Як київське «Динамо» підкорило першу європейську футбольну вершину

Ця подія в українському спорті – із незабутніх. Вона відбулася 14 травня 1975 року в швейцарському Базелі, де футболісти київського «Динамо» у фінальному матчі за Кубок володарів кубків УЄФА не залишили жодних шансів сильному й успішному в ті роки на європейському континенті угорському «Ференцварошу». Звичайно, крім цього турніру, було ще більш престижне змагання – за Кубок європейських чемпіонів (з 1992 року –  Ліга чемпіонів), і в ньому в середині сімдесятих домінувала мюнхенська «Баварія» (виграла тоді його тричі). Але в тому пам’ятному 1975-му, у грі за Суперкубок Європи, динамівці її також упевнено обіграли – це сталося через кілька місяців після перемоги над «Ференцварошем» Але це вже інша історія. Ми ж зупинимось на тому, як підкорювали кияни першу європейську футбольну вершину.

ШЛЯХ ДО ТРІУМФУ В БАЗЕЛІ БУВ ТРИВАЛІСТЮ В ДЕСЯТЬ РОКІВ

Почнемо з того, що Кубок європейських чемпіонів започаткований у 1955 р., а Кубок володарів кубків – на п’ять років пізніше. Але радянське спортивне керівництво тривалий час не допускало переможців союзного чемпіонату й Кубку до цих турнірів. Наші клубні команди якщо й виходили на зарубіжжя, то грали переважно товариські матчі й переважно зі слабкими командами. І от у 1965 році крига нарешті скресла: було дозволено переможцеві Кубку СРСР долучитися до Кубку володарів кубків УЄФА. А оскільки цим переможцем на той час, за підсумками сезону 1964-го, було київське «Динамо», то саме йому й випало відкривати шлях у клубну футбольну Європу.

Дебют відбувся 2 вересня 1965-го на полі північноірландського «Колрейна». Кияни перемогли з великим рахунком – 6:1 (по два м’ячі забили Біба і Серебреников та по одному Базилевич і Хмельницький). Повторний матч у Києві теж пройшов за явної переваги киян, які виграли 4:0. Не встояв перед ними і норвезький «Русенборг», який динамівці перемогли і вдома, і в гостях ( 4:1 і 2:0). Але у чвертьфіналі, матчі якого відбулися в середині січня, «Динамо» за сумою двох ігор поступилося шотландському «Селтіку» – 0:3 і 1:1.

Досі пам’ятна для прихильників «Динамо» футбольна осінь 1967 року: кияни вдруге поспіль виграли союзний чемпіонат і блискуче стартували в Кубку європейських чемпіонів. Причому вже в першому раунді змагань їм дістався той самий «Селтік». Шотландці вважалися явними фаворитами, адже за кілька місяців до цього перемогли в Кубку європейських чемпіонів. Але їх, як і всю футбольну Європу, чекав сюрприз. Причім уже в першому матчі в Глазго. На його третій хвилині динамівці забили перший гол (Анатолій Пузач). Анатолій Бишовець рахунок подвоїв. Шотландці змогли того вечора відквитати лише один м’яч. Повторна гра в Києві спричинила неймовірний ажіотаж. Кажу про це не з чужих слів. На той час мені, першокурсникові факультету журналістики Київського університету, вдалося купити квиток на цю гру, для цього довелося провести вечір і безсонну ніч біля кас оновленого тоді, з добудовою другого ярусу, Республіканського стадіону. Реваншуватися чемпіонам Європи не вдалося: матч у столиці України завершився внічию (гол із подачі Пузача забив Бишовець). На жаль, розвинути цей очевидний успіх динамівці не змогли: у наступному раунді вони поступилися польському «Гурніку»: поразка в Києві 1:2 і нічия в Забже 1:1.

Кияни в ті роки далі второвували шляхи в європейських клубних турнірах. Правда, без особливого успіху. Хіба що в сезоні 1972–1973 років змогли дійти до чвертьфіналу Кубку європейських чемпіонів, вибивши із цього турніру австрійського чемпіона «Сваровськи Ваккер» та переможця польського чемпіонату, «давнього знайомого» «Гурніка» із Забже. Але у вісімці найкращих клубних команд континенту їх чекав іменитий «Реал», якому вони поступилися: удома – нульова нічия, а в Мадриді – поразка (0:3).

