Майже за Маркесом: Росія формує клуб вигнанців

Автору було десять років, коли в 1956-му радянські війська придушили наївну спробу угорців побудувати соціалізм "з людським обличчям". Пам’ятаю історію одного випадкового батькового попутника, московського фотокореспондента, який знімав у Західній Україні виведення радянських військ з Угорщини. Треба ж було такому статися: він два дні поспіль фотографував і надсилав до редакції повернення під тим же прапором тієї ж частини, яка напередодні урочисто залишала Угорщину, а вночі… тихенько поверталася назад. Не знаю, чого коштував фотожурналісту цей "недогляд", але згадав я про нього в 2014-му, коли пояснював тодішньому послу Аргентини в Україні, що влада її країни припускається небезпечної помилки, впускаючи до себе пропагандистський канал "Russia Today", оскільки росіяни охоче входять, але ніколи самі не виходять.

Останнім прикладом такої «стратегії» є розрекламований в російських ЗМІ наказ Путіна про виведення військ з Сирії, який той віддав, прибувши на військову базу Хмеймім. Зрозуміло, про виведення в прямому значенні цього слова не йдеться. Росія не збирається залишати ні Хмеймім, ні Тартус. Останній, що діє сьогодні як пункт матеріально-технічного забезпечення ВМС Росії, навіть хочуть розширити і вдосконалити, побудувавши ще два пірси, та озброїти зенітно-ракетними комплексами С-300 й береговими ракетними комплексами "Бастіон".

Однак апетити Кремля в регіоні цим не обмежуються. Росія, як колись СРСР, використовує, а часом і розпалює локальні конфлікти для проникнення або розширення своєї присутності в тих чи інших країнах. У цьому контексті симптоматичним є нещодавній візит до Москви президента Північного Судану Омара аль-Башира, який зробив своїм співрозмовникам - Путіну та Шойгу - пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Адже йшлося про створення в Судані російської військової бази. Ймовірно аль-Башир подався до Москви не від доброго життя: на Заході він персона нон-грата і потенційний «клієнт» Гаазького трибуналу за злочини проти цивільного населення Судану. А от у Росії такими тонкощами не переймаються. Ба більше: за прикладом диктатора з роману "Осінь патріарха" Габріеля Гарсії Маркеса навіть створюють новітній Інтернаціонал чи то своєрідний клуб керманичів країн-ізгоїв, тільки не колишніх, а чинних.

Ще один клієнт Кремля з м’яко кажучи "сумнівною" репутацією - Ніколас Мадуро. Давно, коли я ще був студентом, побутував анекдот про те, що, коли в пустельній Сахарі побудувати соціалізм, там виникне дефіцит піску. Здавалося б, як можна довести до ручки нафтоносну Венесуелу?! Уго Чавесу та його наступникові Ніколасу Мадуро це вдалося. Ще 14 листопада з’явилося повідомлення: міжнародне рейтингове агентство Standard & Poors знизило кредитний рейтинг країни щодо ряду облігацій до дефолтного рівня D. Причиною такого рішення було те, що Венесуела протягом пільгового періоду в 30 днів не виконала платіж у 183 млн. доларів за купонами своїх глобальних облігацій з терміном погашення в 2023 та 2028 роках. "Дива" не сталося, адже від січня до грудня поточного року споживчі ціни у Венесуелі зросли на 1369%. Варто додати, що суми виплат, які країна повинна здійснити до кінця 2017-го і впродовж 2018 року, перевищують її валютні резерви.

На цьому тлі вже в листопаді відбувся візит до Москви міністра економіки та фінансів Симона Серпи й міністра сільського господарства Вільяма Кастро Сотелдо. Гостям з Венесуели вдалося домовитися про реструктуризацію 3,150 млрд. (із загальної суми 8 млрд.) доларів боргу перед Росією. Але найцікавіше в цій історії те, на яких умовах домовилися.

Головним підсумком переговорів двох режимів можна вважати не, власне, реструктуризацію боргу (ситуацію це не врятує, бо Венесуела значно більше заборгувала Китаю), а домовленість сторін реанімувати датований ще 2006 роком спільний проект Путіна й Чавеса з військового співробітництва. Йдеться про продаж Каракасу 24 літаків-винищувачів і 53 гелікоптерів, а також відкриття у Венесуелі заводу з виробництва автоматів Калашникова. Слід зазначити, що будівництво заводу в Маракаї (штат Арагуа) свого часу розпочалося, але було призупинено. Серед причин і венесуельська криза, і російське шахрайство. Адже в лютому цього року колишнього сенатора Сергія Попельнюхова засудили до 7 років колонії загального режиму за розкрадання підпорядкованими йому фірмами 1 млрд. рублів, сплачених Венесуелою в рахунок будівництва. Тепер завод збираються ввести в експлуатацію в 2018 році.

Можна припустити, що для підтримки аль-Башира в Судані Кремль озвучуватиме ту ж легенду "боротьби з тероризмом", яку вже не раз випробовував і за кордоном, і в самій Росії (успішно використавши терористичний акт 11 вересня 2001 року в США для виправдання своїх дій під час Другої чеченської війни). Можна припустити також, що деякі країни-члени ЄС "поведуться" на це й погодяться з тим, що Росія посилить свою присутність у регіоні. Але з не меншою вірогідністю можна припустити й те, що Дональдові Трампу не сподобається будівництво заводу з виробництва автоматів Калашникова під боком у США. Звісно, автомати, це не ядерні технології, які в Північної Кореї з’явилися в режимі «не було – не було, аж раптом є», але все ж таки зброя. Чим не привід заявити про незгоду? І це може стати непересічною політичною інтригою наступного року.

Сергій Борщевський, експерт Центру дослідження Росії

Перше фото: Reuters