США vs Росія: Новий початок чи продовження старих розбіжностей? - 22.09.2017 01:02 — Новини Укрінформ
США vs Росія: Новий початок чи продовження старих розбіжностей?

США vs Росія: Новий початок чи продовження старих розбіжностей?

Блоги
2319
Ukrinform
Поки що неможливо визначити у якому напрямі будуть розвиватися відносини за підсумками першої зустрічі Путіна з Трампом

Анексія Криму в березні 2014 року призвела чи не до найсерйознішого загострення відносин Росії зі Сполученими Штатами й НАТО у цілому в новітній історії. Так, попередня криза, пов’язана із вторгненням у Грузію в 2008 році не потягла вслід за собою суттєвих ускладнень із Заходом. Показово, що уже менше ніж через рік після захоплення Південної Осетії як США, так і Росія заговорили про «перезавантаження» відносин. Що ж стосується НАТО, то в той час ця організація не приділила належної уваги головному – демонстративній готовності Росії до застосування військової сили при реалізації своїх національних інтересів за межами своїх кордонів. Не продемонструвала здатність ефективно використати свою військову могутність й адміністрація Обами.

Як стверджують американські аналітики, колишній професор міжнародного права і діючий президент США Барак Обама аж надто вірив у міжнародні інституції, правила і норми й був при цьому не в міру обережним при застосуванні  Америкою силових факторів. Це дало можливість російському агресору двічі перетнути «червону лінію». Першим свідченням невпевненості стала заява Обами у березні 2014 року про те, що Росію не можна «стримувати від подальшої ескалації [в Україні] воєнною силою». І це стало викликом традиційній американській політиці у стримуванні Росії. Другим свідченням слабкості Америки стало небажання Обами піти далі слів про те, що застосування хімічної зброї в Сирії стало «червоною лінією».

Результати не забарилися датися взнаки. Своєю операцією в Криму Росія поставила Захід перед необхідністю сприймати її воєнні авантюри як «політику доконаних фактів». Суть цієї політики полягає в тому, що несподівано виниклий і неадекватно сприйнятий скоротривалий конфлікт мав би примусити НАТО змиритися із ситуацією, що виникла. Однак так не сталося. Волі-поволі, але поступово США і НАТО здійснили ряд заходів, спрямованих на стримування загрози з боку Росії. Уже на початку червня 2014 року Барак Обама розпочав  реалізацію Європейської ініціативи щодо підвищення впевненості (European Reassurance Initiative, ERI), де йшлося про п’ять основних напрямів роботи: 1) нарощування військової присутності; 2) інтенсифікація спільних навчань; 3) завбачливе створення запасів на випадок кризи; 4) розвиток інфраструктури; 5) розвиток відносин з новими членами НАТО.

Змінилося ставлення до Росії й з боку міжнародної спільноти. Три роки після Кримської авантюри, зазначав голова Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішінгер, показали, «що у Росії великі проблеми на міжнародній арені. Якщо метою хорошої зовнішньої політики є зберегти якомога більше старих друзів і завести якомога більше надійних партнерів, насамперед серед держав-сусідів, то зовнішню політику Росії останніх десяти років інакше як катастрофою не назвеш. Візьміть Україну. Ще чотири роки тому 45 мільйонів українців вважали Росію головним союзником своєї країни, а росіян – своїми братами. Сьогодні як мінімум 40 мільйонів українців переконані, що Росія є головною загрозою для їхньої держави. Росія втратила друга і набула противника, причому не одного. Зовсім на пустому місці. Згадайте Грузію! А Азербайджан…».

За цих умов більш ніж дивною була ейфорія в російських медіа з приводу впевненості в укладанні «великої оборудки» між США і Росією, внаслідок якої Україна мала б перейти у зону відповідальності Кремля. А приводом до ейфорії стала заява в першій і єдиній зовнішньополітичній промові Дональда Трампа в якості кандидата у президенти (в Центрі національних інтересів США у квітні 2016 року). Саме тоді він заявив, що вірить у «можливе ослаблення напруги й поліпшення відносин з Росією, але з позиції сили». Хоча багато хто у Вашингтоні й Москві відзначили інтерес Трампа до роботи з Москвою, але його заява про те, що він буде намагатися робити це «з позиції сили» якось не отримала належної уваги в кожній із столиць.

