна була змушена вступити в союз з Польщею – Річ Посполиту. Союз формально рівноправний. Але все одно у підсумку – за кілька століть спільного проживання литовська еліта переважно полонізувалася. І після того, як Російська імперія поглинула і Литву, і Польщу, цей процес не зупинився. Тому таким важливим було проголошення незалежності Литви у 1918 році, проголошення її незалежності не тільки від Російської імперії, але й окремішність, відокремлення від Польщі.

Урочистості у зв'язку з відновленням державності пройшли по всій Литві – яскраво, барвисто, від душі. Головні церемонії, звичайно ж, були у столиці.

ЗНОВУ РАЗОМ, АЛЕ ВЖЕ В ЄС І НАТО

Подій, демонстрацій, концертів було так багато, що на все не встигнути. Перша велика церемонія до 100-річчя нової Литви починалася у Вільнюсі опівдні – на площі Сімонаса Даукантаса – це біля Президентського палацу. В часи Імперії площа називалася Муравйовською – на честь генерал-губернатора Муравйова-вішателя, який придушував повстання 1863 року. І пам'ятник його там був. Але, як ви розумієте, давно вже немає, і ніколи не буде. А Сімонас Даукантас – один з патріархів литовського національного відродження, збирач фольклору, письменник-просвітитель, історик, автор перших праць з історії Литви, написаних литовською мовою.

Вже до 11 години на цю площу з різних сторін з'їжджалися чорні машини з різними державними прапорцями. Хто в них? Насамперед – президенти країн, з якими Литва колись була в Речі Посполитій – українець Петро Порошенко і поляк Анджей Дуда (оскільки в програмі була не тільки участь в урочистостях, але і триденний візит, він приїхав зі своєю дружиною Агатою). Приїхали також найближчі сусіди по Балтії, президенти Латвії, Естонії та Фінляндії Раймондс Вейоніс, Керсті Кальюлайд і Саулі Нііністе. З більш далеких країв – президент Ісландії Гвюдні Йоуганнессон і президент Грузії Георгій Маргвелашвілі. Зі Швеції прибула кронпринцеса Вікторія і принц Даніель. Очікувалися найясніші гості з Данії. Але не склалося – там зараз траур у зв'язку зі смертю (13 лютого) чоловіка королеви принца-консорта Хенріка. На вищому рівні був представлений Євросоюз – президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер і президент Європейської Ради Дональд Туск.

Ключовою частиною цієї церемонії став урочистий підйом біля Президентського палацу трьох прапорів – у центрі литовського, ліворуч і праворуч – естонського та латвійського. Зрозуміло, який глибокий символізм в цьому – три країни, одночасно окуповані Радянським Союзом, спільно боролися за відновлення незалежності, тісно координуючи свої дії. І зараз знову – в найтіснішому союзі, але вже в рамках Євросоюзу, НАТО... З Латвії та Естонії приїхали почесні караули. Після церемоніальних дій зі зброєю вони дали три залпи.

А коли вся церемонія закінчилася, в центр площі рвонулися діти. Спочатку було незрозуміло навіщо. Але ось воно що... Гільзи! Діти збирали яскраво сяючі гарні жовті гільзи. І ця житейська деталь мені, українцю, раніше здалася б милою, зворушливою. Але зараз, коли у нас йде війна, нав'язана агресором, все змінилося. І я вже не впевнений, що українські діти кинулися б збирати жовті металеві циліндри так само жваво і весело. Не кажучи вже про те, що є регіони, де їх хоч греблю гати.

Після цього була урочиста меса у соборі Вільнюса. Варто зазначити, що вхід – без перепусток. Хто прийшов раніше, займав наявні місця. Ті, хто пізніше – стояли біля входу, слухаючи аудіо-трансляцію. Або на Кафедральній площі, де на великих екранах йшла відеотрансляція.

Після меси український лідер почав збиратися до Мюнхена на щорічну Конференцію з безпеки. Інші гості продовжили участь в урочистостях.

ЛАЙМЕ – ОЗНАЧАЄ «ЩАСТЯ»

Втім, досить офіціозу. Захотілося піти на вулиці, щоб побачити, як святкують люди.

Всюди ці кольори. Значки, шапочки, банти у національних жовто-зелено-червоних кольорах. У деяких прапор пов'язаний на грудях, в інших – гордо майорять на держаку. Багато гостей з Латвії та Естонії зі своїми національними прапорцями.

