Геній з міста Лева
18 березня виповнюється 50 років найвидатнішому українському шахісту сучасності Василю Іванчуку.
Талант і титули
Небагатьох шахових гравців всерйоз називають геніями. Навіть серед чемпіонів світу так називають далеко не всіх. Чи можете ви уявити, щоб генієм назвали, наприклад, Макса Ейве? А до українського гросмейстера Василю Іванчуку це визначення приклеїлося давно і всерйоз. І, не дивлячись на окремі невдачі, деяку нестабільність, відсутність вищого титулу, мало хто ставить під сумнів його геніальність. Хоча титулів за довгу кар'єру у Василя Михайловича вистачає: чемпіон Європи 2004 року, чотириразовий переможець шахових Олімпіад (1988 і 1990 - в складі збірної СРСР), 2004 і 2010 - він очолював українську команду. Триразовий переможець супертурнірів в Лінаресі (1989, 1991 і 1995 роках). І все ж таки у Василя є два офіційні титули чемпіона світу, але тільки з швидких шахів (2016) та бліцу - 2008 рік.
Хлопчик з Копичинців
Вперше я побачив Василя Іванчука навесні 1983 року, коли в Києві проходив чемпіонат СРСР серед юнаків. Його привіз на турнір мій старий шаховий приятель Михайло Некрасов зі Львова. Та ось біда - Вася, якому ось-ось повинно мало виповнитись 14, не мав ніяких прав грати в цьому змаганні. Втім, надія ще залишалася. Україна могла включити одну-дві особи на правах господаря.
Я в ті часи працював кореспондентом республіканської «Спортивної газети» і мав деякий вплив на чиновників Спорткомітету. Тому Некрасов звернувся до мене з проханням посприяти участі хлопчика. «Можеш його проекзаменувати», - запропонував Михайло. Що і було зроблено. Ми зіграли партій десять бліц, і Вася тримався досить гідно. Я був полонений його грою і почав клопотатися за юного львів'янина. Та ба, до турніру включили хлопчика з Дніпропетровська, який зірок з неба не хапав та й виступив досить посередньо. І тільки через багато років я дізнався, що мама цього юного шахіста привезла чиновнику, від якого залежало включення в турнір, покришки для його автомобіля. Зрозуміло, перебити такий козир простим талантом я не міг.
Втім, я запросив Василя до редакції, де зробив матеріал про нього. Про те, що родом Іванчук з Тернопільської області, містечка Копичинці. Що тато у нього прокурор, а мама - вчителька. Що тато навчив його грі в шестирічному віці. І, не маючи спочатку тренерів, він привчився до самостійної аналітичної роботи. Що Василь - шаховий самородок, і йому пророкують велике майбутнє.
Очі в стелю
І, дійсно, успіхи не примусили себе чекати. Уже в наступному, 1984 році 15-річний Іванчук потрапив у дорослий чемпіонат України в Києві. Тоді там зібрався дуже сильний склад. У ньому брали участь такі «зубри», як Михайло Гуревич і Володимир Маланюк, та й інші учасники були досить пристойними. У такій сильній компанії львів'янин не загубився і зайняв місце в середині турнірної таблиці.
Пам'ятається, саме тоді я йшов по Хрещатику зі своїми друзями, і назустріч проходив Іванчук. «Запам'ятайте цього хлопчика», - сказав я їм. «Можливо, це - шаховий геній». «Видно, що геній», - відповіли вони. Дійсно, юнак йшов повністю заглиблений у себе, мало звертаючи увагу на те, що відбувається навколо. Та й поведінка Василя за шахівницею була вельми незвичайною. Нерідко юний шахіст спрямовував погляд у стелю. Очевидно, тому, що прекрасно перераховував варіанти про себе, і дивитися на дошку для нього було не настільки необхідно. Ця звичка збереглася в українського гросмейстера і в зрілі роки.
Перше визнання
Пізно почавши грати в великих шахах (в 14 років, наприклад, Сергій Карякін і Руслан Пономарьов були вже гросмейстерами), Іванчук, тим не менше, встиг досягти успіхів в юнацьких шахах. Він став чемпіоном Союзу в шістнадцять років, в тому ж віці завоював і європейський титул. А ось звання чемпіона світу серед юнаків 19-річному Іванчуку не дісталося. У перебої він програв французу Жоелю Лотьє.
Перший пік його шахової кар'єри припадає на кінець 80-х - початок 90-х років. Бойовим хрещенням 19-річного шахіста можна назвати чемпіонат СРСР 1988 року, в якому брали участь чинний чемпіон світу Гаррі Каспаров, його великі попередники Анатолій Карпов, Василь Смислов, недавні учасники матчів претендентів на світову корону Андрій Соколов, Артур Юсупов і Рафаель Ваганян. І українець не дав собі в кашу наплювати: чотири перемоги при двох поразках (від Каспарова і Смислова), так звані «плюс два» - цілком гідний результат.
