Президентські вибори в Киргизстані: Москві – дуля, Києву - приклад
Киргизстан - нетипова “оаза демократії” в середньоазійській політичній «пустелі»
Не буде перебільшенням стверджувати: країни Середньої Азії для Європи та й для України теж - це така собі “terra incognita” під південними кордонами Росії, серед якої остаточній ідентифікації підлягає лише Казахстан - завдяки розмірам, наявності серйозної промисловості та Байконуру. Звичайно, Туркменістан, Таджикистан та Узбекистан теж країни не останні, але завдяки інформаційному вакууму увага до них факультативна. Те саме - і про менший за територією Киргизстан. Але...
Звикли ми і до того, що в усіх п'ятьох середньоазійських республіках влада керманичів є або вічною, або майже спадковою, але завжди – сакральною. Туркменбаши Сапармурат Ніязов помер ще 2005 року, а всі вже звикли до нового «туркменбаши» Аркадага Ґурбанґули Бердимухамедова. Незважаючи на комп’ютери і сучасний антураж, насправді, все відбувається за канонами середньовіччя. Торік з природніх причин залишив цей світ узбецький лідер ще з 1987 року Іслам Карімов. Що далі - швидкоплинний «заколот» за лідерства дочки покійного ( А як же? Спадковість – це в дусі режиму), а потім – вибори не кого-небудь, а саме «другої» людини в державі, Шавката Мірзійоєва пройшли як за годинником. Ну, й звичайно - всі ці “вибори” із 88-ма, 92-ма та 97-ма відсотками (останнє - це рекорд Нурсултана Назарбаєва в Казахстані на чергових виборах) “беззаперечної народної підтримки” та парламенти в яких може бути навіть 7 партій (як в Узбекистані), але усі вони - тільки з різною палкістю демонструють до свого керманича любов та відданість.
А от Киргизстан на цьому загальному тлі виглядав дещо нетипово. З 1990 по 2005 роки тут керував не сказати щоб і азійсько-диктаторський, а типовий клептократичний, клановий режим першого президента, реального науковця-академіка Аскара Акаєва, за аналогією - щось схоже на правління Леоніда Кучми в Україні. Підсумки: в квітні 2005 року, усього через півроку після Помаранчевого Майдану в Україні, розлючений від бідності та корупції натовп штурмом захопив президентський палац у Бішкеку, а Акаєв був змушений рятуватися на гвинтокрилі, тікати до Москви, де він зараз, до речі, продовжує свої наукові студії. Ті події увійшли в історію як “тюльпанова революція”.
Далі - до влади прийшов лідер революціонерів Курманбек Бакієв, і… різко узяв курс на збагачення власне і свого оточення, чим дещо нагадував Віктора Януковича. Ззовні Бакієв намагався бути корисним Заходу, дозволив розміщення американської військово-повітряної бази, але корупція була настільки кричущою, що в квітні 2010 року криваві зіткнення опозиції та урядових сил призвели до майже сотні жертв. Бакієв був змушений подати у відставку і нині живе у Білорусі.
Потім був перехідний період, Киргизстан став парламентською республікою, в якій президент не має права обиратися більше, ніж на один термін в шість років. 2011 року президентом став Алмазбек Атамбаєв. До речі, киргизький парламент - це дійсно більш-менш місце для дискусій, зараз в ньому шість партій і у жодної нема більшості, партії - нібито ідеологічні - соціал-демократи, націоналісти, центристи. Та й для того, аби йти на вибори, потрібно щоб представників однієї статі було не більше 70% у списку, а ще обов’язковими є по 15 % представників молоді та нацменшин. Якщо ж додати, що в країні наявне серйозне міжетнічне протистояння північних (центр - Бішкек) та південних (Ош та Джалал-Абад) областей, є прикордонні конфлікти із Казахстаном та Узбекистаном, та так і не подолана корупція, то паралелі із Україною, окрім революційного досвіду, можна продовжувати.
Отже, Киргизстан - це нетипове для середньозійського політичного “летаргічного сну” явище.