Судячи з усього, російські офіційні особи врешті-решт сприйняли формулу «з позиції сили» лише тоді, коли міністр оборони США Джеймс Меттіс в середині лютого 2017 сказав міністрам НАТО: дипломати альянсу мають «вести переговори з позиції сили». На цю заяву гостро відреагував як міністр оборони Росії Сергій Шойгу, так і віце-прем’єр Дмитро Рогозін. Але їх заяви не могли спростувати самої політичної реальності у світі.    

А й дійсно – хіба хто спростував той факт, що Сполучені Штати дійсно таки мають значно сильнішу позицію порівняно з Росією? Так, згідно з даними Всесвітнього банку, американська економіка у 2015 році перебільшила розмір російської у тринадцять разів. Більш того, згідно з даними Стокгольмського інституту досліджень проблем миру, воєнні видатки США в 2015 році були приблизно у дев’ять разів більші, ніж видатки Росії. Хоча деякі експерти й сумніваються у співставності статистики видатків, коли йдеться про оборону, та навіть інші правила підрахунку не змінюють цей масивний дисбаланс. А коли до американського потенціалу додати ще й вклад союзників США по НАТО, то розрив у економічному й воєнному потенціалі між Росією й Заходом посилюється ще більше. Звісно, ця силова перевага зовсім не означає, що позиції США сильніші за російські з будь-якого питання і в кожному географічному регіоні. Так, виконавчий директор Ніксонівського центру Пол Сандерс вважає, що «адміністрація Обами не змогла ефективно використати американську могутність не лише стосовно Росії, але й у багатьох інших сферах зовнішньої політики США». В результаті цього «Росія створила для себе вузько спрямовані “позиції сили” у Сирії й на сході України, чому сприяла слабка й нечітка політика США у обох випадках».

Однак ситуація стала змінюватись. Принаймні американські аналітики сподіваються, що, на відміну від колишнього президента Обами, президент Дональд Трамп, як досвідчений перемовник, буде більше покладатися на силу. Для цього у нього є відповідні важелі -  реальний стан речей у співвідношенні видатків на оборону, що був успадкований Трампом. Так, в 2016 році вони дорівнювали 611 мільярдів доларів, а це складає 36% усіх світових воєнних видатків. Китай перебуває на другому місці з приблизно оціненим воєнним бюджетом у 215 мільярдів доларів. Росія перебуває лише на третьому місці із своїми 69,2 мільярдами доларів, хоча її воєнні витрати у 2016 році виросли на 5,9%. А вже ж коли порівнювати із 2007 роком (перед вторгненням у Грузію), то воєнні видатки Росії виросли на цілих 87%. На четвертому місці всесвітнього списку видатків на оборону в 2016 році стояла Саудівська Аравія із 63,7 мільярдів доларів.

Опираючись на такий потенціал, президент Трамп, на думку американських аналітиків, скоріше всього буде прагнути до «хороших оборудок» з Росією, тобто таких, які, на його думку, зможуть дати Америці те, чого вона хоче, й те, що їй потрібно від Москви, за мінімально прийнятну ціну для Вашингтона. Подібний підхід, судячи з усього, і не може бути іншим за умов нинішнього політичного клімату у Вашингтоні, де спроби до активних взаємодій із Москвою, м’яко кажучи, не вітаються.

Однак слід визначитися, яку ж ціну готова заплатити Росія за спробу стабілізації російсько-американських відносин. Адже це не жарти, бо йдеться про акт агресії з боку Росії в регіоні Європи, порушенні нею принципів міжнародного права. Сподіватися, що відповідь на питання про ціну дасть сам Володимир Путін – було б наївно, бо, як зазначає Пол Сондерс, він сам є «жорстким перемовником і навряд чи озвучить цю відповідь найближчим часом».  