Прорив в еліту
Наступні три роки з 1989 по 1991 піднесли його в шахову еліту. За рейтингом львів'янин став третім шахістом світу. При цьому він став переможцем багатьох великих турнірів, серед яких відзначимо міжзональний - в Манілі (розділив перше місце з Борисом Гельфандом, тоді ще співвітчизником Василя), а головне, супертурнірі в Лінаресі.
Тут Іванчук випередив в 1991 Гаррі Каспарова та Анатолія Карпова (двох, без сумніву, найсильніших шахістів світу на той момент). Здолав він великих чемпіонів і в особистих зустрічах - білими. Причому, обидві ці перемоги були здобуті в блискучому стилі, але зовсім по-різному. Навіть перший хід Василь обрав інший з кожним з чемпіонів. З Каспаровим українець застосував 1.е4 і в сицилійському захисті буквально розгромив грізного суперника. Важко знайти ще один приклад подібного розгрому в кар'єрі тринадцятого чемпіона світу. Карпова Василь переграв на нюансах в улюбленому варіанті Анатолія Євгеновича в захисті Німцовича.
Ляпас від Юсупова
І ось підійшов найважливіший момент - матчі претендентів на світову першість. У 1991 році одночасно із Карповим Іванчук вважався фаворитом. І перший поєдинок з пітерським шахістом Леонідом Юдасіним підтвердив цей статус Іванчука. Він буквально каменя на камені не залишив від суперника. Матч завершився 4,5:0,5. Причому нічия трапилася лише в останній партії. Все це дуже нагадувало виступи Роберта Фішера в роки його тріумфу!
Наступним опонентом Василя став учень знаменитого тренера Марка Дворецького - Артур Юсупов. Здавалося, що і цей матч не повинен скласти великих проблем для Іванчука. Однак, несподівано лідерство захопив Юсупов. Щоправда, львів'янин швидко зміг не лише відігратися, а й вийти вперед. Здавалося, тепер все встане на свої місця. Але бригада Дворецький - Юсупов аж ніяк не збиралася складати зброю. Нищівна поразка, яку завдав Василю Артур, відстаючи в рахунку в останній, восьмій, партії, стала переломним моментом у матчі. Наступний, додатковий поєдинок, Іванчук програв білими в запеклому бою, знову потрапивши під нищівну атаку. Так Василь втратив першу нагоду поборотися за звання чемпіона світу.
Синдром Штейна і матчі за шахову корону
Як показали подальші події, у Василя з'явився, так званий синдром Штейна. Чудовий львівський (а потім і київський) шахіст Леонід Штейн просто блискуче грав у невідбірних турнірах. Тут він міг обігнати і кількох чемпіонів світу. Але в міжзональний турнірах, з куди більш слабким складом, Леонід Захарович якось губився і так жодного разу не потрапив до матчів претендентів. Схоже явище спостерігалося і у Іванчука.
У боротьбі за корону йому дуже не щастило. А, швидше за все, занадто велика була психологічне навантаження на Василя, і він не міг впоратися з тягарем відповідальності, зняти напругу і проявити свої найкращі якості. Особливо яскраво це видно на прикладі його виступів в чемпіонатах світу за нокаут-системою. У 1997 році поразка від Ясіра Сейравана - 0,5:1,5. У 1999 - поступився Лівіу-Дітеру Нісипяну - 1,5:2,5. Суперники у Іванчука - міцні хороші гросмейстери, але все ж не його рівня.
Особливо прикрим була поразка Василя від Нісипяну у другій додатковій партії. За своєю звичкою - дивитися в стелю - український гросмейстер забув, що ферзь суперника перемістився. Львів'янин пожертвував слона вже в дебюті, але, несподівано, Нісипяну забрав його НЕ королем, а ферзем. Й Іванчуку довелося негайно здатися.
Винятком став чемпіонат світу 2001 року в Москві, де Василь впевнено впорався зі своїми опонентами і пробився до фіналу. Особливо приємною стала перемога в півфіналі над давнім суперником і ровесником індійцем Віші Анандом. У фіналі (тобто в матчі за звання чемпіона світу за версією ФІДЕ) Іванчуку протистояв його співвітчизник 18-річний Руслан Пономарьов. Звичайно, 32-річний Василь вважався фаворитом. Але так склалося, що Руслан грав просто блискуче, а, можливо, до львів'янина повернувся «синдром Штейна». У всякому разі, корону завоював саме Пономарьов.
Втім, Іванчук і сам зізнається, що йому важче грати в найважливіших турнірах: «Звичайно, мені хотілося б стати чемпіоном світу. Але десь я відчуваю, що саме це бажання створювало мені якийсь пресинг, не давало зосередитися на інших турнірах, вселяло неспокій. Я вважаю, що все ще можу стати чемпіоном світу, але тільки за умови, що я буду розглядати це змагання і відбіркові до нього як звичайні турніри, нічого особливого. Тоді я зможу готуватися. Знаю з досвіду, коли турнір дуже важливий, то все, готуватися не можу - сиджу чи за комп'ютером або за шахівницею. Трохи спадає це напруження - повертається бажання грати в шахи, з'являються нові ідеї. Чому так - я не знаю».