Майдану не сталося, хоч декому й кортіло
Президент, який здає повноваження, Алмазбек Атамбаєв, не став гратися з долею та не пішов на штучні вигадки задля перенесення виборів або ініціювання другого терміну для себе. Звичайно, влада Атамбаєва не була чимось унікальним: йому закидають клановість та сприяння своєму найближчому оточенню задля отримання власності в найбільш прибуткових сферах економіки. Але президент Киргизстану виявився виваженим та гнучким політиком, який зовсім не бажає, подібно до керівників багатьох інших пострадянських республік, щоразу озиратися в бік Москви. Судіть самі: Атамбаєву вистачило мужності напряму сказати Путіну про те, що російська військова база має залишити територію країни - і Москві не було чого тут заперечити. Інвестиції все ж таки у країну йдуть і знов-таки - в першу чергу не з Москви. Недивно, що напередодні виборів стало зрозуміло: Росія та Казахстан не задоволені перспективою демократичної передачі влади від Атамбаєва до Жеенбекова і почали, цілком у знайомому нам дусі, робити киргизам усілякі капості.
Тим часом, Соціал-демократична партія висунула кандидатом в президенти колишнього прем'єр-міністра Сооронбая Жеенбекова, вихідця з півдня країни, тоді як Атамбаєв є представником півночі. Кандидат цивілізовано пішов у відставку одразу після висування.
А Росія та Казахстан, знову таки, за звичкою, підтримали висунення лідера найбільшої опозиційної партії та місцевого олігарха, депутата Омурбека Бабанова. Взагалі ж у бюлетені було аж 12 прізвищ, що також традиційним для середньоазійського регіону не назвеш. Але головна боротьба точилася саме між Жеенбековим та Бабановим. Підтримка останнього ззовні не була таємницею, президент Атамбаєв відкрито звинуватив владу Казахстану (Росію завбачливо чіпати не став) у втручанні в виборчий процес та спробу нав'язати громадянам Киргизстану свого кандидата та пообіцяв, що вибори в країні будуть чесними.
І цю обіцянку виконати, здається, вдалося. За попередніми, але вже «впевненими» даними Сооронбай Жеенбеков отримав 54,2 %, Омурбек Бабанов - 33,36 %, інші кандидати - від 6% та менше, явка склала майже 56%. Що ж, такі собі майже європейські показники. Головне та якісне - Бабанов, хоч і сказав, що був задіяний адмінресурс та були порушення, але поразку визнав вже вранці наступного після дня голосування. І це налаштовує на оптимізм по багатьох напрямках.
Яким же чином владі Киргизстану вдалося з одного боку не стати в ряд типових диктаторських режимів та таки довести спроможність провести демократичні вибори, а з іншого - достатньо прозоро продемонструвати, даруйте, дулю Москві? Адже Киргизстан є учасником усіх інтеграційних утворень на пострадянському просторі, де головує Москва. Відповідь проста - для захисту від однієї сили, треба шукати іншу.
І в Бішкеку, здається, її знайшли. Не секрет, що Середня Азія стає полем протистояння в інтересах Росії та Китаю. За інформацією ЗМІ, Піднебесна має наміри вкласти в регіон протягом десятиріччя 100 мільярдів доларів США. Росія після авантюр із Кримом, Донбасом та Сирією протиставити Китаю не має чого. А вдавати спротив звичним для Кремля брязкотом зброї в цьому випадку буде вже просто самовбивчим для Москви. Адже нестабільність такого регіону може мати катастрофічні для Росії наслідки - і “Талібан”, і ІДІЛ, і уйгурські сепаратисти в Китаї, і той же Китай - поруч у прямому сенсі слова.
Повертаючись до Киргизстану, констатуємо, що китайські інвестиції в країну за минулий рік досягли більш ніж солідної для маленької гірської країни суми в $1,1 млрд. Причому інвестують китайці в інфраструктуру – дороги, енергозабезпечення. Здається, політична лінія президента Атамбаєва отримала економічну підтримку в Пекіні та має всі шанси бути продовженою.
Киргизстан показує всім приклад прагматичної і демократичної за суттю політики невеликої країни, яка має власний інтерес, і не хоче жити за вказівкою Москви.
Віктор Чопа, Київ
