Денацифікація по-справжньому: як Німеччина і німці очищалися від гітлеризму

Після того, як Третій Рейх у 1945 році безславно впав, почалася нова війна – за свідомість поневолених нацистською пропагандою людей – тобто, самих німців, які спочатку привели нацизм до влади, виплекали,а потім до останнього підтримували Гітлера і його злочинний режим. Союзники одразу взялися за денацифікацію Німеччини – своєрідну операцію з олюднення країни, повернення її в коло цивілізованих народів. Нацистських злочинців судили. Німецькі очільники вибачалися за скоєне. Німці впродовж десятиліть виплачували грошові компенсації жертвам нацизму. Невизнання Голокосту в країні прирівнюється до кримінального злочину.

Але чи був цей процес безболісним і швидким? Через що довелося пройти німцям, щоб досягти такого вражаючого результату – фактично з нуля, на руїнах нацистських міфів і поразки у війні сформувати нову громадянську свідомість?

…І – основне нині – чи зможе цей досвід знадобитися колись для «дерашизації» рф?

Примус до покаяння, або перші кроки на довгому шляху

Після закінчення Другої світової війни до рук союзників потрапила картотека, яка нараховувала 8 млн облікових карток з даними про членів і кандидатів у члени нацистської партії. Цих людей почали арештовувати і відправляти у табори.

Денацифікація проводилася в усіх чотирьох зонах окупації. Американці ділили німців на дуже поганих, поганих і менш поганих (погодьтеся, багато в чому співпадає з нинішнім наративом щодо класифікація росіян). Американці тоді заарештували понад 100 тисяч «дуже поганих німців». Американці були прискіпливими, намагалися покарати; англійці одразу ж зробили акцент на перевихованні, а французи, які не тільки були в німецькій окупації, але й певним чином у колаборації з німцями – когось посадили, когось відпустили, когось і взагалі «не помітили» (французька зона була найкорумпованішою).

У радянській зоні денацифікація завершилася раніше ніж в інших – у 1947 році – певно поспішали комунізм будувати. СРСР покладав провину на всіх німців, особливо ж на вищі верстви. Мовляв, Гітлера до влади привели промисловці, а робітники по природі своїй антифашисти.

Німців – учорашніх звичайних бюргерів, які жили поряд із концентраційними таборами (величезними фабриками смерті), і які говорили, що вони і не здогадувалися, що насправді тут відбувається – водили на примусові екскурсії. Вони байдужими очима дивилися на ще теплі печі крематоріїв і демонстративно відверталися від куп людської золи та фото трупів. Їм показували і моторошні кадри кінохроніки. Більшість на цих кіносеансах, у темноті кінозалу, просто заплющували очі...

Одразу ж почалися суди. Одним із перших і найголосніших був Нюрнберзький процес (1945-1946). На ньому судили головних нацистських злочинців, кількох з них повісили. «Нюрнберзький процес знизив напруження мстивих почуттів, що панували зі зрозумілих причин у військах союзників, і приборкав антинімецькі настрої, провівши межу між жменькою ватажків режиму і переважною більшістю населення, їх пасивними учасниками», – зауважив один із істориків. Однак, не Нюрнбергом єдиним: лише до 1949 року німецькі суди розглянули 3,6 млн справ щодо залучення рядових німців у злочини націонал-соціалізму. І там також були страти, особливо начальства таборів смерті.

Варто зауважити, що денацифікація торкнулася не тільки безпосередньо людей, а також німецької історії та культури, адже саме на цих двох стовпах і висився зловісний міф націонал-соціалізму. Параграфи у підручниках історії про «славетні перемоги німецької зброї» було прибрано, а велично-похмурі опери Вагнера замінив американський джаз.