Але це все звичайно, традиційно. А особливу увагу привернув один естонський гість досить маргінальної зовнішності з великим рукописним плакатом. У ньому він переконував оточуючих, що Естонія всіх обманює зі своєю демократією. А насправді, за його версією, там все не так і є політв'язні. Причому серед гнаних і переслідуваних – діячі промосковської орієнтації. Я дивився на його рукописно-незграбний плакат, на його дрібно нарізані вручну папірці з іменами гнаних і думав: ось хто він – людина, проплачена Росспівробітництвом чи чесний наївний «лівий ідіот» (чи консервативний «правий ідіотизм», який так само радо вітає Кремль), які завжди з'являються в країнах з досить високим рівнем розвитку та ситості.

На щастя, у мене з'явився хороший привід відійти від безглуздої суперечки з пікетувальників. Тут же, на Кафедральній площі, в центрі Вільнюса почала формуватися колона з різноманітними прапорами. Але найбільше історичних прапорів – «Герб Погоня (вершника)», білий вершник на червоному тлі, древній історичний символ Великого князівства Литовського, а сьогодні – герб країни. Серед інших прапорів був і український, його ніс українець з місцевої діаспори.

Вибудовував колону і керував її рухом чоловік спецназівської зовнішності з мегафоном у руках. Він розповів про суть акції – це спільна справа 25 литовських організацій. Серед них – патріотичні об'єднання, товариства ветеранів партизанського руху та жертв радянських репресій, депортацій. Вони зібрали землю з різних місць Литви, де йшли бої з радянськими окупантами. І зараз йдуть закладати ці капсули на площу перед колишнім будинком КДБ. Запитав його про нашивку на рукаві, популярну серед українських добробатів.

- А-а, це ваші українські спецназівці мені подарували.

З того, як вагомо він вимовив слово «спецназівці», можна було упевнитися, що і він з тієї самої військової касти.

- Дякую за розповідь. А як вас звати?

- Лайміс!

- Лайміс? Від «лайме» – щастя?

- Так! Щастя.

Дивно, наскільки це крихке слово не в'язалося з його зовнішністю. Але ж коли він тільки народився, хто міг уявити в ньому майбутнього квадратного спецназівця, він просто був маминим щастям.

Поруч з колоною йшла людина з ізраїльським прапором. Мені сподобався вже самий початок розмови з нею: «А ви з якого видання? Це щось проросійське чи за Україну? За Україну... Ну, тоді будемо говорити». Звали мого співрозмовника Даніель. Він житель Вільнюса, литовець. Але ізраїльський прапор взяв, щоб показати своє єврейське походження: «Я хочу всім нагадати, що коли 100 років тому Литва проголошувала незалежність, в ній було багато євреїв. І вони теж стали на її захист, були орденоносними героями».

Що ж, дуже важливе нагадування. Є одночасно і нагадуванням про трагедію Голокосту, який викосив литовське єврейство. (Адже колись Вільнюс називали північним Єрусалимом).

СВІТЛОФОРИ, ЩО СВЯТКОВО ГОРЯТЬ

На проспекті Гедімінаса була розміщена величезна фотовиставка. Великі банери з роботами фотохудожників з різних країн світу. Такий вибір жанру – фотомистецтво – невипадковий. Ще у часи СРСР литовські художники були безумовними законодавцями стилю: Ромуальдас Ракаускас, Антанас Суткус, Ромуальдас Пожерскіс, Александрас Маціяускас. Їх любили за те, що у фотороботах світилося саме життя без фальші соцреалізму.

Я зупинився біля стендів відомих сучасних фотохудожників Максима Дондюка (Україна) «Битва за Іловайськ», Тадаса Казакевічуса «Скоро зникнуть» (Литва). Литовський художник показував залишки старого устрою литовського села. До мене підійшла людина і литовською мовою почала гаряче ділитися думкою про роботи литовського фотохудожника. Коли я сказав, що з України, він зізнався у великих симпатіях до нашій країні, висловив жаль, що ще у 1991-му Україна не пішла разом з балтійськими країнами до Європи. Звали його Антанас. Згадали Радянський Союз. За словами співрозмовника, найкраще обгорткову брехливість радянського інтернаціоналізму було видно в армії. Там все було просто. Для самооборони (а хтось для домінування) усі збивалися, в першу чергу, в етнічні земляцтва... Розійшлися з Антанасом, побажавши один одному удачі.

