Сьогодні Дональду Трампу – один рік
Є що сказати, звісно. Президент США не може прожити рік непомітно чи малопомітно для світу. Такі вже в нього статус і “хрест”. Дональд Трамп не став винятком, зовсім навпаки – так багато і різноманітно, як про нього, не говорили у світі про президента США вже давно.
Головне, на нашу думку, про перший рік президентства Дональда Трампа те, що він дав практично ідеальний матеріал для відповіді на питання: чи зміниться політика США, коли президентом волею виборців стане нетиповий представник американської політичної еліти?
Нюансів, окремих винятків, застережень тощо у розлогій відповіді буде чимало, але якщо виділити суть, то можна обмежитися двома словами: не зміниться! Політична еліта США, спираючись на випробувану століттями демократичну політичну систему країни, в історично короткі строки (буквально – лічені місяці) зуміла “стриножити” президента, котрий, як обиватель, вважав, що політику держави визначає виключно її глава.
Історія першого року президентства Дональда Трампа дуже наочно демонструє істину, що державою, тим більше – такою великою та потужною, як США, не керує одна особа. Це нібито й банальна істина, однак обивателю вона не подобається, він схильний спрощувати своє ставлення до політики виявом вдоволення чи невдоволення саме найвищою посадовою особою держави. А колективне керівництво чомусь часто-густо розуміє просто як наявність чисельної команди соратників та помічників, які лише беззастережно виконують вказівки першої особи. Особливо це видно на тому, як світ, і ми в Україні також, бачать президента Росії. Ми чомусь упевнені, що там, у Росії, все залежить від бажань однієї людини - Путіна, навіть виник такий вже заяложений вислів, як “неможливо спрогнозувати дії Росії, бо неможливо знати, що там у голові Путіна”. США, звісно, не авторитарна Росія, але якось наше уявлення про роль першої особи, сформоване з російських (радянських) уявлень про піраміду влади, мимоволі переносимо й на інші країни: що Трамп може одноосібно визначати політику США, а Ангела Меркель – політику Німеччини, а Тереза Мей – Великої Британії. (Чи можна взагалі позбавитися цього обивательського погляду на першу особу зокрема і політику загалом?)
Тож, оцінюючи з України перший рік президентства Трампа, варто підкреслити: політика США щодо України не залежала від доброго чи поганого ставлення до нас особисто Дональда Трампа. Україна, на жаль, досі не становить окремого, самодостатнього значення для національних інтересів США. У нас нема багатомільярдних американських інвестицій, задля захисту яких американський бізнес змусив би своїх політиків цікавитися Україною, наша територія і наші збройні сили не становлять окремого військово-стратегічного значення для США і НАТО, як, приміром, Туреччина. На все це ми лише розраховуємо в майбутньому. А сьогодні Україна для США є частиною їх стосунків з Росією. Так, важливою, навіть дуже важливою, але ця важливість спричинена агресією Росії проти нас та, відповідно, гострою кризою у міжнародних стосунках загалом. Тобто, якщо раптом якимось дивом агресія припиниться, а криза у стосунках Захід – Росія закінчиться, то інтерес США до України так само раптом і розвіється. Трохи інше ставлення до України у Євросоюзу, там постійний інтерес до нас зумовлений різноманітними планами майбутнього розвитку об'єднаної Європи, у яких дуже важко нас не помічати як найбільшу за територією країну Європи (Росію у такі об'єднавчі плани не включають).
Оскільки Росія раптом не зміниться, то Україна ще довго становитиме стабільний інтерес для США, хай навіть у ракурсі їхніх протистоянь з Росією. Зрозуміло, що особисті симпатії чи антипатії президента США тут відіграють зовсім мізерну роль. Об'єктивно Україна має певний запас часу для того, щоб перетворити цей ситуативний інтерес США у постійний, самодостатній, тобто, стати для США з об'єкта політики - суб'єктом. Що зробила Україна у цьому плані за рік президентства Дональда Трампа – важко сказати однозначно. Якщо брати до уваги головне, що може зробити Україну по-справжньому цікавою для США – взаємовигідне економічне співробітництво, яке дасть американському бізнесу мільярдні прибутки, для чого, зрозуміло, потрібні глибокі політико-економічні реформи в Україні, то тут нам хвалитися особливо нічим – бо реформи, м'яко кажучи, у нас дуже повільні. Більші успіхи у нас у тому, щоб США (а отже і НАТО) вважали нас вартими уваги союзниками у військовому стримуванні Росії. Можна сказати, що США вже так вважають, принаймні американська допомога українській армії поступово стала, хоч, можливо, і не надто масштабною, зате регулярною, систематичною, розрахованою на тривалу перспективу. Помалу справа від відрядження інструкторів з навчання солдат та подарунку продовольчих пайків і персональних аптечок вже доходить до виділення Україні сучасної зброї.
За минулий рік були такі гострі для Трампа моменти, що, здавалося, йому не судилося довго сидіти в Білому домі, ось-ось його притиснуть імпічментом – і гуд бай! Але сьогодні, у першу річницю його президентства, можна сказати, що якось воно все трохи обтерлося, заспокоїлося, і Трамп, і його опоненти знайшли спосіб мирно уживатися, мирно у тому сенсі, щоб, з одного боку, політика держави йшла своїм логічним, давно випробуваним, шляхом попри “вибрики” Трампа, з іншого – не доводити справу до імпічменту, від якого, до речі, постраждають не тільки Трамп особисто, а й, приміром, репутація Республіканської партії, а отже - персональні політичні кар'єри багатьох політиків. І хоча в США не перестали говорити про можливість імпічменту, розмови ці стихають, а натомість з'являються зовсім іншого – протилежного – характеру: про ймовірність переобрання Трампа президентом США у 2020 році. Тож, хтозна, у нього ще багато попереду президентських ювілеїв, і нам ще про нього доведеться писати - не переписати – вже як про типового американського президента.
Юрій Сандул, Київ