Але питання, які не афішуються на офіційному рівні, зондуються в ЗМІ за допомогою експертного аналізу різноманітних дослідницьких центрів та «фабрик мислі».  Отож є резон ще раз звернутися до аналітики Федора Лук’янова. Траєкторія розвитку відносин Москви й Вашингтона, на його переконання, не змінюється з п’ятдесятих років минулого століття, коли встановилася модель «ядерного стримування», і цикли загострень і розрядок напруги ритмічно змінюються й повторюються на якомусь новому витку. Отже, на разі тут мало що може змінитися, оскільки «сьогодні воєнізована риторика вертається, і механізми “холодної війни”, покликані забезпечувати взаємну стриманість, знову на часі».  То ж використовувати тему «ядерного стримування» для нового раунду дипломатичної активності не вийде – і російська, і американська сторона сьогодні на це не націлені.

На сьогоднішній день для російської сторони все ще не зрозуміло, чим вона могла б поступитися Америці, аби «дотиснути» Україну. Тим часом, звертає увагу  Лук’янов, «із заяв, які за останній тиждень [кінець лютого 2017] зробили високопоставлені представники адміністрації США (насамперед віце-президент Пенс і держсекретар Тіллерсон), можна зробити висновок: Вашингтон при Трампі не збирається включати Україну  в пресловуту оборудку з Москвою, скоріше вирішення східноукраїнського конфлікту висувається в якості попередньої умови для подальшого торгу. В цьому є своя логіка. До України надто багато уваги, саме вона стала детонатором обвалу відносин Росії й Заходу три роки тому. Спроба обійти Київ чи зробити його предметом розміну створить ідеальний привід для атаки на Білий дім і буде використана як підтвердження всіх звинувачень у змові з росіянами».

Отже, на думку Лук’янова, хід справ повертається таким чином, що, з одного боку, виключення української теми із гіпотетичного «пакету» російсько-американських перемовин, різко понижує його привабливість для Росії. Але з другого боку, Росія має усвідомити, що в російсько-американських відносинах нічого драматичного нині не відбувається – здійснюється повернення до норм холодної війни, коли США не вважали за необхідне  вдаватися до трансформування  свого противника: «В період “холодної війни” жодних  “оборудок” СРСР і США не укладали… мова йшла тоді про підтримання балансу, що встановився за підсумками Другої світової війни й цементованого загрозою  взаємного знищення».   

Сталось так, що норма відносин двох країн (враховуючи культурно-історичні різниці, геополітичні устремління, закладену в ХХ столітті конкурентність) це регульоване суперництво із постійним елементом ідейного протистояння, яке, разом з тим, допускає можливість взаємовигідної кооперації  й взаємодії із життєво важливих проблем. За цих умов, вважає Лук’янов, «розумувати ж про оборудки, тим більше про “нові Ялти” й інші схеми розподілу світу, не лише беззмістовно, але й шкідливо. Світ став набагато більш демократичним й різноманітним, а думка про те, що «крупняк» домовиться про долю усієї решти, популярністю користуватися не буде. Час наддержав відходить в минуле, що теж норма міжнародних відносин, якщо дивитися на всю історію, а не лише на минулий вік». А до того ж Росії було б корисно більше звертати увагу на «еволюцію того, як Америка дивиться на світ і розуміє у ньому свою роль. Починає складатися новий лад, і від позиції США  багато в чому буде залежати простір можливостей для інших – що стає доступним, а чого слід добиватися (або ж не варто)».    

Чи сприймають ситуацію в подібному ключі самі президенти США і Росії? Про це можна було б судити у якійсь мірі лише за результатами переговорів між самими президентами. І такі переговори таки сталися, але не відразу, а згодом - вже після робочої зустрічі Трамп-Порошенко (20 червня 2017 р.). Та й зустрілися Трамп і Путін не в двосторонньому форматі, а під час зустрічі «великої двадцятки» у Гамбурзі.