Командний боєць
Надалі виступи Іванчука в офіційних відбіркових турнірах у боротьбі за корону складалися не дуже добре. І лише в Кубку світу 2011 року Василь показав свій високий клас і зміг впоратися, нарешті, з хвилюванням. Українець посів третє місце і завоював право зіграти в турнірі претендентів 2013 року. На жаль, і він не приніс титулів львів'янину, хоча Іванчук і продемонстрував винятковий рівень, обігравши Магнуса Карлсена і Володимира Крамника в особистих зустрічах.
Неможливо не сказати, про те, як грає Іванчук в командних змаганнях. Тут Василь Михайлович завжди - на коні. Скажімо, він виступав на 14 шахових Олімпіадах, на двох в складі збірної СРСР, а на одинадцяти - грав за команду України. І завжди - з повною віддачею, показуючи чудові результати. Наприклад, в Ханти-Мансійську в 2010 році Іванчук набрав 8 очок з 10, посів перше місце на своїй шахівниці й допоміг привести українську збірну до золотих медалей. А в окремих випадках, коли гра спочатку не йшла, як в Стамбулі-2012, все одно львів'янин був на висоті. Він здобув на фініші турніру три красиві перемоги, виключно у спортивному відношенні. Це дозволило українській збірній завоювати «бронзу».
Василеві історії: від дерева до пограбування
Як і з кожною обдарованою людиною, з Василем трапляється багато історій, іноді кумедних, іноді драматичних. Пам'ятається, на зборах юнацької збірної України в середині 80-х років, він несподівано зник. Тренери і шахісти стали шукати Васю, але ніяк не могли знайти. Нарешті хтось здогадався покликати його. Він негайно відгукнувся, виявляється юнак заліз на дерево і читав там книгу. «А чого ж ти сидів мовчки», - запитали його. «Мене ж ніхто не кликав», - логічно відповів юнак.
Друга історія сталася на одному з турнірів в Лінаресі. Василь програв партію і, сидячи в барі, переживав свою поразку. «Невже так міг грати триразовий переможець Лінареса», - запитував досвідчений гросмейстер сам себе.
А ось те, що трапилося з ним в Бразилії, звичайно, виходить за всякі межі. У 2011 році в Сан-Паулу відбувся перший круг фінального турніру «Великого шлему», який Іванчук блискуче виграв. Але, коли вони з дружиною виходили з готелю, щоб їхати в аеропорт, на них напали грабіжники. І відібрали сумки, пропав також і паспорт його дружини, Оксани.
Найцікавіше, як по-філософськи відреагував Василь Михайлович на це. «Не варто загострювати увагу на тому, що мене з дружиною пограбували. Таке може трапитися з ким завгодно і де завгодно. На щастя, ми залишилися цілими і здоровими, а, грабіжники не відібрали нічого цінного. З дійсно цінного в тих сумках були лише мої старі добрі шахи, якими я користувався дуже давно. У мене навіть є таке побажання: можливо, ці шахи якимось чином потраплять до рук розумній дитині, і завдяки якимось своїм магічним властивостям допоможуть цій дитині стати відомим шахістом», - написав він у своєму блозі. Так могла відреагувати лише по-справжньому незлоблива людина. До речі, ще одна деталь, Василь одного разу не відмовив любителю в сквері зіграти з ним партію в шахи. Уявляєте в цій ситуації Каспарова?
Життя поза шахами і брак людського спілкування
Козьма Прутков сказав: «Спеціаліст подібний флюсу: повнота його одностороння». Про Іванчука подібного не скажеш. Він багато читає, за його словами, захоплюється філософією Сократа і Платона. Вивчив кілька іноземних мов: англійську, іспанську, турецьку, а ще розуміє польську і добре знає російську.
Як одну з проблем Василь Михайлович назвав відсутність повноцінного спілкування: «Взагалі я відчуваю, що мені не вистачає трохи спілкування, тому що шахи в мені виробили відлюдькуватий спосіб життя. У шахах - постійна конкуренція, важливо не показувати свої слабкості. І це мені в житті трохи зашкодило, мені бракує спілкування з людьми. Останнім часом намагаюся поліпшити цю ситуацію».
На початку 10-х років Іванчук став подумувати про відкриття власної школи. Ось тільки чи вистачить часу у Василя на це? І наскільки хорошим педагогом виявиться він? Адже Карпов колись говорив, що йому важко вчити слабких шахістів, адже йому нелегко уявити, що вони не розуміють простих речей.
Шахи хороші тим, що грати в них можна і до літніх років. Згадаймо Еммануїла Ласкера, Василя Смислова та Віктора Корчного. Тому, закінчуючи біографію 50-річного Іванчука, ми, зрозуміло, не ставимо крапку.
Петро Марусенко, Київ