Дві Німеччини і два підходи до важкого історичного минулого

Ставлення до нацистського минулого у ФРН (Федеративна Республіка Німеччина) і НДР (Німецька Демократична Республіка) було різним. ФРН під тиском західних союзників змушена була визнати себе правонаступницею Третього Рейху і взяти на себе всю відповідальність за те, що сталося. Також ФРН змушена була виплатити Ізраїлю чималі компенсації. Це викликало величезне невдоволення німців. Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер і правлячий Християнсько-демократичний союз проводили дуже обережну внутрішню політику й наголошували на тому, що більшість німців ні в чому не винні. Але болісні процеси денацифікації там все ж відбувалися. Суди над нацистськими злочинцями тривали аж до середини 60-их років, зокрема і Франкфуртський суд над адміністрацією Аушвіца, який відбувся у 1963-1965.

У НДР була інша ситуація. Там вважали, що вони, на противагу західним німцям, «ні в чому не винні». З подачі СРСР східні німці позиціонували себе «антифашистами». Навіть Берлінський мур офіційно називався «Антифашистським оборонним валом». І байдуже, що переважна частина співробітників таємної поліції штазі (та й не тільки її) були вчорашніми есесівцями.

Про масштаби Голокосту в східній Німеччині теж намагалися не говорити, так само, як про це не говорили в СРСР. Не згадувалося навіть те, що коїлося в таборах смерті. Всі загиблі вважалися безликими «жертвами гітлерівського режиму». Все це було витримано в дусі радянської пропаганди, яка якщо й згадувала масові вбивства радянських громадян, то без зазначення національності.

Згодом, після об’єднання Німеччини, стало зрозуміло, що процеси, які відбувалися на заході Німеччини – дали непогані результати. Натомість ідеологічний тиск з боку держави на Сході виявився менш ефективним. Тому й не диво, що саме на Сході Німеччини неонацистська ідеологія почала знаходити більшість прихильників. Яскравий приклад – неонацистська банда Націонал-соціалістичне підпілля, яка вбивала людей – була з Саксонії.

Перший злам. Коли німецьке суспільство почало усвідомлювати власну відповідальність за скоєні злочини

Майже до кінця 50-их років німці були впевнені – Гітлер був непоганим керівником. І він зробив Німеччину «великою країною». Проблема полягала тільки в тому, що його оточували «погані», «не ті» люди. Вони вводили його в оману. Підсовували неправдиві відомості, спотворену інформацію і давали «не ті» поради. Понад 70% німців заперечували спільну відповідальність за війну. Про минуле воліли не згадувати, а денацифікація наштовхувалась на ворожість і спротив німецького суспільства.

Але, як кажуть, крапля камінь точить. Почали з’являтися перші літературні твори в яких були зроблені спроби переосмислення трагічного минулого. Звісно, віршів Інгеборг Бахман чи «Жерстяний барабан» Гюнтера Грасса пересічні німці не читали, але їх жваво обговорювали німецькі інтелектуали. До дискусії долучилися історики і філософи. Були запущені механізми суспільної дискусії: спочатку в доволі вузьких колах, а потім у ширшому діапазоні, на рівні ЗМІ.

Втім, в офіційний дискурс теми колективної відповідальності і причетності звичайних німців до злочинів Гітлера потрапила тільки після студентських протестів кінця 60-их. Можна сказати, що саме молоде покоління німців, народжене в перші післявоєнні роки, проломило кригу мовчання про трагічне минуле. Молодь звинувачувала своїх батьків у замовчуванні проблемних епізодів німецької історії та приховуванні підтримки націонал-соціалізму. Влада змушена була реагувати. На офіційному рівні почали обговорювати нацистське минуле і розвивати в національній свідомості компонент розкаяння. З кінця 60-их у школах починають викладати історію непростого періоду Другої світової війни. Німецькі вчителі, дивлячись дітям у вічі, казали: «Так, ці злочини зробила Німеччина».

У 1969 році до влади у ФРН прийшли соціал-демократи (СДПН) на чолі з Віллі Брандтом, на офіційному рівні було проголошено програму «подолання минулого», яка мала стати основою демократизації німецького суспільства. Розкаяння за злочини, здійснені німцями при націонал-соціалізмі, потрапили у центр німецької історичної свідомості. Одним із найяскравіших актів стало колінопреклоніння Віллі Брандта в 1970 році перед пам’ятником героям Повстання у Варшавському гетто (див. перше фото). Більшість населення назвало цей символічний жест зайвим і непотрібним. Декому з правих і взагалі це здалося «актом капітуляції». Однак важливо, що новий тренд підтримали два провідних ЗМІ: журнал Spiegel і газета DieZeit. Саме на їхніх шпальтах незабаром розгорнулась знаменита «суперечка істориків», яка остаточно розставила крапки над «і» щодо минулого.

Варто також зауважити, що величезну роль у «пробудженні» німців зробило масове мистецтво, зокрема, американський серіал «Голокост», який вийшов на німецькі телеекрани в 1978 році. Його подивилися понад 20 мільйонів німців – майже половина дорослого населення тогочасної Німеччини. «Про це» почали говорити, табу було зняте.

Чому Німеччині вдалося очиститися від нацизму?

На успіх денацифікації вплинув ще один чинник – економічний, адже завдяки плану Маршалла німецька економіка почала швидко відроджуватися. Західні німці з кожним роком жили все краще. Якби було навпаки, то невідомо, як би люди реагували на денацифікацію. В Австрії віра в «нове економічне диво» і взагалі, фактично витіснила будь-які рефлексії на тему минулого – країна майже ввела на нього мораторій.

А ще у німців були чудові історики та філософи. Зокрема Карл Ясперс і Юрґен Габермас. Перший написав у 1946 знамениту працю «Питання про провину». За Ясперсом є кримінальна провина, політична, моральна і навіть метафізична. Крім того, варто розрізняти поняття «провини» і «відповідальності». Ясперс стверджував, що «Кожна людина відповідає разом з іншими за те, як нею правлять».

Спочатку книжка викликала величезний негативний резонанс у німецькому суспільстві. Студенти бойкотували лекції Ясперса, колеги звинувачували його зокрема й у тому, що він начебто «продався НАТО». Однак виявилося, що ідеї філософа були слушними і вкрай потрібними німецькому суспільству. Нині Карла Ясперса називають не інакше, як «батьком нової Німеччини».

Наступником Ясперса був Юрґен Габермас. Історик за фахом, один із головних учасників «суперечки істориків» кінця 80-х, він розвивав ідеї Ясперса. Вчений наголошував, що німці зобов’язані пам’ятати про страждання тих, хто був убитий їхніми попередниками. Патріотизм – це чудово, але він має бути «здоровим». Габермас запропонував німцям проєкт постнаціонального «констутиційного патріотизму», пов’язаного з універсальними цінностями прав людини, демократії та ліберальної свободи.

Тож можна сказати, що денацифікація – спочатку примусова, а потім вже добровільна, була для німецького суспільства вдалою. Однак все це непросте диво переродження стало можливим лише після закінчення війни, після перемоги об’єднаних сил союзників над нацизмом. І це не було просто й легко. Німцям довелося пройти дуже довгий і складний шлях очищення від дурману нацистської пропаганди, який завів їх на манівці історії. Процес переосмислення нацистського минулого триває в ФРН і по сьогодні. Передовсім, на особистісному, громадянському рівні.

Можливо, у майбутньому, щось із німецького досвіду знадобиться і під час «депутінізації» Росії. Щоправда, скопіювати все від «а» до «я» не вдасться хоча б тому, що Росія набагато більша за Німеччину країна. Денацифікувати декілька десятків мільйонів німців – не те саме, що сотні мільйонів росіян, які так само свято вірять у вождя і власне месіанство, як колись вірили німці. Але те, що кожен, хто безпосередньо чинив злочини проти України і українців повинні опинитися (і таки опиняться!) на лаві підсудних – це однозначно.

Світлана Шевцова, Київ