*   *   *

Цілком зрозуміло, що зустріч президентів США і Росії набула неабиякого резонансу в світових ЗМІ. Дехто висловлював думку, що 7 липня в Гамбурзі майже всі зустрічалися з усіма, але в центрі уваги все-таки були двоє: Трамп і Путін.  Однак, попри все, це був таки Гамбург G20, а не G2. До зустрічі обидві сторони дипломатично заявляли, що, мовляв, не переймаються особливими очікуваннями щодо можливості великих змін у взаєминах США і Росії. Та цьому мало хто вірив. Обидві сторони навряд чи були щирими: певні очікування були, але була й загроза їхнього провалу, а тому обом сторонам не хотілося б згодом пояснювати, чому ж ці очікування не справдились. Не виключено, що саме тому змістилися й часові рамки перемовин. Замість запланованих 30 хвилин президенти США і Росії говорили 2 години 15 хвилин. І в цьому був певний сенс: коротка зустріч означала б, що лідери зафіксували розбіжності й розпрощалися, а тривала зустріч мала б засвідчити, що сторони, принаймні, намагалися досягти змін.

На зустрічі були присутні глави МЗС і перекладачі, отже лише вони й знають достеменно, що і як говорили президенти. Однак тут важливо й те, що заявили лідери обох країн напередодні зустрічі в Гамбурзі. По дорозі до Німеччини Трамп зупинився у Варшаві і висловив те, що від нього насамперед чекали близькі сусіди Росії – Польща, країни Балтії та Україна. Зокрема Трамп заявив, що вважає вірогідним втручання Росії у вибори 2016 в Сполучених Штатах, що дії Росії у Східній Європі мають дестабілізуючий характер, тож він закликав покласти край дестабілізації України та підтримці ворожих режимів Сирії й Ірану. Зафіксував свою позицію і президент Росії. Так, у статті до німецької газети Handelsblatt від 6 липня, а згодом 8 липня в інтерв’ю в Гамбурзі Путін сказав, що санкції є протекціонізмом й суперечать оголошеним на G20 принципам чесної торгівлі. Цим самим обидві сторони окреслили коло своїх пріоритетних інтересів.

За підсумками зустрічі обидві сторони давали зрозуміти, що бажають розпочати відносини, так би мовити, з чистого листа. Зокрема Путін сказав, що «накопичилося безліч питань – там і Україна, і Сирія, й інші проблеми, деякі двосторонні відносини. Ми знову вернулися до питань боротьби з тероризмом, кібер-безпеки». То ж він, мовляв, сподівається на те, що буде забезпечене хоча б часткове співробітництво із США. Із свого боку Трамп у своєму твіті сповістив, що «настав час просуватися в конструктивному співробітництві з Росією». Але при всьому цьому оцінки експертів були все ж дещо скептичними. Вони констатували, що  «під час зустрічі слова були теплі, мова жестів – стримана. Ніхто з президентів не посміхався, коли висловлював сподівання на позитивний результат зустрічі. Їх рукостискання було швидким і діловим. … Але ніхто не очікує значимих змін після зустрічі, наприклад – ослаблення санкцій». Отже, йшлось хіба що про встановлення «робочого діалогу», а чим все це закінчиться – покаже лише час. Висловлювалися судження, що: «гарантією дипломатичного успіху розвитку відносин був би візит Трампа до Москви або візит Путіна у Вашингтон, однак навіть натяку на це не було, а це й засвідчує реальний стан взаємовідносин».

То ж поки що неможливо визначити у якому напрямі будуть розвиватися відносини за підсумками першої зустрічі Путіна з Трампом. А взагалі є статистика, що президенти РФ і США проводять першу й тривалу зустріч, після якої згодом нічого не настає. Може й на цей раз станеться так, що медіа-шумовиння  поступово вгамується, на порядок дня будуть поставлені нові невідкладні питання, а зустріч у Гамбурзі стане новим початком або продовженням старих розбіжностей.  

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>