Восени 1973 року сталася драма у фіналі Кубку СРСР. Динамівцям протистояв єреванський «Арарат». Ішли останні хвилини матчу, в якому кияни вигравали 1:0, маючи помітну перевагу. І тут головний тренер «Динамо» Олександр Севидов, на думку фахівців, ухвалив поспішне рішення замінити найкращих гравців того матчу: Олега Блохіна і Леоніда Буряка. За хвилину до завершення гри «Арарат» зрівняв рахунок, а в додатковий час забив переможний гол. Здавалося б, виграний фінал через помилку головного тренера був сенсаційно програний. Уже наступного дня відбулося засідання Спорткомітету України, на якому Олександра Севидова звільнили з роботи з обтічним і поширеним у ті часи формулюванням: «за послаблення виховної роботи». На  його місце запросили корінного киянина, динамівського вихованця Валерія Лобановського, який тоді був тренером «Дніпра». Ось як про це згадує сам Лобановський:

- У жовтні мене викликали до Києва. Напевно, на чергову нараду, подумав я тоді, на день-два, не більше. Прогуляюсь по рідному осінньому місту, де бував рідко і за яким нудьгував, де б не перебував. Прогулятися не вдалося. «Ми давно стежимо за вашою роботою в Дніпропетровську і пропонуємо вам очолити київське “Динамо”, – ошелешили мене. – Подумайте. З “Дніпром” ми всі питання полагодимо». Я зателефонував Базилевичу і сказав: «Петрович, схоже, є можливість попрацювати разом». «Розумію, – з притаманним йому гумором відповів він, – тебе виганяють з “Дніпра” і ти просишся в “Шахтар”, який у турнірній таблиці вище». – «Якби так, мені було б не до сміху. Йдеться про київське “Динамо”». – «???». – «Саме так, мені щойно повідомили про це», – сказав я. «Відмовлятись немає сенсу», – відповів Базилевич.

Ось так через десять років відбулося повернення Валерія Лобановського в рідне київське «Динамо». Тепер уже на відповідальну роль керівника команди. Водночас Валерій Васильович поставив умову: на рівні з ним тренуватиме «Динамо» і Базилевич, а до наукової підтримки залучатиметься Анатолій Зеленцов. Колишній легкоатлет (стрибун із жердиною) Анатолій Зеленцов у Київському інституті фізкультури займався дослідженнями оптимальних навантажень спортсменів. Він розробив науково обґрунтовані програми тренувальних занять, що якраз і допомагали підтримувати необхідний рівень навантажень у підготовчий і змагальний періоди.

«Інтелектуальний трикутник»: Лобановський – Базилевич – Зеленцов склався на межі шістдесятих–сімдесятих років. Доля невмолимо вела всіх трьох до спільної роботи в одному місті, одному колективі. У 1971 році, із третьої спроби, дніпропетровський «Дніпро» завойовує право грати у вищій лізі й уже в першому сезоні, в 1972-му, посідає у ній високе шосте місце (до речі, від київського «Динамо», другого призера чемпіонату, дніпропетровці відстали тоді тільки на одне очко). У 1973 році до вищої ліги повертається керований Базилевичем донецький «Шахтар».

Чим увінчалось об’єднання їхніх зусиль у колективі київського «Динамо», загальновідомо. Динамівці виграють Кубок СРСР, а потім і золоті медалі 1974-го. Після цього настав 1975 рік, один із найбільш тріумфальних в історії команди, серед яскравих підсумків якого якраз і стала перемога в Базелі.

У БАЗЕЛЬСЬКОМУ ФІНАЛІ ДИНАМІВЦІ ГРАЛИ БЕЗ ЗАМІН

У сезоні 1974–1975 рр. на старт змагання за Кубок УЄФА вийшло тридцять дві команди, володарі кубків у своїх країнах і серед них такі гранди європейського футболу, як мадридський «Реал», англійський  «Ліверпуль»,  «Бенфіка» (Португалія), «Ейндховен» (Нідерланди), «Монако» (Франція), «Болонья» (Італія). Шлях до фіналу кияни почали з двох перемог з однаковим рахунком 1:0  над болгарською командою ЦСКА «Септемврійско знаме». Так само в обох матчах однієї восьмої фіналу наша команда обігрує  неслабкий у ту пору (утім, як і нині) німецький «Айнтрахт» (Франкфурт-на-Майні) – 3:2 у гостях і 2:1 у Києві. Наступної весни успішний похід за Кубок володарів кубків триває, динамівці у чвертьфіналі перемагають турецький «Бурсаспор» (1:0 на виїзді і 2:0 удома). І тільки в другому півфінальному матчі в гостях проти «Ейндховена» кияни поступаються 1:2. Але перед тим на своєму полі вони переконливо перемагають голландців 3:0.

І от вирішальний поєдинок з угорським «Ференцварошем». Перед тим була гра союзної першості в Єревані з «Араратом», у результаті якої кілька гравців «Динамо» зазнали травм, зокрема Блохін, Мунтян та Онищенко. Але дивовижно: саме ці футболісти були на полі в Базелі найактивнішими. 

Тренерський тандем Лобановський – Базилевич виставив на гру такий склад: Євген Рудаков, Володимир Трошкін, Віктор Матвієнко, Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Мунтян, Анатолій Коньков, Леонід Буряк, Віктор Колотов, Володимир Онищенко, Олег Блохін. І жодного з них упродовж усього матчу тренери не замінили. Для чого міняти, якщо гра відбувалася під диктовку киян, за їхньої явної переваги? Уже на вісімнадцятій хвилині вони повели в рахунку: Онищенко здійснив швидкий прохід по лівому флангу, зіграв у пас із Блохіним і, обійшовши двох угорських захисників, з гострого кута забив гол. Наприкінці першого тайму Володимир уразив ворота «Ференцвароша» удруге, цього разу з правого флангу, з-за меж штрафного майданчика. А третій гол став результатом сольного проходу Блохіна, який технічно обіграв захисника й воротаря, пробивши в порожні ворота.

Ми називаємо авторів забитих м’ячів, але, звісно, переможний рахунок забезпечила вся команда. Як скаже згодом в інтерв’ю динамівському сайтові учасник цієї гри Леонід Буряк, угорці були дуже технічними, досить майстерними, але їм не вистачало бійцівських якостей, коли вони потрапляли під сильні команди, які перебували в хороших фізичних кондиціях. Київське «Динамо» їх просто «перемололо», перебігало, не залишивши жодних шансів.

- Навіть не можу згадати, – зауважив Леонід, – які моменти були у «Ференцвароша» за всю гру... Тоді в «Динамо» завжди була установка тільки на перемогу. Водночас перед кожною єврокубковою грою Лобановський нагнітав і казав, що нам протистоїть суперкоманда, буде складно, і потрібно зібратися. Звичайно, перед матчем із «Ференцварошем» відчувалася деяка нервова напруга, адже це був наш перший єврокубковий фінал.

Але в той час у Європі не було команди, сильнішої за «Динамо». Це була команда з приголомшливими виконавцями, у ній поєднувалися молодість, досвід і впевненість. Можу сказати, що ми навіть вели себе трохи на межі футбольної самовпевненості. Перемоги в домашніх іграх у Радянському Союзі взагалі не обговорювалися, сперечалися тільки, з яким рахунком усе закінчиться.

Перемога киян стала великою подією, справжнім святом. Ще в базельському готелі, де зупинилася команда, її гравцям керівництво УЄФА влаштувало прийняття. Кожен із них отримав по півтори тисячі доларів – фантастична в ті часи і дуже скромна за нинішніми мірками сума. Незабутнім було повернення в Київ. Пілоти спеціально заходили на посадку двічі, щоб футболісти та їхні наставники змогли побачити сотні людей, що прибули в Бориспіль для зустрічі команди. Динамівці на цьому святі були не просто іменинниками, а національними героями.

ХТО ПРИДУМАВ ТОТАЛЬНИЙ ФУТБОЛ

Справді: у ті роки, особливо ж у 1975-му, «Динамо» з берегів Дніпра увірвалося в європейську і світову футбольну еліту. Перед ними не встояли не тільки суперники в Кубку володарів кубків, а й, як уже мовилося на початку, мюнхенська «Баварія», що вигравала Кубок європейських чемпіонів три сезони підряд (у 1974, 1975, 1976 роках) і в якій тоді було зібрано сузір’я яскравих футбольних зірок на чолі з Францом Беккенбауером. А ще були голландські віртуози з їхньою грою в тотальний футбол.

Чи грали в такий футбол київські динамівці? Свого часу в мене була тривала бесіда з Олегом Базилевичем, тож торкнулися цього питання. Ми зустрілися з Олегом Петровичем у його кабінеті на стадіоні «Динамо» саме тоді, коли він у 2002 році обійняв посаду начальника команди. Але наша розмова вийшла далеко за межі його нових обов’язків. Запитуючи, зокрема, про витоки й авторство тотального футболу, я згадав, що тоді, у сімдесяті роки, побутувала думка, підхоплена й розтиражована московською пресою, що, мовляв, Лобановський і Базилевич нічого нового не придумали, а лише скопіювали досвід тотального футболу збірної Голландії і провідних клубів цієї країни. Відомо, що голландська збірна на чолі з Круїфом тоді зачаровувала всіх своєю грою по-мушкетерськи: один за всіх і всі за одного, усі в захисті й усі в атаці (крім, звісно, воротаря).

- Тотальний футбол, застосування пресингу, – відповів мені Олег Петрович, – це не винахід конкретного тренера: Міхелса, Ковача, Лобановського, чи когось іншого, а результат колективних пошуків, інтегральних процесів у всьому світовому футболі. Більш інтенсивно цей процес розвивався за кордоном; між країнами Заходу не було залізної завіси, а йшов нормальний обмін найкращими набутками в усьому, зокрема й у футболі. А ми для того, щоб побачити, як грають провідні команди Голландії, Німеччини, Іспанії, Італії, інших країн, посилали операторів у Закарпаття, де вони записували матчі єврокубків, які транслювало угорське телебачення. Із цих відеозаписів було видно, що найсильніші команди Європи, той самий голландський «Аякс», чи іспанська «Барселона», чи німецька «Баварія» грають у футбол, до якого й ми прагнемо.

Залишалося тільки наші прагнення втілити в гру, виробити й реалізувати прогресивні методики підготовки футболістів. Побачити щось цікаве і сліпо його скопіювати – пуття не буде. Деякі наші попередники теж намагалися грати в футбол, подібний до тотального. Інша річ, що тоді в них були обмежені можливості. Отже, я не вважаю, що тотальний футбол є суто голландського походження. Це, мабуть, винахід усього європейського футболу, який із часом став загальносвітовим надбанням.

Згадайте аргентинську збірну сімдесятих років. Вона виграла в 1978 році чемпіонат світу не тільки тому, що Аргентина була його господаркою, а передусім через те, що Менотті, головний тренер аргентинців, перед чемпіонатом зробив довге, повчальне для себе турне по Європі (зігравши, зокрема, у Києві із збірною СРСР), уважно засвоївши найновіший європейський досвід, також досвід тотально пресингового футболу. Без цього збірна Аргентини навряд чи перемогла б у фіналі чудову голландську команду. Аргентина грала у тотальний футбол і взяла гору над голландцями завдяки їхній же «зброї».

У тій розмові з Олегом Петровичем я не втримався від запитання, чому та як у 1976 році спортивне керівництво в Москві зруйнувало багатообіцяльний тандем тренерів Лобановський – Базилевич. Приводом для «оргвисновків» став, як відомо, так званий провал збірної Радянського Союзу, основою якої були динамівці Києва, на Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі. Хоча провалом це аж ніяк не було, адже очолювана Лобановським і Базилевичем олімпійська команда СРСР виграла бронзові медалі Монреальської Олімпіади. Іншим за такі нагороди вручали премії, а їх звинуватили в усіх смертних гріхах.

- Це складне питання, – відповів мій співрозмовник, – передусім з точки зору його розуміння. Якщо говорити чесно, то для мене до цього часу багато моментів у реагуванні на наш виступ у Монреалі є загадкою. Я не міг і досі не можу зрозуміти, чому наша команда виявилась тоді нікому не потрібною, насамперед директивному спортивно-футбольному начальству. Що таке команда? Це був тоді всього-на-всього спортивний підрозділ у величезній армії радянських спортсменів. І ось ця, будемо казати, рота раптом опинилась немовби на безлюдному острові. Ніхто її не помічав, ніхто не цікавився її життям і не втручався в нього. Команда була поза контролем і допомогою. Якщо в іншу пору збірною займалися цілий ряд інстанцій та посадових осіб: і Спорткомітет, і сектор спорту ЦК КПРС, і навіть секретарі ЦК, то перед Монреалем вона чомусь була нікому не потрібною, без уваги й підтримки. І от ми сидимо з Лобановським і розмірковуємо над тим, що ж трапилося, чим ми завинили?

Відповіді на це ми не знаходили. Було гірко й сумно, адже кваліфікація керівників команди сумнівів не спричинювала, гравці теж були на належному рівні, одними з найкращих у Європі –нині за них платили б десятки мільйонів доларів. Тепер таких в Україні немає. Ось з'явився один Андрій Шевченко – і зразу ціна придбання його сягнула понад двадцять мільйонів доларів. А чим гіршими за Андрія були Блохін, Онищенко, інші хлопці? І от на команду (і київське «Динамо", і створену на її базі олімпійську збірну СРСР) з таким унікальним складом гравців подивились як на звичайну структурну одиницю, відмовивши їй у підтримці.

- А можливо, союзні партійні й спортивні верхи не були зацікавлені в тій підтримці, у зміцненні авторитету динамівських тренерів і футболісті?

- Не хочу із цього приводу домислювати, фантазувати. Повторюю, я й досі не можу зрозуміти причин цього вакууму навколо нас.

- Ви тоді виявились ледь не крайнім, вам довелося піти з «Динамо».

- Просто мені дали зрозуміти, що я більше не потрібен, що для нормалізації ситуації краще буде, якщо я напишу заяву про звільнення. Діватися було нікуди... Так наш тандем із Лобановським розпався. Я тоді вважав і нині впевнений, що руйнувати наш дует було неварто: то був унікальний момент, потрібно було продовжити цей експеримент і подивитися, що він ще принесе і чим завершиться. Труднощі, спади, поразки у спорті, зокрема й у футболі, були і будуть – там завоювали тільки олімпійську бронзу, там не вийшли з групи на чемпіонат Європи… Але без провалів не буває і злетів, а без поразок – перемог. Таке спортивне життя.

*  *  *

… Я пригадав розмову з Олегом Базилевичем і вирішив закінчити нею цей блог про перше підкорення європейської клубної вершини київським «Динамо», щоб, так би мовити, з перших уст оцінити це досягнення в контексті розвитку тогочасного світового футболу й місця в ньому команди зі столиці України. А ще для того, щоб, віддаючи належне київським першопрохідцям-новаторам: і тренерам, і футболістам, нагадати, в яких непростих умовах, у доланні владної вузьколобості й упередженості, а то й прихованого протистояння випало їм здійснювати сходження на цю вершину.

Насамкінець не втримаюсь, щоб не привести ще один фрагмент із нашої з Олегом Петровичем бесіди. Він, зокрема, пригадав, як, за підсумками 1975 року АІПС (Міжнародна асоціація спортивних журналістів), назвала київське «Динамо» найкращою командою світу не тільки в футболі, а й у всіх ігрових видах спорту. Із цим визнанням трапилась цікава історія. Динамівці про нього дізналися абсолютно випадково, оскільки невеличка інформація щодо проголошення «Динамо» найсильнішою командою була надрукована на останній сторінці загальносоюзного «Советского спорта».

- Якби цього була удостоєна московська команда, крику й шуму було б на весь Союз, – сказав я.

- Немає сумніву, – погодився зі мною Олег Базилевич. – Нам було не звикати до недолугих спроб не помітити, применшити, принизити наші досягнення. А я вважаю, що це справді велике й заслужене досягнення динамівської дружини і всіх, хто її підтримував, – уперше серед східноєвропейських команд виграти Кубок кубків і Суперкубок Європи.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства