Релокація: друге життя компанії з 25-річною історією

Підприємці, рятуючи власну справу і колективи, перебазовуються у відносно мирні регіони. 

До Вінниці за державною програмою релокації бізнесу у числі перших переїхала харківська  компанія «Сталекс», один зі світових лідерів з виробництва інструментів для індустрії краси. Нині підприємство вже відновило роботу і створює додаткові робочі місця. 

Про те, як  харків'яни стартували і обживаються на новому місці, кореспондентові розповів заступник директора компанії Тимур Тодуа.

ВІННИЦЯ ЯК ПРИКЛАД КОНТАКТУ ТА ПІДТРИМКИ

У кабінеті керівника стіна прикрашена шпалерами з нічними видами великого міста. У Вінниці таких краєвидів немає. Тимур Тодуа каже, що це стало одним із чинників, до яких працівникам підприємства довелося звикати після переїзду із Харкова. 

«Більшість вже тут з родинами. Поступово адаптуються, влаштовуються. Щоправда, винайняти квартиру – це окреме питання, але таке, що вирішити можна. Наприклад, технологи винайняли спочатку квартиру на чотирьох. Потім вже сім’ї  привозили. Думаю, що наші працівники - це вже нові мешканці Вінницької громади, - згадує Тимур перші кроки в новому регіоні. - Після Харкова наші люди дивувалися, яка Вінниця маленька. Але що довше тут живуть, то більше розуміють її переваги. Адже важливий не розмір міста, а щоб усе в ньому було. Скажімо, басейн і футбол для дитини – є. Дістатися на роботу – це 5-7 хвилин, відвести дитину на гуртки – ще стільки ж. А в Харкові на це потрібна година. Я, наприклад, за день тут встигаю зробити значно більше справ, ніж у Харкові», - розповідає Тимур.

Каже, обрали для переїзду Вінницю, бо тут знайшли не тільки потрібний майданчик для розміщення виробництва, а й з місцевою владою порозумілися.

«Для виробництва що важливо? Площі, де його можна розмістити. А в Україні з такими площами складно, а ще більше – з комунікаціями.  Скажімо, нам потрібні значні потужності електроенергії. До того ж, коли тільки почалася війна, ніхто не знав, що робити. Потрібна була допомога місцевих адміністрацій. Я три тижні об'їжджав кілька областей, був у Львові, Чернівцях, Івано-Франківську, в інших містах. Не зміг знайти контакту і підтримки, хоча б моральної.

А нам було треба мати того, в кого можна щось запитати, хто б щось міг підказати. Адже ми приходили у зовсім незнайомий регіон! У Вінниці з нами пішли на контакт. Нами реально займалися. Допомагали знайти площі, які потрібні саме нам. Знову ж, допомогли в питаннях з комунікаціями. Врешті, 4 квітня ми вже підписали договір про оренду приміщення, а 9 травня запустили вже першу виробничу дільницю», - ділиться Тимур.

ТОВАРНИЙ ЗНАК, ЗНАНИЙ В УСЬОМУ СВІТІ

Тодуа розповідає, що компанія «Сталекс» на ринку вже понад чверть століття і завжди працювала у Харкові.  Ще до війни перемістилась у  Вільшани Дергачівського району і там  в останні роки розвивала свої потужності. Розташовувались на майже 20 тис. квадратних метрів, мали близько півтори тисячі працівників.  Коли почалися бойові дії, підприємство на якийсь час повністю зупинило роботу.  

«Ми не чекали, поки виробництво знищать, спрацювали на випередження. Почали шукати можливості для нового запуску, відновлення хоча б окремих ділянок, які відносно легко можна перевезти і запустити невеликим колективом. Щоб це був замкнутий цикл виготовлення продукції. Ходім, подивитесь, як ми влаштувалися», - пропонує.

Йдемо в цехи. Їх розмістили на території підприємства, яке у Вінниці свого часу вважалося однією з місцевих візитівок. Зараз майже усі площі в оренді, - адміністративні і виробничі. Знайшлося місце і для «Сталекса». Видно, що приміщення іще радянських часів. Тому сучасні станки тут виглядають  незвично - вони компактні та ошатні. Всі вже працюють, за кожним – люди.

«Ми думаємо, що ті ділянки, які змогли запустити у Вінниці, до кінця цього - початку наступного року по тих видах продукції, яку ми випускали, вийдуть на попередні обсяги виробництва. Ділянки, які залишилися на Харківщини,  теж  намагаємось запустити, але це складно. Сподіваємось, відновити обсяги виробництва там вдасться до літа наступного року. Якщо, звісно, дозволить воєнна ситуація. Поки що нам «географічно» щастило – ми там на певній віддалі від зони активних бойових дій. Але небезпека залишається», - розповідає Тимур.

Запитую, чи вдалося зберегти асортимент продукції підприємства. Адже до війни асортимент компанії налічував понад 50 номенклатурних видів: від професійного манікюрного інструменту до шкіряних аксесуарів. Щорічно «Сталекс» випускав близько 11 млн одиниць продукції.

«Ми повністю зберегли асортимент, який виробляли. Весь спектр продукції в нас пов'язаний з б'юті індустрією. Ми представлені у багатьох країнах. Тому навіть тоді, коли українським жінкам стало не до манікюру, ми мали можливість продавати продукцію у Європу. Адже там життя не змінилося.  Тобто, ринок збуту ми зберегли, щоправда, за винятком росії, куди йшло близько 30% нашої продукції». 

За словами Тимура, Росія – то так склалося історично. Адже підприємству було близько до рф, до того ж, мовного бар'єру не було. Але цей ринок вони закрили для себе з першого ж дня війни. 

«Утім, я не бачу особливої проблеми наверстати той обсяг продажів, який ми там втратили, на європейських ринках. Навпаки, зараз навіть є проблема наситити цей ринок товаром.  Чому? Ми були на  європейських підприємствах, які виробляють схожу продукцію. Але наше виробництво – унікальне, в Європі аналогів йому немає. Там вже давно немає жодного підприємства, яке б виготовляло увесь той асортимент, який випускаємо ми, в одному місці. Тобто, і для манікюру, і для педикюру. Якщо десь і позалишалися локальні, тобто на своєму бренді, «заробленому», ще десь років сто тому, то більшість «живе» на інструментах для б'юті, виготовлених у Пакистані. А саме ця країна є світовим лідером цього ринку. 

Знову ж, ми і до війни ніколи особливо не працювали на склад, - продукцію забирали, можна сказати, з конвеєра.  А зараз нам треба працювати і працювати, щоб задовольнити попит», - пояснює Тимур Тодуа.

Йдемо далі. У цехах гамірно: свистять точильні агрегати, гудуть станки. За ними – здебільшого чоловіки.  Трохи дивно спостерігати у їхніх руках малесенькі щипці, лопатки і ножиці, які бачиш зазвичай у манікюрному кабінеті. Спочатку виріб заточують. Потім майстер уважно придивляється, щось вимірює. Схвально хитнув головою, – все добре зроблено. А потім не втримався і на власному волоссі ножиці перевірив, чи справді гострі. Посміхається, - видно, що з журналістів пожартував. 

А потім продукція в жіночі руки потрапляє. Її миють у спеціальних розчинах, витирають і гравіювальницям передають. Пару вправних рухів, дві секунди шипіння лазера на металі – і ножиці вже з товарним знаком, який знають в усьому світі.

Тимур каже, що виробляють свою продукцію у Вінниці від початку і до кінця.

«Коли постало питання про переїзд, ми підійшли до нього обдумано. Бо можна привезти дорогий станок, розірвати виробничий ланцюжок там, а тут він нічого сам не дасть змогу зробити. Вивозили саме виробничими дільницями. Тому зараз маємо можливість виробляти вже у Вінниці ножиці для манікюру, пінцети, якими майстри працюють з віями і з бровами. А ще – тертки, пушери, лопатки для манікюру. Крім того, за кілька років до війни ми активно пробували розвивати виробництво стоматологічних інструментів, адже їх виробництво перегукується з виробництвом лопаток і пушерів. Довезли і це обладнання у Вінницю, розкладаємось. Поки що немає того унікального спеціаліста, який цим би займався. Але усе ж плануємо налагодити це виробництво», - ділиться керівник підприємства. 

ЯК УПРАВЛЯТИ «НА ДВІ ХАТИ»

Цікавлюсь, чи не будуть вказувати на продукції, що вона зроблена у Вінниці. Каже, поки що ні. Але припускає, що та частина підприємства, яке перебазувалась до Вінниці, залишиться тут і після перемоги у війні.

«Це взагалі-то складне питання. Маючи досвід, який ми зараз здобули, сподіваємось, що просто розділимо виробництво. Якщо, звичайно,  вдасться зберегти потужності на Харківщині. До війни ми активно розвивалося і нам бракувало площ. Тому були ідеї про можливість розділити виробництво, перевести кудись окремі дільниці. Туди, де простіше з людьми, з площами. Але увесь час відкидали цю ідею, бо не розуміли, як можна управляти «на дві хати». Але життя змусило - навчилися. 

Тому навряд чи будемо повертатися. Переїзд – справа затратна, і питання не тільки у грошах. А й у ресурсах людей, у власному ресурсі», - каже заступник директора.

Тимур Тодуа розповідає, що в ході релокації із Харкова переїхали близько ста працівників «Сталекса», а вже тут створили ще понад 80 робочих місць, на яких набрали місцевих жителів. 

«Спочатку це були місцеві електрики. Потім до нас прийшло  багато місцевих жінок, - на склад, на дільницю миття інструментів. Десь із 15 вінничан працюють на підготовчих роботах.  Але є й складні ділянки, де треба серйозно вчитися. Наприклад, заточування інструментів. В нас ще у Харкові була школа, де ми людей готували.  Власне, це те, чим наша продукція завжди славилась і позиціонувалась – професійна заточка. Один з учителів з цієї школи вже другий місяць навчає вінничан виконувати цю роботу. Наприкінці серпня двоє хлопців вже будуть складати іспити. До кінця року, сподіваємось, що загалом на підприємстві працюватиме до 300 людей», - каже Тимур.

За словами заступника міського голови Вінниці Андрія Очеретного, до Вінниці за державною програмою релокації бізнесу переїхали понад 110 юридичних осіб і ФОПів. Переїзд до міста таких високотехнологічних підприємств, як «Сталекс», може суттєво змінити економічний ландшафт міста. Адже йдеться про нові робочі місця для городян, зростання надходжень до бюджету і появу стимулів для розвитку супутніх бізнесів, послуги яких знадобляться релокованим підприємствам. А підприємствам-переселенцям у Вінниці обіцяють режим максимального сприяння для нового старту.

Антоніна Мніх

Світлини Олександра Лапіна