Спорт, який витягує ветеранів із лікарняних палат і повертає до життя
В Івано-Франківську в останні вихідні вересня відбувся фестиваль адаптивних видів спорту. Його організатором другий рік поспіль є ініціативне об’єднання «Ветераницивільні Петрос», партнером – ГО «Повернись живим». Торік фестиваль провели разом із Івано-Франківським Frankivsk Half Marathon, щоб зібрати 1 млн грн на адаптивне спортивне спорядження для ветеранів і ветеранок. Коштів отримали більше, ніж очікували, і їх скерували для військових, які займаються стрільбою з лука. Цього разу організатори поставили не менш амбітну мету – зібрати 2,5 млн грн на придбання колісних крісел для ветеранської команди з баскетболу.
Більше про спортсменів та спорядження в адаптивному спорті – у репортажі Укрінформу.
АДАПТИВНИЙ БАСКЕТБОЛ – НЕ ДЕШЕВЕ ЗАДОВОЛЕННЯ
Уранці на площі біля обласного драмтеатру в Івано-Франківську монтують спортивні майданчики, де за кілька хвилин проведуть товариські зустрічі серед ветеранів. Вони приїхали з різних міст України, аби продемонструвати, що після важких боїв, реабілітації та протезування життя не зупиняється.
«У рамках цього фестивалю ми проведемо майстер-клас і показовий товариський матч з адаптивного баскетболу. Сьогодні нас приїхало дев’ятеро. Це – не увесь склад команди, хоча наш клуб, який ми створили самотужки, досить молодий. Нам майже півтора року», – розповідає капітан, співзасновник і віцепрезидент клубу «Титани-Львів» Павло Козак.
Він – цивільний, в активній реабілітації працює більше ніж 25 років. Останніми роками зосередився на роботі з ветеранами. Каже, нині їх більшість у Львівських «Титанах».
Розповідає, у Львові адаптивний баскетбол зароджувався ще у двотисячних. Уже тоді спортсменам доводилось через друзів і знайомих шукати для цього колісні крісла. Тепер, каже, ситуація зі спорядженням майже не змінилась, але «Титани-Львів» уже започаткували свій кубок, а нещодавно, у складі національної збірної, створили справжню сенсацію в Болгарії, здолавши на змаганнях досвідчених гравців із Вірменії та Румунії.
«Адаптивний баскетбол – не дешеве задоволення, але хіба це нас колись зупиняло? Тепер з’явилась команда в Рівному, яка дочекалась своїх колісних крісел. На підході – Закарпаття й Івано-Франківськ. Упевнений, до кінця року в Україні буде щонайменше 10 команд», – додає капітан Львівських «Титанів».
За його словами, найдешевше колісне крісло для адаптивного баскетболу коштує 3–4 тис. євро і дорожче. Усе залежить від виробника. В Україні таких поки що немає. Складники для крісел, а це – підшипники, колеса та шини – постійно потребують заміни, і вони теж дороговартісні. Але ці крісла мають більшу маневреність і безпечніші, ніж побутові, бо захищають ноги гравців. Тому фестивалі, де збирають кошти на це спорядження, необхідні. А ось зібрати команду, на думку капітана, не важко. Тут необхідні лише правильний приклад та інформація.
«Ветерани можуть багато, але часто не знають, куди звернутись, постукати, на яких локаціях можна спробувати себе у спорті. Життя після поранення – це закрита книжка. Тому вони пробують адаптивний спорт як щось нове чи відпочинок, а це – море емоцій, драйву, адреналіну, руху. Чи має адаптивний баскетбол майбутнє в Україні? Звичайно, але для цього не варто чекати з моря погоди, а потрібно самому налягати на весла», – усміхається Павло Козак і поспішає до своїх «Титанів».
Уже за кілька хвилин розпочинається ветеранський матч із баскетболу на колісних кріслах, який присвятили пам’яті військового Тараса Шпука.
ШКОЛА ІНСТРУКТОРІВ – ЦЕ ТРИ МІСЯЦІ НАВЧАННЯ
«Адаптивний баскетбол – дорогий спорт, бо дороговартісні колісні крісла, а їх потрібно для Івано-Франківська щонайменше 10–12. Сподіваємось, що сьогодні вдасться зібрати на це кошти», – розповідає співзасновниця ініціативи «Ветераницивільні Петрос» Наталка Найда.
Каже, торік на фестивалі адаптивних видів спорту планували зібрати мільйон, а вдалося отримати 1 млн 38 тис. грн, і ці кошти скерували на спорядження для стрільби з лука.
«Також ми запустили Школу інструкторів для ветеранів та ветеранок зі стрільби з лука і створили в області вісім її осередків. Сьогодні наші інструктори, а це – ветерани, які вчились у нас й отримали це обладнання, уже привезли свої команди. Тобто ми цю історію розширюємо, щоб люди в менших громадах, селах і містечках займались адаптивним видом спорту», – додає Наталка Найда.
Біля локації, де розпочинається стрільба з лука на кубок «Петроса», найбільш людно. Тут уже зареєстрували понад 40 учасників, але очікують, що їх буде більше.
«Кінцевої цифри, скільки потрібно луків і стріл, немає. Це – нескінченна історія. Усі наші проєкти благодійні. Тобто якщо військовий хоче свій лук, то купує, якщо такої можливості немає, користується тим, що в нас є. Тому все ламається і потрібно увесь час щось докупляти», – розповідає заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор – 2000 Катерина Дубровіна.
Укрінформ розповідав, як Дубровіна відновила на Прикарпатті вид спорту, що занепав тут десять років тому, і взялася за тренування ветеранів.
Нещодавно Катерина долучилась до організації Школи інструкторів зі стрільби з лука, яка запрацювала на базі Івано-Франківської обласної спортивної школи. Каже, щоб продовжувати цю ініціативу, потрібно постійно оновлювати спорядження.
«Школа інструкторів – це три місяці навчання, тричі на тиждень. Так вийшло, що мене вже не вистачало на всі заходи. Бо ж і в лікарнях треба було проводити тренування з військовими, й одночасно їздити на змагання в інші міста. А ще в школах нас чекають діти. Тому ми вирішили створити Школу інструкторів. Її вже закінчили 18 військових, і це ще один крок до адаптації ветеранів у цивільне життя, коли вони на своєму прикладі демонструють іншим, що спорт допомагає долати усі перешкоди та психологічні травми», – каже Катерина Дубровіна.
Зізнається, з весни вона стала у стрій Держприкордонслужби. Старається увійти в режим так, щоб не полишати тренування. Запитую, чи працює вона ще з дітьми.
«Діти теж приходять, часом уперто чекають, коли я затримуюсь на чергуванні. Усі вони – наша маленька сім’я. Коли діти завершують тренування, то приходять ветерани, і це дуже добре для їхнього розуміння людей на протезах. Діти їх не бояться, спілкуються з ними, вдячні їм. Так вони отримують досвід спілкування з пораненими й у майбутньому будуть знати ціну нашого життя, за яке ми вдячні воїнам», – додає моя співрозмовниця.
ВИТЯГУЄМО ХЛОПЦІВ ІЗ ЛІКАРНЯНИХ ПАЛАТ
«Знайомтесь, це – Роман. Він на обласних змаганнях для ветеранів "Воля до життя" учора виграв чотири медалі», – розповідає Катерина Дубровіна про військового, який щойно завершив реєстрацію на фестивалі.
Роман Семенишин – один із випускників Школи інструкторів зі спортивної стрільби з лука. Він працює директором дитячо-юнацької спортивної школи у Вигодській громаді, куди повернувся після служби у 68 окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Спортом займається давно. На фестиваль адаптивних видів привіз своїх підопічних – п’ятеро ветеранів, з яких четверо ще відновлюються в Долинській лікарні.
«У цю лікарню я приходжу раз на тиждень. Там завжди є охочі взяти участь у стрільбі з лука. Я їм говорю, головне – не треба падати у відчай, а необхідно рухатись далі. Слід змиритись із тим, що таким, як раніше, уже не будеш, але треба жити далі», – говорить Роман.
Зізнається, торік йому довелось ці слова сказати самому собі. Після поранення біля Авдіївки Роман втратив обидві ноги й майже рік вчився ходити на протезах.
«У лікарів не було шансів боротись… Фізичні терапевти вчили мене ходити на протезах. Тоді важливою була підтримка друзів і рідних. У мене дружина і двоє синів – 12 і 8 років. Важко, але якщо працювати і є бажання, то все вийде», – усміхається інструктор.
Олександр Зірка на фестивалі вболіватиме за свого учня. Ветеран і радник начальника УМВС в Івано-Франківській області теж завершив Школу інструкторів і вступив у спортивний коледж, щоб здобути фах тренера. Цього року він виграв першість України зі стрільби з лука для людей з інвалідністю. Щочетверга Олександр Зірка працює з пораненими в Івано-Франківській обласній лікарні.
«Витягуємо хлопців із лікарняних палат. Їм важко. Пам’ятаю, я теж не хотів не лише виходити до людей, але й спілкуватись із ними», – пригадує Олександр Зірка.
Каже, спілкування – це перший крок до життя після травм і війни, а далі варто обирати спорт. Олександр Зірка – з Дніпра, воював на фронті з 2014 року. Торік отримав поранення під Авдіївкою. Хірурги склали йому одну ногу, другу довелось ампутувати нижче коліна. Майже рік Олександр провів у лікарні. Тепер, каже, намагається тренуватись щодня й заохочувати інших до спорту власним прикладом.
«Удома я не сиджу. Увесь час тренуюсь або працюю з ветеранами. Планую залишитись в Івано-Франківську, бо тут знайшов справжніх друзів, які мене підтримують і допомагають розвиватись», – говорить Олександр і поспішає до ветеранів-лучників.
СПОРТ ДОПОМАГАЄ ПЕРЕБУВАТИ В КОЛІ ОДНОДУМЦІВ
«Усі види спорту треба спробувати для себе. Навіть якщо спочатку це здається не твоїм. Оце згадую свої перші дні реабілітації. Тоді Наталка Найда мене витягла на цей фестиваль. Торік я був лише після реанімації, дуже слабким. Напочатку було ніяково, а тепер ці всі заходи – частина мого життя», – зізнається Артем Передереєв з Донецької області.
Він служив у Третій штурмовій. Поранення отримав на Харківщині. Торік брав участь в «Іграх ветеранів». Тепер завершує дореабілітацію. Щойно повернувся з-за кордону, де проходив протезування.
«Я трішки вибув зі спортивного життя, тепер повертаюсь. Займаюсь усім потрохи. Дуже подобається жим штанги лежачи, стрільба з лука теж дуже класно. Тепер є багато ветеранських організацій, які займаються спортом. Це допомагає перебувати в колі однодумців, з людьми, в яких такі самі проблеми. Так легше сприймати світ і зміни, які стались у житті», – запевняє Артем.
На фестивалі він пробує себе в петанку, який уже зібрав на майданчику і дорослих, і дітей. Зміст гри їм пояснює фахівець управління ветеранської політики Івано-Франківської ОДА Андрій Якубенко.
Він родом із Херсону. Воював від перших днів повномасштабного вторгнення. Поранення отримав на Миколаївщині під час контрнаступу. Після ампутації руки переїхав із дружиною і сином до Івано-Франківська.
«Торік я був на стронгмені в Іспанії. Цього року трішки не встиг на нацвідбір, через протезування. Зробив біонічну руку за державною програмою у Дніпрі», – розповідає ветеран.
«Чи є фінансування на спорядження за державні кошти? Так. Частково є. Зокрема, у нас запущена програма ветеранського спорту, але потрібно не забувати, що в країні війна і багато коштів скеровують на захист. Тому великий плюс тим організаціям, які проводять такі фестивалі і збори», – говорить Андрій Якубенко.
Він запевняє, команда з адаптивного баскетболу на Прикарпатті буде обов’язково. Каже, головне проявити згуртованість і підтримку. Адже спорт повертає ветеранів до життя.
P.S. Уже наступного дня вулицями Івано-Франківська відбувся Frankivsk Half Marathon 2025. Завдяки спільним зусиллям організаторів та партнерів півмарафону та фестивалю вдалося зібрати 287153 грн на колісні крісла для команди адаптивного баскетболу в Івано-Франківську. Збір коштів триває. Тим часом три колісні крісла для майбутньої команди з баскетболу придбала ІТ-компанія EPAM.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки
