Або США утвердять свій статус світового лідера, або Росія + Китай

Аналітика
746
Ukrinform
Поки що американці демонструють слабкість. Ні, не військову, а у швидкості й рішучості в ухваленні рішень

Північна Корея у п’ятницю знову, вже вдруге, запустила пробну міжконтинентальну ракету, яка пролетіла тисячу кілометрів і впала в море біля берегів Японії. США, Японія, Південна Корея знову вибухнули різкими заявами, і не тільки: США, приміром, провели успішне тренування на Алясці системи протиракетної оборони THAAD, як вони збиватимуть ворожі ракети, а ще послали стратегічні бомбардувальники у небо над Корейським півостровом.

Фото з сайту media.defense.gov

То коли ж уже буде та війна? – таке дещо блюзнірське запитання не сходить з уст того пересічного обивателя по всьому світу, котрий цікавиться новинами міжнародної політики. Заяви – заявами, демонстрація сили – теж не зайве, але коли вже буде практичний вихід?

Поки що США демонструють слабкість. Ні, не військову, тут все в американців нібито гаразд. Слабкість у швидкості й рішучості в ухваленні принципових рішень. Очевидно, що поява ядерної та міжконтинентальної ракетної зброї у північно-корейського режиму річ неприпустима для Заходу, насамперед – для США. Отже, раніше чи пізніше США будуть вимушені застосувати силу, оскільки увесь їхній дипломатичний та санкційний тиск на Північну Корею, Китай та Росію (останні двоє – найбільші «спонсори» Пхеньяна) поки що згаданого практичного результату не дає.

Отже, маємо ситуацію: невійськові заходи США не дають перемоги, а на військові – бракне рішучості. Що далі?

Далі у США мають зробити деякі важливі висновки з попередніх невдач у політиці щодо КНДР.

Найперше, у Вашингтоні мусять погодитися, що проблему Північної Кореї американцям не вдалося виокремити із загального комплексу проблем у стосунках Заходу з Китаєм та Росією. (Оцініть слова постійного представника США в ООН Ніккі Хейлі (запис у Twitter): «Досить говорити про Північну Корею. Китай знає, що він повинен робити. Японія і Південна Корея мають посилити тиск. Це не тільки проблема США. Вона вимагає міжнародного рішення».)

Схоже на те, що Трамп сподівався на реальну підтримку як мінімум Китаю, якщо вже не Росії, вважаючи, що і Пекіну буде вигідно покласти край небезпечним амбіціям Кім Чен Ина, принаймні, заради хороших стосунків зі США китайці на це зважаться. А якщо Пекін по-справжньому натисне на Пхеньян, тоді війни й не треба буде. Однак, не так сталося, як гадалося. Американці із роздратуванням переконуються, що обіцянки Китаєм не виконуються, північно-корейські ракети продовжують літати. А застосовувати силу проти Пхеньяна без згоди Пекіна означає як мінімум загострення стосунків США з Китаєм, причому невідомо до якого «гарячого» рівня, а на таке американцям зважитися ще важче, ніж на війну з Північною Кореєю. Поки що американці погрожують санкціями китайським фірмам, які ведуть бізнес з північними корейцями, однак зрозуміло, що для економіки Китаю такі санкції – як слону дробинка. А на відкриту економічну війну з Китаєм США ще явно не «дозріли».

Інша обставина, яка заважає Вашингтону діяти рішуче – політичний конфлікт всередині країни. Для президента США Дональда Трампа наразі є важливіші політичні проблеми, ніж необхідність швидкої та адекватної реакції на пуски північно-корейських ракет. Він сьогодні найбільше переймається міцністю перебування на посаді власної персони. Власне, критикувати Трампа за такі пріоритети нема сенсу. Зрештою, все логічно: лідер демократичної країни, який стоїть перед вибором «воювати – не воювати», має спочатку потурбуватися про внутрішню єдність еліти і суспільства перед лицем зовнішньої загрози, і не в останню чергу - про стійкість найвищої влади, тобто і своєї персональної. Поки такої стійкості нема, всі інші питання для президента – другорядні. І нема значення, яке у президента прізвище.

Пхеньяну поки що вдається головне: не опинитися сам-на-сам зі США. Ця реальність дуже засмучує усіх противників північно-корейського режиму і додає нахабства компанії Кім Чен Ина. Її, цю реальність, можна змінити одним раптовим потужним військовим ударом США. Однак саме раптовість у таких справах органічно не притаманна західним демократіям, незалежно від їхньої військової потуги. Такі рішення у демократичних політичних системах завжди ухвалюються дуже повільно, після тривалих дискусій і серед владної еліти, і серед суспільства, хоча, зрозуміло, американські генерали план війни з КНДР вже давно розробили і постійно його вдосконалюють. Війна вважається таким великим злом (так воно і є), що наважитися на неї одноосібним рішенням президента чи канцлера просто неможливо, система такого варіанту не передбачає. Точніше – такий варіант можливий лише у випадку прямої військової агресії проти країни, коли насправді вибору «воювати – не воювати» вже нема.

Фото: Getty Images/AFP/KCNA

Отже, для американців сьогодні йдеться про те, що вони поступово втягуються у загальне жорстке протистояння з Росією та Китаєм, у якому проблема північно-корейських міжконтинентальних ракет є лише епізодом. І якщо цей епізод ще можна теоретично вирішити одним ударом, то протистояння з двома ядерними державами так, звісно, не вирішиш. Потрібна довга й копітка робота, ретельна підготовка до затяжного протиборства, яка, до речі, включає в себе формування «пулу» союзників, готових словом і ділом підтримати США. А, приміром, історія з антиросійськими санкціями за три минулі роки показує, що абсолютної єдності Заходу, коли йдеться про політику щодо Росії, все-таки нема. Рішення Конгресу і Сенату запровадити серйозні антиросійські санкції на рівні закону вже викликало відкрите незадоволення Євросоюзу, бо зачіпає їхній багатомільярдний бізнес з Росією, і хоча говорити про таку собі російсько-європейську коаліцію проти США не доводиться, такого, звісно, не буде, однак очевидно, що розбіжності між Європою і США не додають останнім рішучості в ухваленні рішень і щодо Росії, і щодо Північної Кореї.

Будь-яка підготовка, навіть найретельніша, мусить колись закінчитися. Зволікати до безкінечності теж не можна. І Дональду Трампу, чи іншому американському президенту, таки доведеться ухвалювати рішення, які сьогодні відкладаються. Це стосується і КНДР, і Росії, а раніше чи пізніше - і Китаю. Згаданий закон, ухвалений Конгресом і Сенатом, показує не лише поглиблення санкцій проти Москви, головне тут інше: США вийшли на «стежку війни», назад дороги вже нема. Або США утвердять свій статус світового лідера, або змушені будуть замкнутися на власних внутрішніх проблемах, віддавши світ на поталу росіянам і китайцям. Оскільки перспектива останнього неприйнятна для дуже багатьох у світі, і насамперед – для того ж Євросоюзу, який нині так нервово протестує проти нових антиросійських санкцій, будемо сподіватися, що до цього діло не дійде. А все інше – то наша перемога. Раніше чи пізніше.

Юрій Сандул. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-