За що ми любимо «Динамо»

За що ми любимо «Динамо»

2646
Ukrinform
13 травня виповнюється 90 років найвідомішому футбольному клубу України. 

За що ми любимо київське «Динамо»? За перемоги, за яскраві постаті, за відчуття гідності. А ще за те, що «Динамо» у всі часі презентувало Україну. Було нашою спортивною маркою і перепусткою у будь-яку частину світу, де люблять футбол.

За ідеї Лобановського

Коли кілька років тому провели опитування і попросили назвати слово, з яким у людей асоціюється київське «Динамо», майже 90% назвали «Лобановський». Тренерський талант Валерія Васильовича не одноразово ставили під сумнів його опоненти. Казали, футбол Лобановського занадто прагматичний, сухий, нудний і передбачуваний. Але навіть вони не заперечували його новаторство і хист психолога. «Метр» одним з перших у світі реалізував науковий підхід до гри, показав, що таке тотальний футбол і відкрив безліч нових імен та зірок.

Тезу Лобановського про футболіста-універсала удосконалили тисячі тренерів по всьому світу. А його вислів «сучасний футбол – це створення чисельної переваги на різних ділянках поля» став базою для усіх нових ігрових моделей. Чому жоден учень Лобановського навіть близько не наблизився до нього? Можливо тому, що жоден не запропонував власного оригінального бачення суті гри. «У футболі потрібно випереджати, а не копіювати», - любив повторювати Валерій Васильович.

За голи Блохіна

Легендарний гол Блохіна у ворота «Баварії» в 1975-у став викликом. Тоді «Динамо» ввів нові стандарти – на них почали рівнятись так само, як на «Аякс» Кройфа чи «Баварію» Беккенбауера. А штормовий стиль Блохіна змусив по-новому подивитись на гру нападника. «Я нічого не розумію в легкій атлетиці», - спробував вшпилити форварда киян великий Пеле. Але в його жарті було більше заздрості, ніж реальної оцінки майстерності динамівця. «Динамо» 70-80-х – це команда Блохіна, яку він міг самотужки як підняти на вершину, так і втопити.

Великою трагедією гравця стало, те що в радянські часи він не мав шансу реалізувати себе в Європі. В результаті ми побачили лише 50% Блохіна-футболіста. А вже Блохіну-тренеру завадило його нутро нападника. Безкомпромісний максималіст він хотів занадто багато від сучасного покоління, а з педагогічним талантом у нього не склалось.

За геній Шевченка

Андрій Шевченко – символ «Динамо» нової епохи. Епохи незалежної України. Не даремно Шевченко і «Динамо» перше, що спадало на думку іноземцям коли їх питали про нову Україну. Його кар’єра – це сюжет для фільму. Хлопчина зі скромної родини завдяки праці і таланту стає кумиром мільйонів. І хай більша частина його зіркових сезонів пройшли не в «Динамо», для київського клубу він зробив багато. Галактичні 4:0 на «Камп Ноу», мегатрансфер в «Мілан», «Золотий м’яч» біля пам’ятника Лобановському.

Андрій чітко вказав шлях новому поколінню. Працюйте, увесь час вчіться новому, розмовляйте на різних мовах, чіпляйтеся за свій шанс і матимете успіх. А ще потрібна самопожертва. «Коли ти готовий віддати життя за вирішальний гол у великій грі – ти справжня зірка», - колись сказав Шевченко, якому ламали на футбольному полі щелепу, носа, а сам він останні роки догравав з хронічно хворою спиною.

За виклик Москві

В радянські часи саме «Динамо» було одним з неформальних осередків незалежності України. Нехай і підсвідомим. Футбольне протистояння «Динамо» з московськими клубами і, насамперед, зі «Спартаком» у 70-80-і роки ототожнювалось як протистояння України з імперським центром. Навіть комуністичний голова України Щербицький, який активно розбудовував київський клуб, бачив у перемогах «Динамо» якусь противагу Москві.

«В ті часі наші перемоги страшенно дратували Москву, в успіхах «Динамо», особливо міжнародних, вбачали якусь антирадянщину», - згадують динамівські ветерани. Дві перемоги у престижному Кубку кубків  (1975 і 1986), історичне здобуття Суперкубку УЄФА (1975), «Золоті м’ячі» Олега Блохіна та Ігоря Бєланова відкрили західному світу Київ та Україну. А дискусія про незалежний футбольний чемпіонат наприкінці 80-х стала одним з кроків до реальної незалежності.

За геройських фанатів

Колись за біло-синю «розу» (шарф) забирали з трибун і саджали до буцегарні. В активній підтримці команди вбачали хуліганство і непокору владі. Перших фанатів «Динамо» вважали такими собі навколофутбольними дисидентами.  Фанатські війни другої половини 80-х вже чітко визначили лінії ворожнечі: Київ проти Москви, а серед друзів динамівців опинились Ленінград і Вільнюс. При цьому динамівські фани усвідомлювали себе саме українцями, за що і не любили вболівальників з Одеси і Донецька, які на той час прив’язували себе до власного регіону.

Буремні 90-і поглибили ненависть фанатів «Динамо» і «Спартака», а пам’ятний переможний матч 94-го в Києві став прикладом єдності трибун та команди. Логічно, що коли прийшов час захищати Україну вже зі зброєю в руках, першими добровольцями, які зголосилися їхати на Донбас, стали саме футбольні фанати. І динамівських ультрас було там чи не найбільше. Сьогодні вони не лише головні діючі особи на трибунах, але й люди, для яких патріотизм і захист рідної землі, головні життєві засади.

Святослав Василик, Київ

фото: football.ua

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-