Президент Росії відчуває, що йому загрожує банкрутство

Президент Росії відчуває, що йому загрожує банкрутство

Блоги
1929
Ukrinform
Погашення значної частини зовнішнього боргу може викликати політичні потрясіння в країні

Суспільно-політична думка не лише на експертному рівні, але й у сфері освіти і науки країн Заходу постійно піддавала аналізу неоднозначні процеси глобалізації. Так, наявність розколу вселенського масштабу констатував уже у свій час професор Каліфорнійського університету (Берклі) Мануель Кастельс. По один бік цього глобального протистояння заявила про себе активна, культурно ідентифікована власною системою цінностей інтелектуальна еліта «шістдесятників» – прообраз нинішнього інформаційного суспільства знань. А по другий бік опинилися «дедалі більш невпевнені, незахищені соціальні групи, позбавлені інформації, ресурсів і влади, що стали рити окопи свого спротиву саме навколо тих цінностей, які були засуджені буремними 1960-ми».

В результаті цього протистояння, на світовій  авансцені на зміну старому індустріальному суспільству із його шахтами, домнами і монтажними конвеєрами прийшла технологічна революція із цифровою інформатикою й робототехнікою. На етапі новітньої модернізації прибічники реструктуризації економіки знайшли собі підтримку в рядах гуманітаріїв – критиків застарілої культури (в тому числі й політичної). Саме «шістдесятникам» судилося  вдатись до формування соціонормативних цінностей нової інформаційної епохи, що заклала своєрідний генетичний код нової культури.  А відтак новатори стали тіснити представників відживаючої епохи «конвеєрної індустріалізації» по всіх фронтах – у сфері ідеології, політики й практики. У цьому протиборстві сил новаторських і консервативних навколо шляхів здійснення модернізації стала закладатися нова система базових взаємовідносин у сфері виробництва, влади й гуманітарних цінностей. 

Перед кожним індивідом об’єктивно постала проблема вибору: з яким суспільним трендом він має себе ототожнювати. Чи то з новітньою системою цінностей інформаційного суспільства знань, чи то зі звичними для минулого ХХ ст. критеріями та вимогами старої індустріальної доби. Вибір цей виявився аж надто відповідальним, оскільки зачепив чи не найголовнішу проблему – забезпечення безпеки людини. Адже кожен індивід, свідомо чи підсвідомо, але все ж ототожнює себе з певною соціальною чи етнічною групою, з певним способом життєдіяльності – «модусом вівенді». А цей модус не лише дає відповідь на запитання «Хто я?», але й визначає стратегію  життєвої поведінки людини. От і сьогодні, зазначав Президент України Петро Порошенко, Україна воює на два фронти: і проти зовнішнього агресора – Росії, і проти внутрішньої загрози, де головний і найбільш небезпечний ворог – це корупція. І йдеться у цій боротьбі, звісна річ, не про гонитву за кількістю затримань, арештів чи ув’язнень: «а створення системи “нульової терпимості” до корупції. Це і нова культура відносин між владою і суспільством».

Тобто, коли мова йде про нову культуру відносин між владою і суспільством, то ми б не стали ототожнювати лінію демаркації цього розлому  в нашій країні лише з регіоном Південного Сходу – з зоною АТО. Хоча саме там лінія розмежування виявилась найбільш зримою.  Однак в широкому розуміння це цивілізаційне протистояння проходить крізь усі сфери життя України:  як боротьба старого індустріалізму з проявами новітнього інформаційного суспільства знань. Ми так само не стали б стверджувати й те, що нинішній політичний клас України стоїть по один бік розлому, а йому протистоять якісь зримі табори недругів по другий бік. Хіба що можна стверджувати однозначно: своєю агресією проти України Росія створила те силове поле віджилого індустріалізму, яке притягує до себе усіх недругів демократії й суверенітету України. І навпаки – опираючись на принципи й цінності європейської демократії, креативно мисляча Україна намагається укласти своє життя відповідно до європейських норм.

У свій час цей феномен цивілізаційного розлому уже був відображений у суспільно-політичній думці Заходу. Так, в описанні Юджина Габермаса, процедура формування політичної волі народу набирає в європейській практиці певної форми лише зі становленням демократичної держави: «у плюралістичному суспільстві конституція стає вираженням формального консенсусу. Громадяни бажають зорганізувати своє мирне співіснування відповідно до принципів, з якими згодні всі, оскільки ці принципи становлять однаковий інтерес для всіх. Таку спільноту утворюють відносини взаємного визнання і, з огляду на ці стосунки, кожен громадянин може сподіватися на те, що його поважатимуть інші як особу вільну і рівну собі. Кожен може сподіватися, що всі громадяни матимуть однаковий захист і повагу в їхній цілісності в якості унікальної особи, члена етнічної або культурної групи і в якості громадянина, тобто члена громадянської держави». Ця ідея набула самовизначення політичної спільноти та належної конкретної правової форми практично в усіх політичних системах Заходу.

Однак, у пострадянських країнах молодої демократії, де західні норми і цінності все ще не стали домінуючими або й залишилися на імітаційному рівні, є небезпека того, що проблеми свободи і соціальної безпеки можуть бути поставлені у взаємозв’язок з відмовою від активної громадянської позиції на користь благополучного приватного життя й «клієнтилізації» ролі громадянина. Проти такого повороту справ застерігав у свій час той же Габермас, який вважає, що «лише населення, яке звикло до свободи, може підтримувати життя інститутів свободи».

