Путін знову міняє кадри. Чи є з чого радіти?
«У Росії знову масово звільняють губернаторів» - ось у такому приблизно тоні російські ЗМІ (звісно, ті, кому дозволено «либеральничать») сьогодні називають чергову кампанію заміни регіональних намісників Кремля. «Масово» - це відставки у вересні губернаторів Самари, Нижнього Новгорода і Красноярська плюс заява на відставку, подана главою Дагестану, плюс упевненість експертів, що те саме ось-ось чекає губернаторів Мурманської та Омської областей.
Самі росіяни (журналісти та експерти) вважають, що головна причина кампанії – прагнення Володимира Путіна убезпечитися від будь-яких несподіванок на виборах президента у березні наступного року (а виборча кампанія почнеться у грудні). Для цього й ставляться нові кадри - порівняно молоді висуванці путінської епохи, прозвані «молодими технократами». Тобто, головна мета губернаторів – визначена наперед кількість голосів на виборах «за» відомого кого. Утім, самі ж експерти одразу ж і сумніваються у своїх висновках. Мовляв, тут не тільки майбутні вибори, тут Путін розставляє особисто відданих йому людей, аби ще більше зміцнити свої особисті позиції на вершині російської влади. І справді: жодного з відставлених керівників неможливо запідозрити в невмінні чи (жах!) небажанні допомогти чинному президенту Росії залишитися ним і після березня 2018-го.
Вереснева хвиля звільнень і призначень губернаторів у Росії – не перша за останні два – три роки і, звісно, не остання. Будуть ще й ще. Відповідно, і конкретні причини чи приводи цих кадрових кампаній дуже різні. Однак в Україні в деталі цього російського політичного процесу-явища готове вникати лише обмежене коло фахових істориків чи політологів, а пересічного українця (звісно, якщо він не байдужий до політики), вони практично не цікавлять. Це, зрештою, зрозуміло і виправдано. Єдине, що справді може зацікавити, то це питання: чи не є нинішні кадрові «чистки» в Росії ознакою загострення бійки за владу серед кремлівської еліти, а отже нашою надією на послаблення, а може – на падіння!, чинного владного режиму в Кремлі?
На жаль, нічого втішного ми тут наразі не розгледимо. Гризня за владу – постійне й органічне для російської політичної системи явище. І періодичне загострення цієї гризні – теж. Так, кожна кампанія кадрових змін у Росії є ознакою, що бійка за владу у Кремлі йде дуже гостро, але треба мати на увазі, що зміна кадрів означає і те, що чергова гостра фаза бійки вже завершилася, переможець закріплює перемогу, розставляючи на ключові посади своїх людей, а отже владний режим не послаб, а навпаки – посилився. Тобто, найдраматичніші й найгостріші моменти вже минули, і широка публіка про них нічого не знала.
Російська політична система – це дуже живуча стерва. За свою довгу історію вона витримала кілька справді страшних потрясінь. Але ні Смута початку ХVII століття, ні брутальні «реформи» Петра І, ні катастрофа жовтня 1917 року, ні падіння КПРС і розвал СРСР у серпні 1991 року – так і не змінили сутнісні принципи цієї системи. Оту сховану в яйці голку, на кінчику якої – смерть колективного російського Кащея, не варто шукати у гризні за кремлівськими мурами. Там її нема. Там, у Кремлі, можуть як завгодно жорстоко гризтися за владу аж до кривавих чисток (як, приміром, у 1937 році), але падіння системи залежить не від цього. Доля конкретного «Путіна» - так, системи – ні.
«Голка» - на Заході. Природна в сенсі закономірності еволюція російської політичної системи зробила її сьогодні залежною від ресурсів Заходу, внутрішні ресурси Росії перестали бути самодостатніми для її політичної системи ще років з п’ятдесят тому. Якщо Захід, нарешті, зрозуміє вампірську сутність нинішнього стану політичної Росії, перестане допомагати їй «демократизуватися», як він це робив з 1991 по 2014 рік (і сьогодні інерція цієї політики Заходу ще повністю не вичерпалася), а займе принципову позицію жорсткої протидії Кремлю на міжнародній арені та максимального обмеження співпраці з ним, тоді російська політична система довго не витримає, її розірвуть свої ж росіяни. Їсти ж бо хочеться за будь-якої системи, навіть найбільш імперської та найбільш шовіністичної.
Юрій Сандул. Київ