Йду далі проспектом Гедімінаса до будівлі парламенту, де у 1990-1991 роках стояли барикади. До речі, по всьому проспекту кумедний креатив – стоять з включеними усіма трьома сигналами світлофори. Причому з незвичайним розташуванням кольорів – не червоно-жовто-зелений, як у житті, а жовто-зелено-червоний, як на литовському прапор.

До меморіалу барикад біля Литовського сейму йдуть сім'ї з дітьми 3-5 років. Їхнім батькам було приблизно стільки ж, коли тут стояли барикади і лилася кров. Тепер вони діляться тими відчуттями зі своїми дітьми. І це – традиція, яка буде передаватися з покоління в покоління. Люди повинні знати, чого варто свобода. Біля меморіалу – лампадки, квіти і відразу кілька українських прапорців. Нам співчувають і розуміють, що зараз черга наших барикад. А в закритому експозиційному залі меморіалу барикад – взагалі невелика окрема експозиція, присвячена Євромайдану.

Проспектом йде група хлопців з грузинським прапором. У радянський час «грузин» був постійним героєм анекдотів, дуже специфічних. Ці хлопці ну зовсім не схожі на той анекдотичний образ: усміхнені, ввічливі, доброзичливі, з мовою міжнаціонального спілкування – англійською. «Хей, Джорджіє!», – кричить їм литовець постарше і просить вишикуватися рядком, щоб він міг сфотографувати їх з прапором – на пам'ять про міжнародну різнобарвність свята.

Тим часом наближається 17:00. По всьому проспекту Гедімінаса розкладені «колодязем» дрова для багать, біля кожного – ще окрема гірка дров. На честь сторіччя – сто багать. За кожне відповідає окрема людина з литовського ополчення. В основному, це юнаки і дівчата з його молодіжного підрозділу.

Зима, холод, мороз. Але ці спекотні вогнища, розташовані через рівні проміжки, створюють дивовижне відчуття теплоти, єдності. Біля кожного багаття збирається своя компанія. Десь співають народних пісень. Там, де є люди в національних костюмах (судячи з усього, учасники народних колективів) – це звучить особливо сильно.

Біля одного багаття – групка військових. Серед них – дуже літня людина в новій, з голочки, формі. Виглядає вона бадьоро, але погано чує. І, ймовірно, російську вже трохи призабула. Військовий, який стоїть поряд (думається, родич), допомагає спілкуватися. Так, це учасник литовського партизанського руху. Звати його Станіславс, воював він в Укмергському повіті, що за 50-70 км на північ від Вільнюса. Знімаю рукавицю, тисну ветерану руку: «Спасибі, Станіславсе, – і додаю, – Я з України». Навколо розуміюче кивають головами. Хвилями розходиться: «Is Ukrainos... Ukrainos... Ukrainos...».

(Повернувшись додому, погуглив «Укмергський повіт». Відразу знайшов історичне посилання у збірнику документів НКВС, НКДБ за другу половину 1944 року: «З числа звільнених повітів Литовської РСР особливо виділяються Укмергський, Утянський і Зарасайський повіти, де почастішали терористичні акти... За активністю бандитських проявів і за кількістю жертв перше місце займає Укмергський повіт»).

У Національній опері починається урочистий вечір з концертом – «Gloria Lietuvai». Але зал маленький, а бажаючих багато. Трансляція концерту йде на Кафедральній площі. Вона в ці дні взагалі виглядає феєрично – дзвіниця підсвічена кольорами національного прапора, величезна червона повітряна куля з «Гербом Вершника», якісний звук. У центрі площі – відео-інсталяція у вигляді великого дзвону. (Дзвін свободи – взагалі загальний символ цього свята).

І те саме відчуття – щирої, загальної радості та веселощів.

СВЯТО ТРИВАЄ

Але було б несправедливо не згадати, що святкування проходять не тільки у Вільнюсі, а по всій країні. У Клайпеді – Фестиваль світла (але й по всій Литві підсвічування в національних кольорах, жовто-зелено-червоному). У Каунасі – святкові інсталяції, ходи з широким, багатометровим національним прапором.

У Вільнюсі міські кафе та ресторанчики у Старому місті пропонують відвідувачам своєрідну подорож у часі: вивіски як у 1918 році, реклама, музика і страви того часу. І подібні свої вигадки – у кожному місті. Свято 100-річчя відновлення Литовської державності триватиме до середи.

Олег Кудрін, Вільнюс.