Яскравий приклад тому – Росія, де між авторитарною владою і зашореним фейковою інформацією населенням відбулась своєрідна оборудка: «добробут в обмін на політичну активність». Як про це пише незалежний російський журналіст Аркадій Бабченко, «в Росії зараз відбувається те ж саме, що й в Німеччині у 1938-1939 роках. Тоді Гестапо зіткнулося з такою проблемою: їм не було кого ув’язнювати. Не тому, що вони усіх пересаджали, а тому що громадська думка в Німеччині до того часу змінилася. І країна стала реально підтримувати Гітлера – майже на 100%. Ось в Росії зараз відбувається те ж саме. Громадська думка змінюється і всі починають аплодувати Володимиру Путіну, його рейтинг дійсно зараз великий».

Якщо від спостереження журналіста піднятися до філософського узагальнення, то, на думку Ю. Габермаса, відбувається «прояв такого синдрому, тобто, громадянства, зведеного до інтересів клієнта. Це стає тим більш можливим, чим більше економіка й державний апарат, інституціолізовані в поняттях тих самих прав, розвивають системну автономію і витісняють громадян на периферійні ролі простих членів організації. Економіка й управління як саморегульовані системи мають тенденцію до відокремлення від власного середовища і підпорядкування лише власним внутрішнім імперативам грошей і влади. Вони більше не відповідають моделі самовизначеної спільноти громадян».

За даних умов традиційна європейська демократія зіткнулася із загрозою корозії своїх цивілізаційних основ під впливом «постзахідного» авторитарного світу та внаслідок посилення антиліберальних тенденцій у світі. Все частіше корінним населенням європейських країн висловлюється занепокоєння, що посилення міграції із найбідніших регіонів третього світу пришвидшить мультикультурне урізноманітнення країн Євросоюзу. Відтак у правовому полі «постправди, пост-Заходу та постпорядку» класична республіканська ідея свідомої політичної інтеграції вільних і рівноправних осіб у національну спільноту ставатиме все більш розмитою  й аж надто відносною. Так само  і національні держави Європи, як і самі нації на рівні політичної практики, перестають бути етнічно гомогенними, без належних традицій та усвідомлення спільності історичної долі.

Ось саме у цьому суспільному тренді президент Росії Володимир Путін став вбачати шанс для інтенсифікації темпів «розмивання» Європи. Так, на думку відомого фінансиста Джорджа Сороса, «мета Путіна – сприяти розпаду Євросоюзу, а добитися цієї мети якнайшвидше він зможе, наводнивши Європу сирійськими біженцями». З огляду на високий рівень поінформованості аналітичних служб Сороса, доцільно було б глибше ознайомитися з технологією «розмивання» Європи з боку агресивної Росії. Так, Сорос стверджує, що є підстави вважати, що інтервенцію в Сирії Володимир Путін «розпочав для того, щоб поглибити кризу біженців у Європі… Коли Путін побачив, що з’явилася можливість прискорити розпад ЄС, він ухопився за неї. Він маскує свої дії розмовами про співробітництво проти спільного ворога ІГІЛ. Аналогічний підхід він використовує в Україні, підписавши Мінські угоди, але не виконуючи їх умови. Важко зрозуміти, чому керівництво США та Європи вірить Путіну на слово, замість того, щоб судити про нього згідно з його поступками… В дійсності путінська Росія і ЄС ведуть перегони на час. Питання полягає в тому, хто із них впаде першим».

Сорос вважає, що «Путін є талановитим тактиком, але мислити стратегічно він не уміє». Так, президент Росії відчуває, що в 2017 році йому загрожує банкротство, коли прийде час погасити значну частину зовнішнього боргу. Це може викликати загрозу політичних потрясінь в країні. Відомо, що висока популярність Путіна базується на своєрідному «суспільному договорі», який передбачає: 1) забезпечення урядом фінансової стабільності в країні, і 2) поступове, але неухильне зростання добробуту населення. Однак у зв’язку з уведенням західних санкцій, а також внаслідок різкого падіння цін на нафту, він не може забезпечити ні першу, ні другу передумову.  

У цій ситуації, пише Сорос, «щоб уникнути краху, путінському режиму слід зробити так, щоб ЄС розвалився першим. Як тільки Євросоюз стане тріщати по швах, він не зможе зберегти санкції, введені проти Росії після її вторгнення в Україну.  Путін отримає значні економічні вигоди, роз’єднуючи Європу й використовуючи свої зв’язки з комерційними колами і з партіями, що виступають проти ЄС, й за котрими він дбайливо доглядає. За існуючого стану справ ЄС неминуче розпадеться».

Такий розвиток подій бачить не лише Сорос. Так, глава німецької контррозвідки Ганс-Георг Маасен стверджує, що «ФСБ цілеспрямовано сприяє притоку радикальних ісламістів в Німеччину для того, щоб вони дестабілізували ситуацію в країні».  Крім того, додає газета  Die Welt, німецькі спецслужби «уже давно підозрюють за суттєво збільшеним числом чеченських біженців можливу цілеспрямовану операцію».

Канцлер Німеччини Ангела Меркель стурбована тим, що міграційна криза здатна зруйнувати Євросоюз. Неспроста під час візиту в Туреччину 4  лютого 2017 р. Меркель ставила питання про продовження терміну перебування в Туреччині біженців, які уже перебувають там. Вона запропонувала щорічно перевозити напряму в Європу по 200-300 тисяч сірійських біженців за умови, що Туреччина не буде їх пускати в Грецію або ж прийме їх назад, якщо їм вдасться-таки туди перебратися. До останнього часу Туреччина добросовісно дотримувалася домовленостей, однак при кожній зручній нагоді турецькі політики не забували нагадувати про можливість «наводнити Європу мігрантами». Нагнітаючи в Європі ісламофобію, Путін намагається «зловити вітер у свої паруси», а тому, вважає Джордж Сорос, «протистояти загрозі, що йде від путінської Росії, буде важко. Але якщо не визнати цю загрозу, боротьба з нею буде ще тяжчою».

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-